Sashkon

Перша серія не пройшла не поміченою, а навпаки, викликала ряд питань і зауважень. Тож, щоб детальніше окреслити ситуацію з сучасною школою, пропоную переглянути другу серію, в якій жодних висновків робити не буду. Лише інформація для роздумів, або погляд стороннього. Частенько задумуюсь над тим, чому мене до цих пір цікавить школа? В кінці-кінців, дійшов висновку - це через те, що вона, зараза, свого часу завдала мені таку психологічну травму, яка залишилась на все життя. І це при тому, що я не був серед гірших учнів, скоріше навпаки. А якою ж має бути травма у тих, що не навпаки?  Ранками, за ногу стягуючи мене з ліжка, мати повторювала: «ось виростеш, будеш згадувати шкільні роки, як кращі роки у своєму житті». Ні, не згадую такого, не були вони кращими, хоч убий. Що ж там відбувається у тій школі, що вона так травмує дітей? По суті, нічого складного, передача – прийом інформації між суб’єктами процесу.  І все, більше нічого. Точно так само, як іде передача і прийом радіосигналу, як

Не школі в цілому, як структурі з передачі знань з покоління в покоління, а школі зокрема, з її будівлями, опаленням, ремонтами, директором, завучами і педколективом, зі «здайте гроші на штори», «до дошки піде…», «а голову ти не забув?»... Цій школі, точно – гаплик. Як і більшість гапликів, цей гаплик також підкрався непомітно. З появою сучасних засобів комунікації, школа перестає бути єдиним місцем, де відбувається передача знань. Незабутня Катерина Кузьмівна ще у кінці 1960-х попереджала: «вдома не бешкетуйте, а вчіть уроки – я по телевізору все бачу». Я сам, як і більшість моїх однокласників, кілька днів вдома вечері до телевізора не підходили, а дехто, навіть показував телевізору зошити з виконаним домашнім завданням. Трохи згодом дійшло, що тодішня техніка ще не здатна на дистанційне навчання. На відміну від сучасної. Саме з її можливостями, останнім часом з перемінним успіхом тривали спроби невеликих гапличків. Проте, початок сучасному гаплику поклав COVID-19, який в основних рис

  Я чудово розумію опозиційних політиків. Налякані популярністю Зеленського, вони просто вимушені реагувати. Нехай це і шкодить Україні в період війни, але, де Україна а де власна сорочка. Я чудово розумію кацапстанських путіноїдів, які обливають брудом владу України. Це один з методів ведення війни. Я не розумію корисних ідіотів, які розповсюджують чутки, плітки, брехню, неперевірену інформацію про українську владу. Це для чого? Яку мету переслідує ідіот? З іншого боку, це дуже добре, коли не розумієш ідіотів, адже ідіота в повній мірі може розуміти точно такий же ідіот. Ось вам і швидкий експрес-тест, як тільки ви починаєте розуміти ідіота, значить ви теж ідіот. Вони пишуть: повинна бути критика, потрібно вказувати на помилки. Погоджуюсь, потрібно, але є два «але»: 1 – війна; 2 – компетентність. Шановні корисні ідіоти, закінчиться війна – хоч з кожної праски. Є за що не тільки критикувати владу, а й бити її. Але, не зараз. Потім, хто вам сказав, що ваша критика має якес

Розповідь старого вчителя сільської школи. Прислали до нас Андрія Васильовича - молодого вчителя української мови і літератури. Проходжу, якось, коридором повз 9 клас, де він веде урок, а в класі тиша! Не мені вам розповідати, що робиться на уроках молодих вчителів, особливо в старших класах. Особисто мене років п’ять не сприймали серйозно, а тут – вважай перший урок - і тиша. Подумав, що учні просто «страйкують», тобто прогулюють урок. Відчинив двері, а там на дошці Андрій Васильович понамальовував танків, окопів, гармат, і жваво жестикулюючи, щось розповідає принишклим школярам. Я тихенько прикрив двері, та й пішов собі, розмірковуючи над такою незвичною подачею матеріалу з української мови. Незручно було цікавитись, що це за нова методика викладання безпосередньо у Андрія Васильовича, а через учнів дізнався, що він після закінчення інституту кілька місяців віддавав свій військовий обов’язок в танковій частині. Всіма перипетіями служби він і задурював дітям голови, коли ті не особлив

У палаті N5 у кутку біля вікна ріс фікус. З самого малечку за ним доглядала Тамара. По мірі зростання, вона пересаджувала фікус у все більші вазони, підсипала поживний грунт, раз на тиждень поливала та протирала листя фікуса від пилу. Фікус був дуже задоволений Тамариним доглядом, від чого ріс, мужнів і почував себе просто чудово. Але, одного разу Тамара не прийшла. Не було її і через тиждень і через місяць. За фікусом почала доглядати баба Люся, але йому це зовсім не подобалось. Баба Люся поливала фікус невідстояною водою, листя не протирала, підживлення не додавала. А ще хворий Савчук, коли нікого не було у палаті, пісяв фікусу у вазон. Одного разу Баба Люся повідомила хворим палати N5, що Тамара вийшла заміж і переїхала в інше місто. Від того, що Тамара більше ніколи не поллє його, не протре його листочки, фікусу стало зовсім сумно, і він засох.