Перейти до основного вмісту

Школі - гаплик

Не школі в цілому, як структурі з передачі знань з покоління в покоління, а школі зокрема, з її будівлями, опаленням, ремонтами, директором, завучами і педколективом, зі «здайте гроші на штори», «до дошки піде…», «а голову ти не забув?»... Цій школі, точно – гаплик.
Як і більшість гапликів, цей гаплик також підкрався непомітно. З появою сучасних засобів комунікації, школа перестає бути єдиним місцем, де відбувається передача знань. Незабутня Катерина Кузьмівна ще у кінці 1960-х попереджала: «вдома не бешкетуйте, а вчіть уроки – я по телевізору все бачу». Я сам, як і більшість моїх однокласників, кілька днів вдома вечері до телевізора не підходили, а дехто, навіть показував телевізору зошити з виконаним домашнім завданням. Трохи згодом дійшло, що тодішня техніка ще не здатна на дистанційне навчання.
На відміну від сучасної. Саме з її можливостями, останнім часом з перемінним успіхом тривали спроби невеликих гапличків. Проте, початок сучасному гаплику поклав COVID-19, який в основних рисах налагодив процес передачі знань на відстані. На жаль, процес продовжила війна (на жаль, не тому, що продовжила а тому, що війна). Тобто, гаплик поглиблюється, і коли нарешті більшість учасників процесу зрозуміють, що без традиційної школи вигідно насамперед фінансово – від такого гаплика вона вже не очухається, і накриється мідним тазом. Мрії дуже багатьох поколінь колишніх учнів, нарешті здійсняться!
Протягом десяти років, стоячи у перший день осені перед школою на урочистій лінійці, де нас вітали зі святом – Днем знань, думав, чи вони правду говорять, чи придурюються? Яке свято? Учора було свято, позавчора було свято, а сьогодні починається каторга! Трохи пізніше, зрозумів, що у вчителів, також, 1 вересня святом і не пахне.
Мій друг Толя, який вчителював на зорі своєї трудової діяльності, на питання: «чому тобі подобається професія вчителя», відповідав: «цьому є три причини: червень, липень, серпень». Дійсно, людина, як і все живе, прагне якомога менше витрачати енергії, віддаючи перевагу відпочинку. Ще вчора Марія Іванівна могла собі дозволити виспатися досхочу, залізти з головою в інтернет, подивитись улюблений фільм, прогулятися ввечері на природі, а сьогодні – почалося…  І це ще добре, коли Марія Іванівна – географічка, чи історичка. А якщо вона викладає мову з літературою, чи алгебру з геометрією! За перевіркою зошитів прощавай і інтернет, і фільм, і сон.
Інша справа, коли для втовкмачування елементарних речей у голови цих ідіотів учнів, не потрібно виходити з дому. Ти, сам собі господар, не підлаштовуєшся ні під дзвінки, ні під забаганки учнів. Все одно, твій предмет в подальшому житті мало кому знадобиться, а оцінки – ти ж знаєш сама, хто на яку оцінку заслуговує. Плюс до цього й матеріальна сторона: не потрібно витрачатись на одяг, транспорт, перекус в обід. Тобто, вчителям дистанційне навчання вигідне, як не крути.
Але, не всім. Наприклад Валерію Григоровичу – новоспеченому педагогу, який мав би викладати фізкультуру дівчатам старших класів. Ви мене розумієте. 😉
Про суцільні вигоди учням від дистанційного навчання, я вже мовчу. Кожен з нас був учнем, і у доказ може привести свої аргументи. Скажімо, коли я ходив до школи, ми мріяли, щоб вона згоріла. Дистанційне навчання це щось близьке до цього.
Уявляєте, яка красота для сучасного Славка, якому для відвідування уроків навіть не потрібно вставати з ліжка. Якщо Славко дійсно хоче чомусь навчитись – навчиться, а не хоче, то як в анекдоті, який на уроці фізики свого часу розповів нам знаменитий Григорій Миколайович: «Я сто разів написав «пішов» і пашов додому».
Не буде й проблеми з викликом батьків до школи. Як це може бути, показав ще на початку 1970-х мій однокласник Вова. Легендарна Прасков’я Тіхоновна все повторювала йому: «Я хочу бачить твого батька!». І одного разу на уроці Вова, піднявши руку спитав: «Прасков’я Тіхоновна, то ви хочете побачити мого батька?», і на ствердну відповідь учительки, показав власноруч намальованого на промокачці1 чоловічка. Дійсно, захоче зараз Марія Іванівна побачити Славкового тата – зв’яжеться з ним по Вайберу.
Кому зовсім не сподобається гаплик, то це тому ж тату, а особливо мамі Славка. І не лише через можливості Вайбера. Без гаплика Славко якось був влаштований, набирався знань, був під наглядом. А залиш Славка самого вдома – може бути все, що завгодно. Батьки, безумовно, будуть боротися проти гаплика, але найбільший спротив йому має бути від далекоглядних вчителів, адже в кінці-кінців, гаплик традиційній школі, це і їм гаплик.
Дійсно, з вчителями не все так просто, як може здатися на перший погляд. Головне для них у цей період - не проґавити підгаплика основного гаплика. Якщо коротко, то цей підгаплик зветься так: вчитель більше не потрібен.
Війна залишає сотні зруйнованих шкіл, і значна їх кількість не підлягає ремонту. Звісно, відновлення повноцінного функціонування традиційної школи  потребуватиме величезного, можна сказати - гігантського фінансування, якого зазвичай ніколи не вистачає. Але, в додачу до витрат  на будівництво додаватимуться ще й чималенькі витрати на заробітну плату вчителям, специфіка роботи яких суттєво змінилася у порівняні з очним навчанням. Звичайно, будуть і скорочення зарплати, і скорочення штатів, поки комусь у МОН не прийде в голову (не може не прийти!) геніальна думка: "А на біса нам вчителі? Не взагалі, а зокрема - ось така їх неймовірно велика кількість?"
І ця думка стане початком остаточної і безповоротної перемоги цього підгаплика.
Дійсно, хто більш дієво може втовкмачити у Славкову голову свою хімію - Галина Дмитрівна, яка вчила ще Славкового дідуся, чи молодий столичний педагог, який не лише розкаже, що відбувається з цинком у сірчаній кислоті, а й покаже це. При чому, як ви розумієте, щоб послухати урок столичного педагога, зовсім не обов’язково їхати до столиці.
І що ж буде у підсумку, з перемогою гаплика і підгаплика? Замість десятка шкіл, сотень педагогів - одна єдина кімната на територіальну громаду, ізольована від зовнішнього впливу, з камерами і мікрофонами з дисплеєм і клавіатурою. Уявляєте, яка економія бюджетних коштів!
Де Славко набереться знань, скільки часу на це він затратить, нікого, крім його батьків, та його самого, не має цікавити. Хоче Славко мати підтвердження, що він знає географію у об'ємі середньої освіти - йде до кімнати! Оце і вся середня освіта. Проте – державна, приватні школи ще існуватимуть деякий час, але й вони в основній своїй масі теж не уникнуть мідного тазу.
На останок хочу попередити - і не сподівайтесь, що гаплик школі то віддалена перспектива. Гаплик уже почався!
________________________
1 - м'який пористий папір, здатний швидко вбирати вологу, вкладений в зошит для висушування написаного чорнилом.

Коментарі

Популярні дописи з цього блогу

Школі - гаплик 2

Перша серія не пройшла не поміченою, а навпаки, викликала ряд питань і зауважень. Тож, щоб детальніше окреслити ситуацію з сучасною школою, пропоную переглянути другу серію, в якій жодних висновків робити не буду. Лише інформація для роздумів, або погляд стороннього. Частенько задумуюсь над тим, чому мене до цих пір цікавить школа? В кінці-кінців, дійшов висновку - це через те, що вона, зараза, свого часу завдала мені таку психологічну травму, яка залишилась на все життя. І це при тому, що я не був серед гірших учнів, скоріше навпаки. А якою ж має бути травма у тих, що не навпаки?  Ранками, за ногу стягуючи мене з ліжка, мати повторювала: «ось виростеш, будеш згадувати шкільні роки, як кращі роки у своєму житті». Ні, не згадую такого, не були вони кращими, хоч убий. Що ж там відбувається у тій школі, що вона так травмує дітей? По суті, нічого складного, передача – прийом інформації між суб’єктами процесу.  І все, більше нічого. Точно так само, як іде передача і прийом радіосиг...

Ковчег у камені

(уривок із хронік Глибокої Цивілізації) Світ нагорі мертвий. Колись, дуже давно, там були океани, дерева, вітер. Там жили істоти, які називали себе людьми. Вони ходили босоніж по траві, сміялися під дощем, дивилися на зірки, не знаючи, що ті — вогні їхньої долі. Але коли Сонце роздулося, поглинуло Меркурій, випалило Венеру і злизало атмосферу Землі, люди вже були готові. Вони спустилися під землю. Ми — їхні нащадки. І ми вже не люди в їхньому сенсі. Ми стали іншими. Глибоко під колишніми континентами лежать Міста-Камені. Кожне — як метелик у коконі. Вони живляться геотермальним теплом, циркулюють воду в замкнених колах, створюють кисень у фотобіореакторах, вирощують їжу в грибних садах. Біолюмінесцентні стіни світять м’яко, наче згадка про Сонце. Ми більше не потребуємо зірок. Інтелект людства зберігається в Хроносховищах — великих архівах пам’яті, де думки і спогади записані в кварцових матрицях. Діти вчаться говорити не словами, а світлом і ритмом — ми розуміємо одне одного глиб...