Sashkon

Якось влітку відпочивали ми сім'ями з кумами на Десні. Виїхали на вихідні з ночівлею, з наметами і вудками. Приїхали у безлюдне місце, поставили намети, розпалили багаття, випили багато самогону. Коли жінки і діти позалазили в намети, готуючись до сну, ми з кумом пішли порибалити. Не клювало, та й поплавків не видно, тож згадавши, що ми тут недалеко проїжджали повз пасіку, вирішили сходити за медом. У ці пори на пасіці сторож уже спав, тож ми вкрали вулик і понесли його до себе, намагаючись не потурбувати бджіл. За нами ув'язався собака, якого ми ніяк не могли відігнати. Пройшовши більшу половину шляху, ми добряче стомилися тягнути вулик, тож вирішили залишити його та забрати вранці. Наступного для лише перед обідом кум згадав про вулик. Ми вирушили на його пошуки. Прийшовши на місце побачили, що це не вулик, а собача будка, поруч з якою сидів собака і підозріло дивився на нас.

Тут тиша й світло у вікні, Це теплі спогади в мені, Де б я не був - сюди вертаюсь знову. Ставок, городи та стежки, Про них згадаю залюбки Й про чарівну Носівську мову. Ось Центр, Вокзал і Поворот, Вербів, Мішок, Маслозавод, Тут народився, тут моя домівка. Це моя рідна сторона У моїм серці лиш вона, На все життя залишиться Носівка.

Микола повертався зі зміни не можна сказати - як скло, але в нормі. Коли вийшов з автобуса, надворі вже стемніло. Метрів за п'ятдесят від зупинки побачив на узбіччі міліцейський «воронок», двері якого були відчинені. Просто з цікавості, заглянув у середину, відразу ж його зі словами: «а ось і третій», підхопили двоє ментів та вправно запхали до «воронка». - Куди? - встиг спитати Микола. - Тут не далеко, - почув голос за зачиненими дверима. Дорогою, коли очі звикли до темряви, побачив ще двох попутників. Один з них, сидячи на підлозі, дрімав, інший намагався щось розповісти, але вловити зв'язок між звуками, що той видавав, Микола так і не зміг. Миколу завели до просторої кімнати, за столом сиділи двоє - лейтенант і жінка у білому халаті. - Прізвище, ім'я, по-батькові? - запитав лейтенант. Поки відповідав, з Миколи зняли куртку і картуза. - Рік народження? І Микола опинився у майці та трусах. - Місце роботи? Тільки відповів, як його під руки, у чому мати народила, в...

У гуртожитку №3 Політехнічного інституту незмінним комендантом працював Степан Степанович Гулько на прізвисько Гітлер. Прізвисько до коменданта пристало не за зовнішньою схожістю, а за порядками, які панували у гуртожитку. Їх студенти порівнювали з порядками у гітлерівських концтаборах. Коменданта всі боялися, варто лише зазначити, що в результаті порядків, встановлених Гітлером, з його подачі щороку відраховували з інституту кількох студентів. Врешті, мешканцям гуртожитку все це набридло, і група відважних написала листа на ім'я ректора інституту про все, з чим їм доводилося стикатися щодня. Потрібно сказати, що Степан Степанович був доволі авторитетним комендантом. На відміну від інших гуртожитків, у третьому не було зафіксовано жодного інциденту, який би вийшов за межі інституту. Керівництво цінувало його працю, і ставило у приклад іншим комендантам. Та все ж на лист потрібно було якось реагувати, тож була створена комісія у кількості п'яти посадових осіб, і направлена ...

На зорі своєї трудової діяльності працював Вовка зубним техніком. Якось приходить до нього бабуся: - Оце гризла горіхи, протез і розламався.  - Той, хто його робив, хіба не попереджав, що так навантажувати протез не потрібно? - Ні, я його на базарі років п'ять тому купила. - І підійшов? - Спочатку не дуже, потім звикли. - Хто звик? - не зрозумів Вовка. - Так подружки мої, у нас він один на трьох. Такого ще Вовка не чув і не бачив, і у коледжі такого його не вчили. Тож у процесі зняття зліпків він прочитав бабусі коротеньку лекцію, що зубний протез - річ індивідуальна, а ще, нехай її подружки також приходять до нього і він їм теж зробить протези. І ось у назначений день бабуся прийшла на примірку.  Вовка, як годиться, вислухав бабусю, записав усі її зауваження - де тисне, де не прилягає, та призначив наступну дату візиту.  Але одним коригуванням не обійшлося. Бабуся ходила на примірку разів десять - все її щось не задовольняло. А потім зникла.  Вовка з одного боку був...

Тільки сів Грицько на лавку перекурити, як прийшла думка подивитися, як там поживають жуки на картоплі. Вийшов на город, і бачить - по межі не дуже впевнено крокує дід Свирид. - Вибач, Гриша, я сьогодні випивши. «А коли ти був не випивши», - подумав про себе Грицько, а діду відповів: - А по вас і не скажеш. - Як!? - викрикнув здивований дід, направивши погляд правим оком прямо на Грицька, ніби промовляючи: «це ж що виходить, я даремно пів дня квасив?». Мабуть саме від такої образи, діда Свирида покинули останні сили, тож він упав у картоплю і заснув. Грицьку стало шкода не так діда, як картоплю, тож він взяв візок і межею під'їхав до місця, де спав дід, завантажив того на візок, та й повіз додому. Баба Параска у дворі розвішували випрану білизну. - О, сьогодні на таксі, - сказала вона, побачивши як Грицько везе її Свирида. - Куди його? - спитав «таксист», показуючи на діда. - Залиш, Гриша, нехай проспиться. Він тобі візок привезе. - Ні, - сказав Грицько, - ми...