Перейти до основного вмісту

Голова профкому

Збори відкрив директор:
- Я запросив вас, товариші, щоб сказати вам, що нам потрібно обрати голову профкому.
По залу пронісся легкий шум.
- Тихо, товариші!, - продовжив Антон Антонович, - ви забули, що Іван Кузьмич, який нарешті пішов на пенсію, був у нас головою профкому?
Забути можна те, що колись знав, та по реакції присутніх можна було припустити, що ніхто й не здогадувався, що Іван Кузьмич Шпекін займав такий відповідальний пост.
- Отже, давайте оберемо головою профкому товариша Хлєстакова Івана Олександровича.
- У залі знову зашуміли.
- Антоне Антоновичу, але ж голову профкому маємо обирати таємним голосуванням, - піднявся з місця Допчинський, - про це йдеться у параграфі...
- Петре Івановичу, це я знаю, - перервав його директор, - я просто хочу дізнатися, чи є хто проти Івана Олександровича. А потім ми проголосуємо цілком таємно. Анна Андріївна, у нас урна готова?
- Так, - відповіла головний бухгалтер, поставивши урну з гербом на стіл перед директором.
- Отже, товариші, до бюлетеня вносимо Хлєстакова. Хто проти?
Проти нікого не було.
- Маріє Антонівна, бюлетні готові?
- Так, Антоне Антоновичу.
- Роздайте всім присутнім.
Директор не довіряв нікому вкидати бюлетені до урни. Він складав їх у стопку, лише коли всі віддали свої бюлетені, Антон Антонович зробив спробу засунути їх до урни. Вся пачка не влазила, тож довелося завантажувати папірці частинами. За допомогою секретарки Марусі впоралися хвилин за п'ять.
- Так, товариші, - змахнув рукавом піт з чола директор, - тепер приступаємо до підрахунку голосів. Будемо обирати лічильну комісію чи довірите...
- Довіряємо, довіряємо - загуділи в залі.
- Дайте викрутку, - попросив Антон Антонович, перевернувши урну та розібравшись, як її відчинити.
Після довгих пошуків викрутку так і не знайшли, тож винахідливий Лука Лукіч запропонував відкрити урну за допомогою монети.
Директор особисто прерахував усі бюлетені, після чого оголосив:
- Одноголосно головою профкому обрано...
Його перервала секретарка Маруся, котра забігла до залу, і на вухо голові, але так голосно, що почули всі, схвильовано повідомила:
- Дзвонили з райкому, сказали що у них є своя кандидатура на посаду нашого голови профкому.
Німа сцена.
Директор від несподіванки став за столом у вигляді стовпа з розставленими руками та закинутою назад головою. Всі присутні заклякли на місцях з розкритими ротами...

Коментарі

Популярні дописи з цього блогу

Школі - гаплик

Не школі в цілому, як структурі з передачі знань з покоління в покоління, а школі зокрема, з її будівлями, опаленням, ремонтами, директором, завучами і педколективом, зі «здайте гроші на штори», «до дошки піде…», «а голову ти не забув?»... Цій школі, точно – гаплик. Як і більшість гапликів, цей гаплик також підкрався непомітно. З появою сучасних засобів комунікації, школа перестає бути єдиним місцем, де відбувається передача знань. Незабутня Катерина Кузьмівна ще у кінці 1960-х попереджала: «вдома не бешкетуйте, а вчіть уроки – я по телевізору все бачу». Я сам, як і більшість моїх однокласників, кілька днів вдома вечері до телевізора не підходили, а дехто, навіть показував телевізору зошити з виконаним домашнім завданням. Трохи згодом дійшло, що тодішня техніка ще не здатна на дистанційне навчання. На відміну від сучасної. Саме з її можливостями, останнім часом з перемінним успіхом тривали спроби невеликих гапличків. Проте, початок сучасному гаплику поклав COVID-19, який в основних рис...

Школі - гаплик 2

Перша серія не пройшла не поміченою, а навпаки, викликала ряд питань і зауважень. Тож, щоб детальніше окреслити ситуацію з сучасною школою, пропоную переглянути другу серію, в якій жодних висновків робити не буду. Лише інформація для роздумів, або погляд стороннього. Частенько задумуюсь над тим, чому мене до цих пір цікавить школа? В кінці-кінців, дійшов висновку - це через те, що вона, зараза, свого часу завдала мені таку психологічну травму, яка залишилась на все життя. І це при тому, що я не був серед гірших учнів, скоріше навпаки. А якою ж має бути травма у тих, що не навпаки?  Ранками, за ногу стягуючи мене з ліжка, мати повторювала: «ось виростеш, будеш згадувати шкільні роки, як кращі роки у своєму житті». Ні, не згадую такого, не були вони кращими, хоч убий. Що ж там відбувається у тій школі, що вона так травмує дітей? По суті, нічого складного, передача – прийом інформації між суб’єктами процесу.  І все, більше нічого. Точно так само, як іде передача і прийом радіосиг...

Ковчег у камені

(уривок із хронік Глибокої Цивілізації) Світ нагорі мертвий. Колись, дуже давно, там були океани, дерева, вітер. Там жили істоти, які називали себе людьми. Вони ходили босоніж по траві, сміялися під дощем, дивилися на зірки, не знаючи, що ті — вогні їхньої долі. Але коли Сонце роздулося, поглинуло Меркурій, випалило Венеру і злизало атмосферу Землі, люди вже були готові. Вони спустилися під землю. Ми — їхні нащадки. І ми вже не люди в їхньому сенсі. Ми стали іншими. Глибоко під колишніми континентами лежать Міста-Камені. Кожне — як метелик у коконі. Вони живляться геотермальним теплом, циркулюють воду в замкнених колах, створюють кисень у фотобіореакторах, вирощують їжу в грибних садах. Біолюмінесцентні стіни світять м’яко, наче згадка про Сонце. Ми більше не потребуємо зірок. Інтелект людства зберігається в Хроносховищах — великих архівах пам’яті, де думки і спогади записані в кварцових матрицях. Діти вчаться говорити не словами, а світлом і ритмом — ми розуміємо одне одного глиб...