Sashkon

Сонце ще тільки торкалося верхівок дерев, а ми вже вибігали з дому, босоніж, із ключем від хати на шиї, наче справжні господарі світу. Дорога вела до річки, до лісу, до таємниць, які відкривалися лише тим, хто мав відвагу йти без дорослих. Вода з колодязя була холодною й не дуже чистою, ягоди - солодкі, в основному немиті, а смак картоплі з попелу не забувається й сьогодні. Ми лікували наші рани подорожником, підтиралися лопухом,  малювали квадратики на асфальті й стрибали по них, читали книги, уміли рахувати в умі... Черги за молоком здавалися нескінченними, але саме там ми вчилися терпінню. Город був нашою школою витривалості, а кущі за хатою - місцем перших таємниць. Усе, що траплялося під руку, ми перетворювали на скарб, бо знали: будь‑яка річ може стати потрібною. І тепер, озираючись назад, розумієш: то було дитинство, яке, на думку тих хто народився у 21 столітті, зробило нас не стільки дивними, скільки  небезпечними, з нами краще не зв'язуватися.  

Пенсійний вік дуже небезпечний. Кожен прожитий день наближає фінал, після якого вже нічого не буде. Ні "царства небесного", ні "землі пухом", попри численні побажання рідних, друзів та знайомих. Здавалося б, ось тобі мрія всього життя - безтермінова відпустка, точніше - довічна. Адже ти мріяв про таку, коли тобі було сорок, і добіса набридла та клята робота. Але як не парадоксально, чим ближче до пенсії - тим більше хочеться попрацювати. І ось ти вже найстарший серед колег, уже ти не лише не добачаєш, куди клацнути "мишею", а й не розумієш - навіщо. То що за діла? Причин безліч: на таку пенсію хіба проживеш; треба допомогти дітям; оплатити навчання онука... А жити коли? Ти ж так і підеш, не відчувши всіх переваг і краси "довічної відпустки". Такі думки, зазвичай, приходять на третьому році перебування на пенсії. А перші два минають під гаслом: "Ех, ще б попрацювати…".

Життя, така хитра штука, що без стимулів, без позитиву воно нічого не варте. Спочатку радієш просто тому, що побачив щось нове, цікаве. Потім отримуєш задоволення від уміння читати, писати, від спілкування з друзями, від першого кохання, від закінчення школи... Далі - від здобуття професії, від цікавої роботи, від того, що знайшов свою половинку, від перших слів і кроків своїх дітей, від їхніх успіхів у навчанні та роботі. Потім - ті самі приємні відчуття від успіхів онуків, щастя від самого їхнього існування... І приходить старість, з усім букетом "приємностей", і одного разу виринає з глибини свідомості думка: "Як усе набридло. Може, досить?" Так закінчується життя. Для віруючих, щоб полегшити це відчуття, придумали "Царство Небесне". Але, якщо припустити, що воно існує, - що там? Що буде рухати тобою, щоб не набридло жити вічно? Зрозуміло, є всьому початок, є всьому кінець. Ніхто не питав нас, чи хочемо ми прийти у цей світ, і ніхто н...

Перша серія Світлана й Андрій були запрошені на весілля до її двоюрідної сестри. Весілля як весілля: застілля, співи, танці. Світлана любить співати, у неї це гарно виходить, особливо коли трохи вип’є. Як гості вже добре розігрілися, Андрій помітив, що з Світлани не зводить очей молодик, який сидів навпроти. Коли всі знову підвелися розім’ятися, Андрій підійшов до незнайомця, щоб з’ясувати, у чому справа. Виявилося, що то був інтелігентний молодий чоловік - учитель вокалу в музичній школі. Він був захоплений співом Світлани й дуже перепрошував, що завдав Андрієві зайвого клопоту. Андрій зрадів, що так схвально відгукуються про талант його дружини, покликав Світлану та познайомив її з учителем вокалу Віктором. Той ще раз перепросив і, якщо Світлана бажає розвинути свій талант, запросив її взяти кілька уроків вокалу за чисто символічну плату. На цьому першій серії кінець. Друга серія На тверезу голову Андрієві не дуже подобалося, що вечорами щовівторка й щоп’ятниці Світлана відвіду...

Шість тисяч років тому учні 7-Б класу звично розміщувалися під своїм баобабом, як раптом побачили, що Жу-жу йде до школи у трусах! Всі зашушукали між собою, але Жу-жу нічого не сказали. Не сказав і вчитель, хоча весь урок підозріло поглядав на юну модницю. Та коли за кілька днів у трусах прийшли Ку-ку та Му-му, а за ними труси почали вдягати й хлопці, вчитель звернувся до директора: - Що робити? Директор теж не знав, що з цим робити, тож послав гінця з запитом до Міністерства освіти і науки. Через три тижні гонець прибув з відповіддю: "У школі труси заборонити". Директор зібрав учнів і педагогічний колектив під актовим баобабом та зачитав відповідь МОН щодо заборони трусів. Від себе додав: - Вдома можете носити труси, шорти, штани і навіть кардигани, а до школи маєте приходити голими! До чого це я? Та до того, що різного роду заборони стали звичними для школи дуже давно. Свого часу у школі нам забороняли писати кульковими ручками, моїм дітям забороняли кори...

Одного разу Микола Жук написав пост у групі. Не минуло й п'яти хвилин, як у групу заглянув Kolobok і написав, що пост - гівно, бо він надто довгий. "Ти маєш рацію", - тільки й відповів йому Микола Жук. А потім зайшов у групу Іван Петренко і написав, що пост - гівно, бо він надто короткий. "Ти маєш рацію", - і йому написав у відповідь Микола Жук. Всі ці коментарі побачила Galina Mrin і запитала, - "Як же це так і Kolobok і Іван Петренко можуть мати рацію, якщо вони говорять про один і той самий пост зовсім протилежні речі?". "Ну, а що я міг ще відповісти, якщо у світі, в якому живе Kolobok, цей пост надто довгий, а у світі, в якому живе Іван Петренко, він надто короткий, хто я такий, щоби це спростовувати?" - відповів їй Микола Жук. "Ні, ну так же не можна! Це повна фігня!" - не вгавалася - Galina Mrin. " Ти маєш рацію", - відповів їй Микола Жук, ліг у ліжко і заснув спокійним міцним сном. Він завжди міцно спав з тог...