(уривок із хронік Глибокої Цивілізації)
Світ нагорі мертвий.
Колись, дуже давно, там були океани, дерева, вітер. Там жили істоти, які називали себе людьми. Вони ходили босоніж по траві, сміялися під дощем, дивилися на зірки, не знаючи, що ті — вогні їхньої долі. Але коли Сонце роздулося, поглинуло Меркурій, випалило Венеру і злизало атмосферу Землі, люди вже були готові. Вони спустилися під землю.
Ми — їхні нащадки. І ми вже не люди в їхньому сенсі. Ми стали іншими.
Глибоко під колишніми континентами лежать Міста-Камені. Кожне — як метелик у коконі. Вони живляться геотермальним теплом, циркулюють воду в замкнених колах, створюють кисень у фотобіореакторах, вирощують їжу в грибних садах. Біолюмінесцентні стіни світять м’яко, наче згадка про Сонце. Ми більше не потребуємо зірок.
Інтелект людства зберігається в Хроносховищах — великих архівах пам’яті, де думки і спогади записані в кварцових матрицях. Діти вчаться говорити не словами, а світлом і ритмом — ми розуміємо одне одного глибше, ніж колись наші предки.
Ми не літаємо в космос. Ми не хочемо колонізувати інші світи. Ми навчилися бути — тут. Зберігати. Переживати. Пам’ятати.
Іноді науковці підіймаються на кілька кілометрів ближче до поверхні — крізь охолоджені шари, у захисних оболонках. Вони фіксують ландшафти, що більше не змінюються. Кам’яні пустелі, замерзлі сліди океанів, мертві кратери.
Вони повертаються й мовчать довго.
Бо світ згори — це шрам. Але і пам’ять.
А ми — ковчег. І, можливо, колись, через ще мільярд років, ми знову вийдемо на поверхню. Коли Сонце згасне. Коли Земля охолоне. Коли прийде новий світанок.
Світ нагорі мертвий.
Колись, дуже давно, там були океани, дерева, вітер. Там жили істоти, які називали себе людьми. Вони ходили босоніж по траві, сміялися під дощем, дивилися на зірки, не знаючи, що ті — вогні їхньої долі. Але коли Сонце роздулося, поглинуло Меркурій, випалило Венеру і злизало атмосферу Землі, люди вже були готові. Вони спустилися під землю.
Ми — їхні нащадки. І ми вже не люди в їхньому сенсі. Ми стали іншими.
Глибоко під колишніми континентами лежать Міста-Камені. Кожне — як метелик у коконі. Вони живляться геотермальним теплом, циркулюють воду в замкнених колах, створюють кисень у фотобіореакторах, вирощують їжу в грибних садах. Біолюмінесцентні стіни світять м’яко, наче згадка про Сонце. Ми більше не потребуємо зірок.
Інтелект людства зберігається в Хроносховищах — великих архівах пам’яті, де думки і спогади записані в кварцових матрицях. Діти вчаться говорити не словами, а світлом і ритмом — ми розуміємо одне одного глибше, ніж колись наші предки.
Ми не літаємо в космос. Ми не хочемо колонізувати інші світи. Ми навчилися бути — тут. Зберігати. Переживати. Пам’ятати.
Іноді науковці підіймаються на кілька кілометрів ближче до поверхні — крізь охолоджені шари, у захисних оболонках. Вони фіксують ландшафти, що більше не змінюються. Кам’яні пустелі, замерзлі сліди океанів, мертві кратери.
Вони повертаються й мовчать довго.
Бо світ згори — це шрам. Але і пам’ять.
А ми — ковчег. І, можливо, колись, через ще мільярд років, ми знову вийдемо на поверхню. Коли Сонце згасне. Коли Земля охолоне. Коли прийде новий світанок.
Коментарі
Дописати коментар