Sashkon

Олексій Рябець за свій винахід рюкзака-надувного човна отримав доволі вагомий гонорар, і вирішив переїхати з Носівки у Київ. Але, коли дізнався про те, як нереально легалізуватися у століці, його ентузіазм швидко вщух, проте тяга до міського життя нікуди не поділася. Тож Льоха через далеких родичів матері, що жили в Чернігові, став мешканцем обласного центру. Помешкання Льохи являло собою кімнату 5х3 у комунальній квартирі. З меблів у кімнаті були табуретка і шафа для одягу, які дісталися Рябцю від далеких родичів. Розум винахідника не дрімав. Через кілька днів Льоха модернізував шафу, перетворивши її у шафу-ліжко. На цьому біла смуга у житті Олексія Рябця закінчилася. Випробування нового винаходу пройшло невдало - засувка, яка тримала ліжко горизонтально, відійшла і двері з горизонтального, під дією пружини, перемістилися у вертикальне положення тим самим перетворивши ліжко у шафу з винахідником всередині. Це ще добре, що саме Льоха, який знав, як працює його винахід, опинився у ...

Славко на канікулах приїхав у село до дідуся і бабусі. Чого він туди їздить щороку - на зрозуміло, просто склалася така традиція. Наступного дня бабуся вирішила пересунути шафу. Три дні компостувала дідусеві мозок, день вони сварилися, день не розмовляли. Потім вона підклала під ніжки шафи рядюжку  і почала тягнути її сама. Дід підвівся, гаркнув: - Іди, дурепо, спину надірвеш! Після цього покликав сусіда і вони вдвох пересунули шафу. Потім дідусь взяв пляшку, пішов до сусіда, і вони весь вечір дудлили самогонку і щось голосно один одному доводили. Наступного дня дід мучився з похмілля, а на вечір, йому захотілося молодої картоплі. - Ти що, здурів? Рано ще! - накричала на нього бабуся. Проте, дідусь не здавався, ще три дні вони сперечалися, а на четвертий дідусь покликав сусіда, з яким накопали мілкої, як горох, але молодої картоплі. Готували картоплю у сусіда на багатті, закусуючи нею самогонку. Наступного дня дідусь знову мучився з похмілля, а потім настав понеділок і бабу...

Петро Іванович і Григорій Степанович познайомилися на з'їзді передовиків сільського господарства у Києві. Жили разом у готелі в одному номері, два дні ганяли їх по різних заходах, навантажували розповідями про невпинну турботу партії, про виконання планів п'ятирічки, вручали ордена, медалі та цінні подарунки. На третій день, коли роз'їждалися, на вокзалі пішли пообідати в ресторан - часу до поїздів було досить. На здачу видали їм лотерейний білет. Була тоді така практика - розповсюджувати лотереї якось же потрібно було. Одну лотерею на двох не розділиш, тож Петро переписав номер і серію лотереї а Григорій забрав її собі та й поїхав у свій Гайсинський район. Великих сподівань на виграш не було, та все ж надія у таких випадках не зникає. І не даремно хочете вірте, хочете - ні, та на цей лотерейний квиток випав виграш - автомобіль Москвич 412. Це 5000 рублів - на ті пори сума дуже значна. Петро спробував зв'язатися з Григорієм телефоном, але безрезультатно, тож оформи...

Взимку не так багато бажаючих їхати на море, тож у купе №4 вагону №12 поїзду Київ - Одеса я був один. У Фастові зайшов інтелігентного виду молодий чоловік - у пальто, костюмі з галстуком. Представився: - Віктор Іванович. Коли влаштувався навпроти спитав: - А ви звідки, з Києва чи з Одеси? - З Києва. - О, я бував у Києві. Років три тому їхали отак у купейному вагоні. Там, де ви, сидів юнак у окулярах, біля нього дівчина з зачіскою, як у Анжели Девіс, я біля вікна, а поряд узбек у халаті. І сидів підібгавши під себе ноги, та щось бубнів всю дорогу. А коли приїхали у Київ, його зустрічали з машиною, він ще запропонував мене підвезти. Після цих слів Віктор Іванович дістав зі своєї валізи пляшку пива, відкрив її об полицю: - Пиво будете? - Ні, - відповів я, - у мене завтра дуже напружений день. - А ви звідки? - знову поцікавився він, відсьорбнувши з пляшки. - З Києва. - О, я бував у Києві. Років три тому їхали отак у купейному вагоні. Там, де ви, сидів юнак у окулярах, біля ньог...

Мій друг Вітьок після служби у морфлоті, у якості презента, з дальніх країв привіз ящик бельгійського пива "Піче". Мені, не розбалованому у ті пори імпортним пивом, це пиво дуже сподобалося, і запам'яталося. Тож коли від нудьги самотнього життя купив собі співрозмовника - хвилястого папужку, то назвав його Піча. З Пічею стало веселіше проводити вечори, було з ким поділитися новинами сьогодення та планами на майбутнє. Одного разу, коли я вчергове випустив Пічу з клітки розім'яти крила, він політавши по квартирі сів на чарку з горілкою, яку я щойно налив, вмочив у неї дзьоба, після чого уважно подивився на мене, і промовив перші свої слова: - Бляха-муха! Після цього ми з Пічею пили разом. Після випитого під свої "бляха-муха!" папуга ширяв по всій квартирі, виконуючи фігури вищого пілотажу. Це потрібно було бачити: він виробляв класичні петлі, польоти лапами догори, хвостом вперед і ще всілякі неймовірні фігури, які на тверезу голову жоден папуга не виконає...

Маршрутка Вранці у маршрутці я став випадковим свідком дивовижного діалогу. Застуджений чоловічий голос каже: - Іра! Випусти мене! - Гриша, сиди спокійно, - відповідає жінка десь попереду. - Іра, відчини двері, - хрипить у відповідь чоловік. А народу багато в маршрутку набилося - не видно ні Іру, ні Гришу. Тим часом, діалог продовжується: - Іра, куди ми їдемо? Відчини двері! - Тебе лікувати їдемо! Сиди тихо! - Іра, я втомився! Відчини двері! У відповідь мовчання. Тітки у проході переглядаються, головами хитають. Ну, думаю, допився зовсім її Грицько. І голос десь по п'янці застудив. Я від цікавості і ліворуч крутнувся, і праворуч - надто хотів подивитися на цього Гришу. Це ж до якого стану треба довести себе! Але не видно нічого, хоч трісни. І тут Гриша зовсім розперезався: - Гола Іра! Іра без трусів! - Гриша, заткнися! На обличчях у декого з пасажирів з'явилася посмішка. Хоча, тут уже не знаєш: чи то плакати, чи сміятися. І зауваження не зробиш - справа сімейна. ...

У общазі №6 Політеху жив Калі Курманбеков. Для простоти всі його звали Коля. Коля відрізнявся тим, що позичав гроші і не віддавав. Знали про таке не лише в общазі, а багато хто і в інституті. Це дивувало ще й тому, що у далекому Казахстані у батька Колі було 1000 овець, 300 коней і 20 верблюдів. Про це Коля щоразу нагадував викладачам перед здачею екзаменів, і додавав: - Якщо щось треба - звертайтеся. А ще ходили чутки, коли Коля вступив до Політеху тато йому пообіцяв: "будеш вчитися на "5" - куплю тобі чорну Волгу, будеш вчитися на "4" - куплю тобі білу Волгу, а будеш вчитися на "3" - куплю тобі зелену Волгу, і будеш їздити на ній, як дурень". Щоправда, до третього курсу ніякої машини у Колі ще не було. Періодично Колю били ті, кому він заборгував солідні суми, проте, це мало допомагало. І ось після зимової сесії у мешканців общаги №6 визрів план, як стягнути борги з жадібного Курманбекова. Підготовча робота серед постраждалих тривала біль...

Понад десять років чекали Левчуки цієї хвилюючої події, і нарешті це сталося - у них народилася дитина. Дівчинку назвали Любочка. Тато і мама не тямили себе від щастя і любові до Любочки. Всі радості і незгоди переживали разом з нею. Дівчинка росла слухняною, у школі вчилася добре, була старанною та дисциплінованою, не дивлячись на те, що батьки її надто вже балували. Ще з школи Любочка зблизилася з однокласником Сергієм, але тато з мамою були категорично проти дружби з хлопцями у такому ранньому віці. - Закінчиш школу, університет, станеш на ноги, тоді обереш собі, пару - повчав тато - Таких Сергіїв у твоєму житті ще буде багато, - постійно повторювала мама. - Хто він такий, той Сергій, - піддакував тато, - він з простої сім'ї. Він не зможе забезпечити тобі пристойного життя! І ось Любочка вступила до медичного університету. А дружба з Сергієм згодом переросла у любов. На п'ятому курсі дочка серйозно поговорила з батьками, що вона вже доросла, що це її життя,...

Хоча батьки Славка Ковальчука були інтелігентні, освічені люди, все ж, як у кожній сім'ї, вони інколи сварилися. Як і кожна ж інка, мама вимагала від тата: турботи про сім'ю, поваги, емоційної підтримки, щирості. Як у кожної жінки, у неї виникали почуття ревнощів. Тато також інколи був невдоволений відсутністю: поваги, домашнього затишку, емоційної підтримки та вдячності. Як і в кожній сім'ї, причин для сварок вистачало, особливо після різних негараздів на роботі: не такий тон голосу, не на те що треба витрачаються гроші, побутові проблеми, домашні обов’язки, недостатня увага, різні погляди на виховання Славка... Це зовсім не значить, що дні родини Ковальчуків проходили у сварках. Навпаки, як ми вже знаємо, тато та мама Славка були виховними людьми, тож сварилися досить рідко. Та яка ж сварка обходиться без того, щоб для більш вагомого аргументу не використати нецензурне слово? Інколи використовували такі слова і подружжя Ковальчуків. Щоправда, будучи вихо...

Галя працювала на пошті. Робота - як робота. На початку була поштаркою, потім видавала пенсії, приймала комунальні платежі. Останнім часом сиділа у віконці з продажу конвертів, марок, листівок. Уже кілька років вона помічає, що напередодні Дня святого Валентина охайно одягнений молодий чоловік купує у неї сто листівок присвячених цьому дню, стає до стійки, ставить на листівках штампик «З ЛЮБОВ'Ю», з аркуша переписує адреси отримувачів, а на місці адреси відправника пише « Вгадай, від кого». Все це Галя давно вияснила, не розуміла лише мети, з якою чоловік витрачає стільки часу та грошей, на здавалося, безглузду роботу. І ось, цього року, Галя вирішила дізнатися, що до чого. - Вибачте, - звернулася вона до молодого чоловіка, коли той вкидав підписані листівки до поштової скриньки, - це у вас стільки коханих жінок? - Ну, що ви, ні. Я - адвокат зі справ про розірвання шлюбів...

Коваленки і Шевчуки давно жили поруч. Не те, щоб дружили, але й не ворогували. Інколи, з нагоди визначних свят, кликали одне одного до себе в гості. У паркані, що розділяв сусідів, колись була хвіртка, але якось, коли дітвора каталася на ній, вона зірвалася з кріплення. Довго стояла поруч обперта об паркан, а згодом кудись зникла. Просто потреби у хвіртці не було. Ну, забіжить курка на чужу територію, то так само через хвіртку і повернеться. У крайньому разі, їй це допоможуть простим "киш-киш". Так мирно та спокійно протікало життя сусідів до тих пір, коли Коваленковий Вітько привів додому собаку - дворнягу, яку звали Муха. У Вітькового однокласника помер дід, у нього жила ця Муха, то молодший Коваленко забрав її собі. Муху, котра звикла жити на свободі, посадити на лануюг не вдалося. А враховуючи те, що Муха більше свого вільного від споживання їжі часу проводила у Шевчуків, Коваленку - старшому довелося змайструвати та повісити хвіртку. Але Муха, як справжня муха, пролі...

Сержант Після служби в армії сержант Петренко пішов працювати в міліцію. Після спеціальних курсів йому видали форму з сержантським погонами, свисток, планшет з бланками протоколів порушень громадського порядку, та відправили на охорону цього самого порядку до міського парку. Був травень місяць, природа прокидалася після зимової сплячки. Скрізь уже зеленіла трава, дерева розпускали листя, пташки додавали настрою своїм співом. Зробивши обхід підконтрольної території сержант Петренко зазвичай сідав на лавку, на якій можна було погрітися у променях весняного сонця, бо її не затіняли дерева майже до самого вечора. Щоб ніхто не займав його улюблене місце, молодий міліціонер під час обходу парку, клав на свою лавку табличку "ОБЕРЕЖНО! ПОФАРБОВАНО!", яку знайшов у купі минулорічного листя у перший день свого чергування. Коли сидів на лавці, ховав табличку у порожнє від квитанцій відділення планшета. Весною парк не дуже приваблював порушників громадського порядку, тож роботи у Пе...

Йшов додому. Вже підходячи до будинку побачив молоду сім'ю. Чоловік, дружина та хлопчина років 5-6. Пацан бешкетував, як я зрозумів, і мама, щоб його втихомирити, вказує на мене і каже, що якщо він не слухатиметься, то дід його забере. Я хоч і дотримуюся думки, що не потрібно втручатися у виховання чужих дітей, але пожартувати все ж таки вирішив. Кажу пацану: - Не бійся, підемо до мене, я тобі дозволю в приставку грати скільки хочеш і спати лягатимеш теж, коли захочеш. Мама, мабуть, зовсім була втомлена, жарт не оцінила, подивилася на мене з докором. А потім перевела погляд на чоловіка, на кшталт «ну хоч ти зроби щось». На що татко подумав і сказав: - А можна і я з вами піду? Думаю, спатиме він цієї ночі один на дивані.

Збори відкрив директор: - Я запросив вас, товариші, щоб сказати вам, що нам потрібно обрати голову профкому. По залу пронісся легкий шум. - Тихо, товариші!, - продовжив Антон Антонович, - ви забули, що Іван Кузьмич, який нарешті пішов на пенсію, був у нас головою профкому? Забути можна те, що колись знав, та по реакції присутніх можна було припустити, що ніхто й не здогадувався, що Іван Кузьмич Шпекін займав такий відповідальний пост. - Отже, давайте оберемо головою профкому товариша Хлєстакова Івана Олександровича. - У залі знову зашуміли. - Антоне Антоновичу, але ж голову профкому маємо обирати таємним голосуванням, - піднявся з місця Допчинський, - про це йдеться у параграфі... - Петре Івановичу, це я знаю, - перервав його директор, - я просто хочу дізнатися, чи є хто проти Івана Олександровича. А потім ми проголосуємо цілком таємно. Анна Андріївна, у нас урна готова? - Так, - відповіла головний бухгалтер, поставивши урну з гербом на стіл перед директором. - Отже, товариші...

Хоч як це сумно, але алкоголізм деградує... Безповоротно пішла романтика та безшабашність. Раніше з'явитися в ганделик без пляшки за пазухою - все одно, що зайти у Лувр у кирзових чоботях і кухвайці, що пропахла жомом.  Моветон та зневага нормами етикету. Куди, я вас питаю, зникли "Біоміцин", "Портюша", "Зося"? Де "трійки" малознайомих людей, що пускають по колу з горла пляшку з темного скла об'ємом 0,7 літра? Де стакан на сучку груші, який без жодної гігієнічної обробки обслуговував сотні спраглих? Де бабуся: - Порожню пляшечку вашу можна? Де прогулянки на свіжому повітрі і душевні розмови? Алкоголізм став рафінованим - начепив модні шмотки та обрав собі п'ятницю святим днем! Хто б міг подумати, що для того, щоб напитися, треба чекати на певний день тижня? А горезвісний келих вина увечері, щоб розслабитись?  Який сенс мочити губи, якщо немає мети впертись рогами в землю і прокинутися вранці невідомо де? Пішла епоха романтик...

У 90-річної Галі день народження. Мають прийти її подруги. Купила Галя торт, банку шпротів, батон. Зробила бутерброди з шпротами, і поклала все у холодильник. Оскільки пам'ять вже не та, написала записку, що і в якому порядку треба робити. Надворі зима, думає собі Галя, отже дівчатам спочатку треба зігрітися чаєм, потім бутерброди і на десерт торт знову з чаєм. Записку прикріпила до холодильника: 1. Напоїти чаєм. 2. Почастувати бутербродами. 3. Почастувати тортом з чаєм.  Прийшли подружки. Галя йде на кухню і читає: 1. Напоїти чаєм.  Приносить у кімнату чай, усі п'ють. Галя знову йде на кухню і читає: 1. Напоїти чаєм.  Подруги знову п'ють чай... І так 6 разів. Надворі темніє, подруги прощаються та йдуть. Вже на вулиці одна з них каже: - Галя дуже погана. Дві години просиділи хоч би чаєм напоїла.  Друга: - А хіба ми були у Галі? Третя: - Хто така Галя? Галя тим часом зайшла на кухню, відкрила холодильник, а там торт, бутерброди, все не т...

Пожежа на шістнадцятому поверсі. Пожежники вчасно зреагували, постраждала лише одна квартира і її власник - дідусь, який заснув з цигаркою. Після медиків і поліції викликали бригаду з моргу. Двоє санітарів - Петрович і Чупа, піднялися з ношами і почали готувати труп до транспортування. Поки Чупа займався звичною справою, Петрович піднявся до ліфтера, який довбався у обладнанні ліфта, що частково постраждало від вогню. - Зрозумій, - переконував ліфтера санітар, - як це перти по східцях труп на ношах з шістнадцятого поверху. Може зможеш ввімкнути на кілька хвилин? - Взагалі то, здається, нічого серйозного. А раптом... - Та що може статися з трупом? - Гаразд, тільки один труп, - погодився ліфтер. У Петровича з Чупою все було відпрацьовано. Вони скотчем зафіксували обгорілого діда на ношах, і вертикально на двох ручках поставили у кабіну ліфта. Чупа побіг униз, щоб зустріти вантаж, Петрович повернувся до ліфтера, щоб повідомити про готовність до транспортування. Ліфт поїхав до низу...