Sashkon

Певно, багатьом відомо, що єдиною пам'яткою архітектури в Носівці є Свято-Троїцька церква. Але зовсім мало хто знає, що наприкінці 1980-х ми могли б позбутися і її.  Все почалося з того, коли місцева влада нарешті згадала, що серед населення є православні, тож знайшла кошти для ремонту церкви. Початок поклала проектна група, що приїхала з Києва, яка власне, і визначала які саме роботи потрібно провести, щоб історичну будівлю перетворити зі складу комбікормів у церкву. Серед іншого були проведені археологічно-пошукові роботи. До них керівник групи залучив студента-практиканта Вітю. Робота не складна: провести розкопки у зазначених керівником місцях, все, що знайдеться занести до церкви та скласти там, де був колись вівтар. Вітя добросовісно виконував роботу - всі кістки, черепки, що йому попадалися, складав у відведеному місці у церкві. А останнього дня розкопок Вітя натрапив на невелику ржаву авіаційну бомбу. Будучи відповідальним, він і цю бомбу заніс до вівтаря.  Коли керівн...

Якось влітку відпочивали ми сім'ями з кумами на Десні. Виїхали на вихідні з ночівлею, з наметами і вудками. Приїхали у безлюдне місце, поставили намети, розпалили багаття, випили багато самогону. Коли жінки і діти позалазили в намети, готуючись до сну, ми з кумом пішли порибалити. Не клювало, та й поплавків не видно, тож згадавши, що ми тут недалеко проїжджали повз пасіку, вирішили сходити за медом. У ці пори на пасіці сторож уже спав, тож ми вкрали вулик і понесли його до себе, намагаючись не потурбувати бджіл. За нами ув'язався собака, якого ми ніяк не могли відігнати. Пройшовши більшу половину шляху, ми добряче стомилися тягнути вулик, тож вирішили залишити його та забрати вранці. Наступного для лише перед обідом кум згадав про вулик. Ми вирушили на його пошуки. Прийшовши на місце побачили, що це не вулик, а собача будка, поруч з якою сидів собака і підозріло дивився на нас.

Тут тиша й світло у вікні, Це теплі спогади в мені, Де б я не був - сюди вертаюсь знову. Ставок, городи та стежки, Про них згадаю залюбки Й про чарівну Носівську мову. Ось Центр, Вокзал і Поворот, Вербів, Мішок, Маслозавод, Тут народився, тут моя домівка. Це моя рідна сторона У моїм серці лиш вона, На все життя залишиться Носівка.

Микола повертався зі зміни не можна сказати - як скло, але в нормі. Коли вийшов з автобуса, надворі вже стемніло. Метрів за п'ятдесят від зупинки побачив на узбіччі міліцейський «воронок», двері якого були відчинені. Просто з цікавості, заглянув у середину, відразу ж його зі словами: «а ось і третій», підхопили двоє ментів та вправно запхали до «воронка». - Куди? - встиг спитати Микола. - Тут не далеко, - почув голос за зачиненими дверима. Дорогою, коли очі звикли до темряви, побачив ще двох попутників. Один з них, сидячи на підлозі, дрімав, інший намагався щось розповісти, але вловити зв'язок між звуками, що той видавав, Микола так і не зміг. Миколу завели до просторої кімнати, за столом сиділи двоє - лейтенант і жінка у білому халаті. - Прізвище, ім'я, по-батькові? - запитав лейтенант. Поки відповідав, з Миколи зняли куртку і картуза. - Рік народження? І Микола опинився у майці та трусах. - Місце роботи? Тільки відповів, як його під руки, у чому мати народила, в...

У гуртожитку №3 Політехнічного інституту незмінним комендантом працював Степан Степанович Гулько на прізвисько Гітлер. Прізвисько до коменданта пристало не за зовнішньою схожістю, а за порядками, які панували у гуртожитку. Їх студенти порівнювали з порядками у гітлерівських концтаборах. Коменданта всі боялися, варто лише зазначити, що в результаті порядків, встановлених Гітлером, з його подачі щороку відраховували з інституту кількох студентів. Врешті, мешканцям гуртожитку все це набридло, і група відважних написала листа на ім'я ректора інституту про все, з чим їм доводилося стикатися щодня. Потрібно сказати, що Степан Степанович був доволі авторитетним комендантом. На відміну від інших гуртожитків, у третьому не було зафіксовано жодного інциденту, який би вийшов за межі інституту. Керівництво цінувало його працю, і ставило у приклад іншим комендантам. Та все ж на лист потрібно було якось реагувати, тож була створена комісія у кількості п'яти посадових осіб, і направлена ...

На зорі своєї трудової діяльності працював Вовка зубним техніком. Якось приходить до нього бабуся: - Оце гризла горіхи, протез і розламався.  - Той, хто його робив, хіба не попереджав, що так навантажувати протез не потрібно? - Ні, я його на базарі років п'ять тому купила. - І підійшов? - Спочатку не дуже, потім звикли. - Хто звик? - не зрозумів Вовка. - Так подружки мої, у нас він один на трьох. Такого ще Вовка не чув і не бачив, і у коледжі такого його не вчили. Тож у процесі зняття зліпків він прочитав бабусі коротеньку лекцію, що зубний протез - річ індивідуальна, а ще, нехай її подружки також приходять до нього і він їм теж зробить протези. І ось у назначений день бабуся прийшла на примірку.  Вовка, як годиться, вислухав бабусю, записав усі її зауваження - де тисне, де не прилягає, та призначив наступну дату візиту.  Але одним коригуванням не обійшлося. Бабуся ходила на примірку разів десять - все її щось не задовольняло. А потім зникла.  Вовка з одного боку був...

Тільки сів Грицько на лавку перекурити, як прийшла думка подивитися, як там поживають жуки на картоплі. Вийшов на город, і бачить - по межі не дуже впевнено крокує дід Свирид. - Вибач, Гриша, я сьогодні випивши. «А коли ти був не випивши», - подумав про себе Грицько, а діду відповів: - А по вас і не скажеш. - Як!? - викрикнув здивований дід, направивши погляд правим оком прямо на Грицька, ніби промовляючи: «це ж що виходить, я даремно пів дня квасив?». Мабуть саме від такої образи, діда Свирида покинули останні сили, тож він упав у картоплю і заснув. Грицьку стало шкода не так діда, як картоплю, тож він взяв візок і межею під'їхав до місця, де спав дід, завантажив того на візок, та й повіз додому. Баба Параска у дворі розвішували випрану білизну. - О, сьогодні на таксі, - сказала вона, побачивши як Грицько везе її Свирида. - Куди його? - спитав «таксист», показуючи на діда. - Залиш, Гриша, нехай проспиться. Він тобі візок привезе. - Ні, - сказав Грицько, - ми...

Розповіли працівники ради однієї з громад на сході області. Селищному голові повідомили комунальники, що прибираючи узбіччя дороги, знайшли міну. Які з мінометів запускають - продовгувату з крильцями. Голова викликав поліцію, ті приїхали, підійшов спец у броні, оглянув міну зблизька і повідомив: - Викликайте саперів - міна ржава. Голова телефонує в область. Йому говорять, що сапери приїдуть завтра. Поліція огороджує місце з міною червоно-білою стрічкою, перекриває дорогу, коротше, діє за інструкцією. На ніч залишили чергувати біля міни сержанта. Ранком голову розбудив дзвінок начальника відділення поліції: - Тут така справа... Сержант на ніч міну додому забрав, щоб не чергувати на холоді, а щойно привіз її назад.

Цього чудового літнього ранку,  сонце, пробиваючись через листя тополь, нагадало нам, що новий день настав, і час уже про щось думати. Тож ми, з доцентом Миколою Петровичем Кузьмінським, який нині живе у Парижі, та відомим перекладачем Йосипом Марковичем Левінсоном пішли здавати пляшки. Хвилин через сорок, маючи гроші, ми рушили до найближчого пивного кіоску. Кіоск стояв на березі річки, у зовсім романтичному місці, оточеному квітучими кущами жасміну. Легенький вітерець розносив навкруги цей неповторний аромат. Коли ми підійшли, народу біля кіоску було зовсім не багато - чоловік сорок, які терпляче чекали своєї черги. Темна вода у річці, граючи на сонці, повільно несла тополиний пух у далечінь, голуби, мляво походжаючи по алеї, клювали щось відоме лише їм, бродячі собаки ніжилися на траві у холодку. Черга рухалася не дуже жваво - кількість кухлів була обмежена, і спраглим нерідко доводилося підганяти тих, хто не надто поспішав звільняти тару. Мій погляд зупинився на двох щасл...

Микола приперся додому пізно ввечері п'яним, але з ялинкою. Ялинка була висока, верхівка уперлася у стелю і зігнулася, коли Микола нарешті заніс її до хати. - Це кому? - спитала Галя. - То-то-бі, - відповів Микола, тримаючись рукою за стіну. - Оригінально. Ялинок на 8 Березня мені ще ніколи не дарували...

Зоя Павлівна Шпак була діловою і енергійною людиною. Тож коли її призначили на посаду керівника відділу культури, уже на початку грудня винесла на виконком оригінальний сценарій проведення Новорічної ялинки для дітей у Міському будинку культури. Після незначних корективів та поправок сценарій був одностайно прийнятий, і Зоя Павлівна направила всю свою кипучу енергію на його втілення. Якщо коротко, сценарій передбачав активну участь глядачів у дійстві. На самому початку вони викликають ялинку, яка має виїжджати на сцену, потім Снігуроньку, яка повідомляє дітям, що Діда Мороза вкрала Баба Яга, і сховала його у себе у хатинці в лісі. Після цього діти сідають до автобусів і їдуть у ліс визволяти Діда Мороза. Після повернення Діда Мороза, той запалює ялинку і далі вони удвох зі Снігуронькою ведуть святковий концерт. * * * Напередодні головного дійства бригада з трьох чоловік виїхала до лісу, де з заготовлених щитів фанери спорудили хатинку Баби Яги, у якій має чекати прибуття дітей Дід ...