Перейти до основного вмісту

Сержант

Сержант
Після служби в армії сержант Петренко пішов працювати в міліцію. Після спеціальних курсів йому видали форму з сержантським погонами, свисток, планшет з бланками протоколів порушень громадського порядку, та відправили на охорону цього самого порядку до міського парку.
Був травень місяць, природа прокидалася після зимової сплячки. Скрізь уже зеленіла трава, дерева розпускали листя, пташки додавали настрою своїм співом.
Зробивши обхід підконтрольної території сержант Петренко зазвичай сідав на лавку, на якій можна було погрітися у променях весняного сонця, бо її не затіняли дерева майже до самого вечора.
Щоб ніхто не займав його улюблене місце, молодий міліціонер під час обходу парку, клав на свою лавку табличку "ОБЕРЕЖНО! ПОФАРБОВАНО!", яку знайшов у купі минулорічного листя у перший день свого чергування. Коли сидів на лавці, ховав табличку у порожнє від квитанцій відділення планшета.
Весною парк не дуже приваблював порушників громадського порядку, тож роботи у Петренка було не надто багато. Зазвичай, порядок встановлювався однією лише появою сержанта, у крайньому разі після свистка. Але за весь місяць Петренко свиснув лише один раз - коли молодик кинув недопалок сигарети прямо на доріжку.
Хоча, від новачка міліцейської служби керівництво ще не вимагало протоколів і штрафів, та все ж натякало, що бажано б уже діяти, тим більше, що наступають теплі дні, які позитивно впливають на потенційних порушників, що прагнуть на природу з метою розпиття на ній спиртних напоїв саме у громадських місцях, і якраз у парку.
З настанням літа сержант почав помічати, як рівно о 10:30 до парку почав приїжджати дідусь на інвалідному візку. Він зупинявся неподалік нової облюбованої Петренком лавки, що тепер ховалася від сонця у тіні, читав газету, потім робив коло по парку до центральної алеї, і через неї о 13:00 покидав парк.
Невдовзі Микола Сидорович (так звали дідка) та сержант Петренко познайомилися і щодня спілкуючись один з одним, можна сказати, здружилися. Можливо через те, що обоє били нікому не потрібні: один - вдома, інший - на роботі.
Якось Сидорович натякнув, що непогано було б хильнути винця. Пропозиція знайшла цілковиту підтримка з боку сержанта, який швиденько зганяв за пляшкою. Персональна лавка Петренка розміщалася на доволі малолюдній алеї, тож імпровізованому пікніку ніхто не завадив.
Всі ми знаємо, що після випитого, у нас інколи з'являються думки, які у тверезій голові навряд чи з'являться. Ось така думка і прийшла у голову сержанту після півтора стаканів портвейну "Приморський":
- Сидорович, а дай проїхати на твоїй калясці.
- Нема проблем, сідай! - погодився дідок, перебравшись з візка на лавку.
І сержант Петренко поїхав. Спочатку не впевнено, вивчаючи, як візок реагує на рухи ручки керування, а далі все впевненіше і швидше. Виїхавши на головну алею, молодий міліціонер у повній мірі відчув свободу руху, впевнено тримав кермо, насолоджуючись набігаючим потоком свіжого повітря.
Захмелілий від вина і відчуття свободи, сержант здійснив непоправне - повернув ліворуч, на алею, яка спускалася до річки. Поступово набираючи швидкість, він раптом зрозумів, що гальмувати цим транспортним засобом зовсім не вміє. Щоб уникнути зіткнень з людьми, Петренко не придумав нічого кращого, як свистіти у свій табельний свисток.
Міліціонери на автомобілі, на мотоциклі, на коні, у кінці кінців, виглядають зовсім природно. Що стосується міліціонера на інвалідному візку, та ще й зі свистком у роті, який періодично посвистує - таке видовище до цього не спостерігав ніхто. Трагедія ситуації заключалася в тому, що паркова алея спускалася на Набережну з доволі інтенсивним рухом.
На щастя Петренка, коли він маневруючи і посвистуючи розганявся в парку, його помітили колеги, що проїжджали ГАЗиком. Оцінивши обстановку, вони ввімкнули мигалку та сирену, мерщій під'їхали до місця, де паркова алея виходить на Набережну, і своєю машиною перекрили рух інвалідній калясці з сержантом Петренком до вулиці з інтенсивним рухом.
Удар був доволі сильним. Постраждали не лише молодий міліціонер разом з візком, а й службовий ГАЗик.
Як того дня дістався домівки інвалід Микола Сидорович, достеменно невідомо. А сержанта Петренка після того, як він оговтався від травм, призначили охоронцем КПЗ.

Коментарі

Популярні дописи з цього блогу

Школі - гаплик

Не школі в цілому, як структурі з передачі знань з покоління в покоління, а школі зокрема, з її будівлями, опаленням, ремонтами, директором, завучами і педколективом, зі «здайте гроші на штори», «до дошки піде…», «а голову ти не забув?»... Цій школі, точно – гаплик. Як і більшість гапликів, цей гаплик також підкрався непомітно. З появою сучасних засобів комунікації, школа перестає бути єдиним місцем, де відбувається передача знань. Незабутня Катерина Кузьмівна ще у кінці 1960-х попереджала: «вдома не бешкетуйте, а вчіть уроки – я по телевізору все бачу». Я сам, як і більшість моїх однокласників, кілька днів вдома вечері до телевізора не підходили, а дехто, навіть показував телевізору зошити з виконаним домашнім завданням. Трохи згодом дійшло, що тодішня техніка ще не здатна на дистанційне навчання. На відміну від сучасної. Саме з її можливостями, останнім часом з перемінним успіхом тривали спроби невеликих гапличків. Проте, початок сучасному гаплику поклав COVID-19, який в основних рис...

Школі - гаплик 2

Перша серія не пройшла не поміченою, а навпаки, викликала ряд питань і зауважень. Тож, щоб детальніше окреслити ситуацію з сучасною школою, пропоную переглянути другу серію, в якій жодних висновків робити не буду. Лише інформація для роздумів, або погляд стороннього. Частенько задумуюсь над тим, чому мене до цих пір цікавить школа? В кінці-кінців, дійшов висновку - це через те, що вона, зараза, свого часу завдала мені таку психологічну травму, яка залишилась на все життя. І це при тому, що я не був серед гірших учнів, скоріше навпаки. А якою ж має бути травма у тих, що не навпаки?  Ранками, за ногу стягуючи мене з ліжка, мати повторювала: «ось виростеш, будеш згадувати шкільні роки, як кращі роки у своєму житті». Ні, не згадую такого, не були вони кращими, хоч убий. Що ж там відбувається у тій школі, що вона так травмує дітей? По суті, нічого складного, передача – прийом інформації між суб’єктами процесу.  І все, більше нічого. Точно так само, як іде передача і прийом радіосиг...

Ковчег у камені

(уривок із хронік Глибокої Цивілізації) Світ нагорі мертвий. Колись, дуже давно, там були океани, дерева, вітер. Там жили істоти, які називали себе людьми. Вони ходили босоніж по траві, сміялися під дощем, дивилися на зірки, не знаючи, що ті — вогні їхньої долі. Але коли Сонце роздулося, поглинуло Меркурій, випалило Венеру і злизало атмосферу Землі, люди вже були готові. Вони спустилися під землю. Ми — їхні нащадки. І ми вже не люди в їхньому сенсі. Ми стали іншими. Глибоко під колишніми континентами лежать Міста-Камені. Кожне — як метелик у коконі. Вони живляться геотермальним теплом, циркулюють воду в замкнених колах, створюють кисень у фотобіореакторах, вирощують їжу в грибних садах. Біолюмінесцентні стіни світять м’яко, наче згадка про Сонце. Ми більше не потребуємо зірок. Інтелект людства зберігається в Хроносховищах — великих архівах пам’яті, де думки і спогади записані в кварцових матрицях. Діти вчаться говорити не словами, а світлом і ритмом — ми розуміємо одне одного глиб...