Перейти до основного вмісту

Натюрморт

Цього чудового літнього ранку,  сонце, пробиваючись через листя тополь, нагадало нам, що новий день настав, і час уже про щось думати. Тож ми, з доцентом Миколою Петровичем Кузьмінським, який нині живе у Парижі, та відомим перекладачем Йосипом Марковичем Левінсоном пішли здавати пляшки.
Хвилин через сорок, маючи гроші, ми рушили до найближчого пивного кіоску.
Кіоск стояв на березі річки, у зовсім романтичному місці, оточеному квітучими кущами жасміну. Легенький вітерець розносив навкруги цей неповторний аромат.
Коли ми підійшли, народу біля кіоску було зовсім не багато - чоловік сорок, які терпляче чекали своєї черги.
Темна вода у річці, граючи на сонці, повільно несла тополиний пух у далечінь, голуби, мляво походжаючи по алеї, клювали щось відоме лише їм, бродячі собаки ніжилися на траві у холодку.
Черга рухалася не дуже жваво - кількість кухлів була обмежена, і спраглим нерідко доводилося підганяти тих, хто не надто поспішав звільняти тару.
Мій погляд зупинився на двох щасливцях, що вже отримала по кухлю пива. Один з них був у майці і штанях, а інший відрізнявся від решти лише тим, що мав на голові капелюх з газети. Ці двоє з пивом попрямували у бік річки і на бетонній стійці, до якої кріпиться металева решітка огорожі, організували імпровізований стіл. Той, що у майці дістав з кишені штанів зім'яту газету, розправив її і розстелив на стійці. Інший, поклав на газету тараньку, а за нею - яєчко, яке вдарив об кут стійки, і почистив його, після чого акуратним порухом руки згріб шкаралупу з газети у річку. У цей час напарник, озираючись дістав з кишені чекушку, вправним рухом відкрив її та розлив горілку по кухлях з пивом.
Ці дії так зачарували присутніх, що майже всі у черзі дивилися лише на цю пару, на витонченість чарівного натюрморту освітленого сонячним промінням. І тут, цю чарівну картину, як у сповільненому кіно, закрив від публіки ментівський газон з будкою.
Звідти вийшли два пузатих мента, машина постояла, кілька секунд, і так же плавно, поїхала далі, відкриваючи присутнім невтішну картину - натюрморт на бетонній стійці так і залишився недоторканим, а двох його творців забрали менти.
Невдовзі надійшла наша черга. Ми з пивом підійшли ближче до стійки з натюрмортм.
Що найбільш вразило - скільки ми стояли в черзі, скільки потім пили пиво, жоден з присутніх так і не наважився чи то випити чи забрати келихи з бетонної стійки, незважаючи на їхній дефіцит. А Йосип Маркович Левінсон, відсьорбуючи пиво, відганяв нахабну муху, яка намагалася сісти на очищене куряче яєчко.

Коментарі

Популярні дописи з цього блогу

Школі - гаплик

Не школі в цілому, як структурі з передачі знань з покоління в покоління, а школі зокрема, з її будівлями, опаленням, ремонтами, директором, завучами і педколективом, зі «здайте гроші на штори», «до дошки піде…», «а голову ти не забув?»... Цій школі, точно – гаплик. Як і більшість гапликів, цей гаплик також підкрався непомітно. З появою сучасних засобів комунікації, школа перестає бути єдиним місцем, де відбувається передача знань. Незабутня Катерина Кузьмівна ще у кінці 1960-х попереджала: «вдома не бешкетуйте, а вчіть уроки – я по телевізору все бачу». Я сам, як і більшість моїх однокласників, кілька днів вдома вечері до телевізора не підходили, а дехто, навіть показував телевізору зошити з виконаним домашнім завданням. Трохи згодом дійшло, що тодішня техніка ще не здатна на дистанційне навчання. На відміну від сучасної. Саме з її можливостями, останнім часом з перемінним успіхом тривали спроби невеликих гапличків. Проте, початок сучасному гаплику поклав COVID-19, який в основних рис...

Школі - гаплик 2

Перша серія не пройшла не поміченою, а навпаки, викликала ряд питань і зауважень. Тож, щоб детальніше окреслити ситуацію з сучасною школою, пропоную переглянути другу серію, в якій жодних висновків робити не буду. Лише інформація для роздумів, або погляд стороннього. Частенько задумуюсь над тим, чому мене до цих пір цікавить школа? В кінці-кінців, дійшов висновку - це через те, що вона, зараза, свого часу завдала мені таку психологічну травму, яка залишилась на все життя. І це при тому, що я не був серед гірших учнів, скоріше навпаки. А якою ж має бути травма у тих, що не навпаки?  Ранками, за ногу стягуючи мене з ліжка, мати повторювала: «ось виростеш, будеш згадувати шкільні роки, як кращі роки у своєму житті». Ні, не згадую такого, не були вони кращими, хоч убий. Що ж там відбувається у тій школі, що вона так травмує дітей? По суті, нічого складного, передача – прийом інформації між суб’єктами процесу.  І все, більше нічого. Точно так само, як іде передача і прийом радіосиг...

Ковчег у камені

(уривок із хронік Глибокої Цивілізації) Світ нагорі мертвий. Колись, дуже давно, там були океани, дерева, вітер. Там жили істоти, які називали себе людьми. Вони ходили босоніж по траві, сміялися під дощем, дивилися на зірки, не знаючи, що ті — вогні їхньої долі. Але коли Сонце роздулося, поглинуло Меркурій, випалило Венеру і злизало атмосферу Землі, люди вже були готові. Вони спустилися під землю. Ми — їхні нащадки. І ми вже не люди в їхньому сенсі. Ми стали іншими. Глибоко під колишніми континентами лежать Міста-Камені. Кожне — як метелик у коконі. Вони живляться геотермальним теплом, циркулюють воду в замкнених колах, створюють кисень у фотобіореакторах, вирощують їжу в грибних садах. Біолюмінесцентні стіни світять м’яко, наче згадка про Сонце. Ми більше не потребуємо зірок. Інтелект людства зберігається в Хроносховищах — великих архівах пам’яті, де думки і спогади записані в кварцових матрицях. Діти вчаться говорити не словами, а світлом і ритмом — ми розуміємо одне одного глиб...