Перейти до основного вмісту

Публікації

Як я ледь не став мільйонером

Букмекерська контора – то хитра штука, яка заради свого існування користується природними інстинктами людини. Трохи погравши он-лайн, на невеликі суми, програвши у погоні за великою здобиччю на експресах, вирішив грати на невеликих, тобто, найбільш ймовірних ставках. Думка була така – нехай виграш мізерний, зате, реальний. Ну, майже реальний. Для підстраховки приблизно чверть суми, як правило, не ставив. Оце і вся теорія гри. Після експресів у мене залишилось біля 20 грн. За два місяці гри завдяки моїй стратегії ця сума подвоїлась. Скажете, невеликі гроші? Звісно, але ж якщо починати не з 20, а з 1 000 грн, а через два місяці мати 2 000, а ще через два – 4 000… Подумки, я уже підраховував, через який час стану мільйонером. І ось, літо, Вімблдонський тенісний турнір. Спішу на город, і вирішую поставити, як завжди, на сильніших і у чоловіків, і у жінок. Та, як на зло, поспіхом ставлю на двох навпіл всю суму, не залишивши «загашника» (так робив дуже рідко, коли був, як і тоді, переконаний...

Фарширована риба (не рецепт приготування)

Не знаю, що там воно вийде з НУШ (нова українська школа), а з СУШ (стара українська школа) повиходило невідомо що. НУШ говорить, що з СУШ виходить фарширована риба:   «Сьогодні у нас дві проблеми в навчанні. Перша – це перевантаженість предметами. Однозначно такого обсягу не може бути. І друга проблема – те, що ми даємо суто навчальний матеріал. Випускник нашої української школи не вміє застосувати набуті знання в житті. Він, як фарширована риба, розумієте? Нібито і риба, але не плаває». І дійсно - не плаває. Переконуєшся в цьому, коли знаходишся у соціально-мережному середовищі. Так і хочеться спитати «Чому вас у школі вчили?» А, так, знаю - Теорема Піфагора, Закон Бойля — Маріотта, клімат Венесуели… З останнім, воно зрозуміло – пережитки минулого.  У совку за «залізною завісою» Венесуелу можна було побачити лише у «Клубі кіноподорожей». Сьогодні, ж кому цікава Венесуела, може поїхати та наочно переконатися, який там клімат, а кому Венесуела, як кажуть, і нахрін не потрі...

Про шкарпетки

Шкарпетки, то дуже дивні створіння. Загальновідома їх взаємна неприязнь. Варто лише роз’єднати пару, випустити її на волю, і шансів, що вона колись об’єднається знову, дуже мало. Чому так? Сказати важко, треба проводити дослідження, ставити досліди. Одним словом – тема на кандидатську дисертацію, не менше. Для нас з вами проблема вирішується доволі просто – треба мати пар 20-30 абсолютно однакових шкарпеток, проте, для них питання вірності одне одному таким чином ніяк не вирішується. Можливо, це пояснюється тим, що шкарпетки початково безіменні. Та варто одну з них натягнути на ліву ногу, як в ту ж мить, інша автоматично стає правою. Такою властивістю шкарпеток пояснюють процеси у квантовій механіці, видно у квантів теж бардак. Та, зараз не про це. Інша цікава особливість шкарпеток, це їх сезонність. Зазвичай, влітку ми носимо світлі шкарпетки, взимку – темні. І ось, навесні, темні шкарпетки зникають майже повністю, і всю їх популяцію складають світлі. Тож, доводиться переходити ...

Про знання

Ми нічого не знаємо, тобто, зовсім нічого. Ні, що у кишені 127 гривень до получки, це нам точно відомо. І що після ночі прийде день, а після зими -   весна, також. Мова про речі трохи складніші. В дитинстві, такому собі Вові, здається, що він знає все. І третій закон Ньютона, і правопис голосних після шиплячих. А після школи: на столі лежить повістка до слідчого, який звинувачує його у шкоді, якої він нікому не завдавав – просто підставили «друзі»; в кишенях «гуляє вітер»; є три «хвости» в універі; а тут ще подруга телефонує: «Вова, я бєрєменна». І що тепер, як допоможуть шкільні знання? На біса потрібен третій закон Ньютона, коли він ніколи в житті не знадобиться, як і перші два, до речі? Звичайно. можна дискутувати, які знання має давати школа, чому більше приділити уваги – голосним після шиплячих, чи запобіганню небажаної вагітності? Що людині головніше – науки, у які йдуть одиниці, чи життєві навички, які потрібні всім без винятку? Звісно, життєві навички – справа нажив...

Гармонія з природою

Що таке робота на землі? Це постійна, безперервна боротьба з природою. Робота на землі це не лише її колупання з метою виростити щось їстівне, як дехто подумав, робота на Землі, як на планеті, це всяка робота, від того ж колупання у ній до вильоту з неї за її межі. Ну, побудували ви щось. Навіть не будинок – собачу будку. То рано чи пізно, природа її знищить, точно так, як навчилися уже нищити наші щеплені різними вакцинами організми небезпечний колись ковід-19. Тобто, після здачі в експлуатацію Тузіку його будки, потрібно постійно захищати будку від природи, якщо хочемо, щоб Тузік також постійно захищав наш двір від злодіїв. Інакше, природа дощами, вітрами, пліснявою і шашелем знищить Тузікову будку дуже швидко. Не так швидко, але те ж саме, чекає на все що було створене людиною. Страшно уявити, що станеться з нашими містами і селами, якщо ми раптом перестанемо втручатися в природу. У кого не достає уяви, перегляньте фотки з чорнобильської зони. Отже, природа – могутня штука. То...

Про брехню

Що ви подумаєте про мене, коли я вам скажу, що я ніколи не брешу? Знаю, ви вирішите, що я брехун. І правильно зробите. Тому, що без брехні людина не може прожити. Брехня стала невід’ємною частиною нашого існування. Можливо, без здатності брехати, людина б вимерла слідом за мамонтами і динозаврами, які, очевидно, брехати на вміли. Що саме цікаве, людина народжується, як той же мамонт - не здатною ні брехати ні сприймати брехню. Дитина вірить всьому що їй говорять, і говорить лише правду, як тільки навчиться говорити. Користуючись такою довірою, дорослі лякають дітей – бабайками, вовками, міліціонерами (не знаю, як зараз щодо поліції). Мене малого, наприклад, лякали Бабою Ягою, і для мене було величезним потрясінням, коли згодом дізнався, що ніякої Баби Яги не існує. Як же так? Це що, мені весь час брехали? Хіба так можна? Самі ж говорите, що брехати це погано. Так дитина поступово починає звикати до життя в брехливому суспільстві. Але, кваліфікованими брехунами робить нас школа. Сто...

Сумка

Ті, кому за тридцять, мають пам'ятати популярні господарські сумки в клітинку, в яких у дев'яностих перевозили все, що можна було перевезти. Саме в таку сумку напакувала жінка Миколі свіжини для дочки у Київ. А ввечері, по дорозі з роботи, заглянув на свіжину кум. Він працював охоронцем на будівництві, тож возив додому то цемент, то фарбу, то дещо з сантехніки – все, що влазило до клітчастої сумки. Випили з кумом по чарці, закусили жареною печінкою з салом, а на ранок - Микола за сумку та на електричку. Приїжджає до дочки на Троєщину, відкриває сумку, а там… Цемент? Ні. Фарба? Ні! А що? Ніколи не здогадаєтесь. Господарська сумка в клітинку, точно така, як у Миколи, як у кума і ще як у сотень інших громадян, була до верху забита морквою. Що цікаво, кум додому прийшов не з м'ясом та салом, як можна було здогадатись, а з півсотнею підручників з математики для сьомого класу.