Sashkon

Взимку не так багато бажаючих їхати на море, тож у купе №4 вагону №12 поїзду Київ - Одеса я був один. У Фастові зайшов інтелігентного виду молодий чоловік - у пальто, костюмі з галстуком. Представився: - Віктор Іванович. Коли влаштувався навпроти спитав: - А ви звідки, з Києва чи з Одеси? - З Києва. - О, я бував у Києві. Років три тому їхали отак у купейному вагоні. Там, де ви, сидів юнак у окулярах, біля нього дівчина з зачіскою, як у Анжели Девіс, я біля вікна, а поряд узбек у халаті. І сидів підібгавши під себе ноги, та щось бубнів всю дорогу. А коли приїхали у Київ, його зустрічали з машиною, він ще запропонував мене підвезти. Після цих слів Віктор Іванович дістав зі своєї валізи пляшку пива, відкрив її об полицю: - Пиво будете? - Ні, - відповів я, - у мене завтра дуже напружений день. - А ви звідки? - знову поцікавився він, відсьорбнувши з пляшки. - З Києва. - О, я бував у Києві. Років три тому їхали отак у купейному вагоні. Там, де ви, сидів юнак у окулярах, біля ньог...

Мій друг Вітьок після служби у морфлоті, у якості презента, з дальніх країв привіз ящик бельгійського пива "Піче". Мені, не розбалованому у ті пори імпортним пивом, це пиво дуже сподобалося, і запам'яталося. Тож коли від нудьги самотнього життя купив собі співрозмовника - хвилястого папужку, то назвав його Піча. З Пічею стало веселіше проводити вечори, було з ким поділитися новинами сьогодення та планами на майбутнє. Одного разу, коли я вчергове випустив Пічу з клітки розім'яти крила, він політавши по квартирі сів на чарку з горілкою, яку я щойно налив, вмочив у неї дзьоба, після чого уважно подивився на мене, і промовив перші свої слова: - Бляха-муха! Після цього ми з Пічею пили разом. Після випитого під свої "бляха-муха!" папуга ширяв по всій квартирі, виконуючи фігури вищого пілотажу. Це потрібно було бачити: він виробляв класичні петлі, польоти лапами догори, хвостом вперед і ще всілякі неймовірні фігури, які на тверезу голову жоден папуга не виконає...

Маршрутка Вранці у маршрутці я став випадковим свідком дивовижного діалогу. Застуджений чоловічий голос каже: - Іра! Випусти мене! - Гриша, сиди спокійно, - відповідає жінка десь попереду. - Іра, відчини двері, - хрипить у відповідь чоловік. А народу багато в маршрутку набилося - не видно ні Іру, ні Гришу. Тим часом, діалог продовжується: - Іра, куди ми їдемо? Відчини двері! - Тебе лікувати їдемо! Сиди тихо! - Іра, я втомився! Відчини двері! У відповідь мовчання. Тітки у проході переглядаються, головами хитають. Ну, думаю, допився зовсім її Грицько. І голос десь по п'янці застудив. Я від цікавості і ліворуч крутнувся, і праворуч - надто хотів подивитися на цього Гришу. Це ж до якого стану треба довести себе! Але не видно нічого, хоч трісни. І тут Гриша зовсім розперезався: - Гола Іра! Іра без трусів! - Гриша, заткнися! На обличчях у декого з пасажирів з'явилася посмішка. Хоча, тут уже не знаєш: чи то плакати, чи сміятися. І зауваження не зробиш - справа сімейна. ...

У общазі №6 Політеху жив Калі Курманбеков. Для простоти всі його звали Коля. Коля відрізнявся тим, що позичав гроші і не віддавав. Знали про таке не лише в общазі, а багато хто і в інституті. Це дивувало ще й тому, що у далекому Казахстані у батька Колі було 1000 овець, 300 коней і 20 верблюдів. Про це Коля щоразу нагадував викладачам перед здачею екзаменів, і додавав: - Якщо щось треба - звертайтеся. А ще ходили чутки, коли Коля вступив до Політеху тато йому пообіцяв: "будеш вчитися на "5" - куплю тобі чорну Волгу, будеш вчитися на "4" - куплю тобі білу Волгу, а будеш вчитися на "3" - куплю тобі зелену Волгу, і будеш їздити на ній, як дурень". Щоправда, до третього курсу ніякої машини у Колі ще не було. Періодично Колю били ті, кому він заборгував солідні суми, проте, це мало допомагало. І ось після зимової сесії у мешканців общаги №6 визрів план, як стягнути борги з жадібного Курманбекова. Підготовча робота серед постраждалих тривала біль...

Понад десять років чекали Левчуки цієї хвилюючої події, і нарешті це сталося - у них народилася дитина. Дівчинку назвали Любочка. Тато і мама не тямили себе від щастя і любові до Любочки. Всі радості і незгоди переживали разом з нею. Дівчинка росла слухняною, у школі вчилася добре, була старанною та дисциплінованою, не дивлячись на те, що батьки її надто вже балували. Ще з школи Любочка зблизилася з однокласником Сергієм, але тато з мамою були категорично проти дружби з хлопцями у такому ранньому віці. - Закінчиш школу, університет, станеш на ноги, тоді обереш собі, пару - повчав тато - Таких Сергіїв у твоєму житті ще буде багато, - постійно повторювала мама. - Хто він такий, той Сергій, - піддакував тато, - він з простої сім'ї. Він не зможе забезпечити тобі пристойного життя! І ось Любочка вступила до медичного університету. А дружба з Сергієм згодом переросла у любов. На п'ятому курсі дочка серйозно поговорила з батьками, що вона вже доросла, що це її життя,...

Хоча батьки Славка Ковальчука були інтелігентні, освічені люди, все ж, як у кожній сім'ї, вони інколи сварилися. Як і кожна ж інка, мама вимагала від тата: турботи про сім'ю, поваги, емоційної підтримки, щирості. Як у кожної жінки, у неї виникали почуття ревнощів. Тато також інколи був невдоволений відсутністю: поваги, домашнього затишку, емоційної підтримки та вдячності. Як і в кожній сім'ї, причин для сварок вистачало, особливо після різних негараздів на роботі: не такий тон голосу, не на те що треба витрачаються гроші, побутові проблеми, домашні обов’язки, недостатня увага, різні погляди на виховання Славка... Це зовсім не значить, що дні родини Ковальчуків проходили у сварках. Навпаки, як ми вже знаємо, тато та мама Славка були виховними людьми, тож сварилися досить рідко. Та яка ж сварка обходиться без того, щоб для більш вагомого аргументу не використати нецензурне слово? Інколи використовували такі слова і подружжя Ковальчуків. Щоправда, будучи вихо...