Sashkon

Любашу я вперше побачив на картинці в інтернеті. Лежала вона гордо, в ящику, фіолетова, в білій сорочці з прожилками, велика, як кулак. Підпис під картинкою закликав: "Бери, не пошкодуєш. Це тобі не якесь незрозуміло що. Це Любаша - витвір вітчизняних селекціонерів". І я взяв. Як не взяти Любашу? Вона виявилася ідеальною жінкою. Ну, майже. Не хворіла. Витримувала і сніжну й безсніжну зими, навесні першою вискакувала - зелена, гостра, зухвала. Не боялася ні січневих морозів, ні посухи в червні. Зберігалася до нового врожаю, не сохла, не гнила. А яка гостра! Один зубок в борщ - і це вже зовсім інший борщ. Але була в Любаші одна вада. Як у всіх красивих жінок. Вона була жадібна. В її великій, розкішній голові було всього чотири зубки. Ну п'ять. Іноді, навіть, шість - таких товстих, як поросята. І все б добре, але на моїх двох сотках за хатою особливо не розженешся. Любаші більше ніж 8-9 квадратних метрів виділити не можу. Адже ще потрібне місце і під моркву з буряками...

Шість тисяч років тому учні 7-Б класу звично розміщувалися під своїм баобабом, як раптом побачили, що Жу-жу йде до школи у трусах! Всі зашушукали між собою, але Жу-жу нічого не сказали. Не сказав і вчитель, хоча весь урок підозріло поглядав на юну модницю. Та коли за кілька днів у трусах прийшли Ку-ку та Му-му, а за ними труси почали вдягати й хлопці, вчитель звернувся до директора: - Що робити? Директор теж не знав, що з цим робити, тож послав гінця з запитом до Міністерства освіти і науки. Через три тижні гонець прибув з відповіддю: "У школі труси заборонити". Директор зібрав учнів і педагогічний колектив під актовим баобабом та зачитав відповідь МОН щодо заборони трусів. Від себе додав: - Вдома можете носити труси, шорти, штани і навіть кардигани, а до школи маєте приходити голими! До чого це я? Та до того, що різного роду заборони стали звичними для школи дуже давно. Свого часу у школі нам забороняли писати кульковими ручками, моїм дітям забороняли кори...

Ось у чому питання. Ви помітили некошену траву у парку, брудний берег на пляжі, яму на дорозі, переповнені сміттям контейнери, брудну вода з крана... Ви запізнилися через автобус, який приїхав не за графіком, страждаєте від алергії через сусіда, який безперервно щось спалює, при ходьбі тротуарами вимушені постійно поступатися дорогою велосипедам і самокатам... Ваші дії? Будете писати, телефонувати до міської ради, висвітлювати проблеми у соцмережах? Чи поговорите про наболіле з сусідкою, рідними і на цьому все? Якось само налагодиться, на даремно ж стільки чиновників сидить у міській раді, вони ж мають про щось турбуватися. З останнім, вимушений вас розчарувати. Чиновники, як і всі нормальні люди, не будуть шукати собі пригод на одне пікантне місце. Вони ходять на роботу в основному для того, щоб отримувати зарплату. Їм не платять за виконану роботу, лише за присутність на робочому місці протягом 8,2 години з понеділка по четвер, і 7,2 години у п'ятницю. Далі - щодо соцмереж. Ж...

Для покоління тих, хто народився у XXI столітті, ми, ті, кому 60+, маємо здаватися небезпечними людьми. Ми влаштовані зовсім інакше. У сім’ї нас усьому навчили ще до двох років, у п’ять нам вже довіряли ключі від хати. У сім ми готували повноцінну їжу, а у дев’ять були практично самостійними. Влітку зранку йшли з дому на світанку й не поверталися до заходу сонця: пили воду з колодязя чи навіть із річки, їли немиті ягоди, ходили в ліс, орієнтуючися по сонцю, розпалювали багаття й пекли в попелі картоплю, лікували подряпини подорожником, підтиралися лопухом, стрибали на землі, нашкрябавши на ній квадратики, читали книги (ті самі, що в твердій обкладинці й з листочками), уміли рахувати в умі, думати й робити висновки. А ще вистоювали довжелезні черги за молоком, від ранньої весни до пізньої осені працювали на городі, потай курили в кущах за хатою, тягнули додому різний непотріб (раптом згодиться), ремонтували все, що існує в природі... А сьогодні, коли сили та енергія уже не ті - у нас...

Пенсійний вік дуже небезпечний. Кожен прожитий день наближає фінал, після якого вже нічого не буде. Ні "царства небесного", ні "землі пухом", попри численні побажання рідних, друзів та знайомих. Здавалося б, ось тобі мрія всього життя - безтермінова відпустка, точніше - довічна. Адже ти мріяв про таку, коли тобі було сорок, і добіса набридла та клята робота.  Але як не парадоксально, чим ближче до пенсії - тим більше хочеться попрацювати. І ось ти вже найстарший серед колег, уже ти не лише не добачаєш, куди клацнути "мишею", а й не розумієш - навіщо. То що за діла? Причин безліч: на таку пенсію хіба проживеш; треба допомогти дітям; оплатити навчання онука... Звісно, елементарні потреби заганяють частину пенсіонерів у ФОП (фізична особа - пенсіонер), проте у такій "конторі" ти сам собі господар, і коли працювати а коли відпочивати не питаєш дозволу ні в кого.  Щодо роботи пенсіонера у "наймах", виникає резонне питання: жити коли? Ти ж та...

Життя, така хитра штука, що без стимулів, без позитиву воно нічого не варте. Спочатку радієш просто тому, що побачив щось нове, цікаве. Потім отримуєш задоволення від уміння читати, писати, від спілкування з друзями, від першого кохання, від закінчення школи... Далі - від здобуття професії, від цікавої роботи, від того, що знайшов свою половинку, від перших слів і кроків своїх дітей, від їхніх успіхів у навчанні та роботі. Потім - ті самі приємні відчуття від успіхів онуків, щастя від самого їхнього існування... І приходить старість, з усім букетом "приємностей", і одного разу виринає з глибини свідомості думка: "Як усе набридло. Може, досить?" Так закінчується життя. Для віруючих, щоб полегшити це відчуття, придумали "Царство Небесне". Але, якщо припустити, що воно існує, - що там? Що буде рухати тобою, щоб не набридло жити вічно? Зрозуміло, є всьому початок, є всьому кінець. Ніхто не питав нас, чи хочемо ми прийти у цей світ, і ніхто н...