Про брехню

Що ви подумаєте про мене, коли я вам скажу, що я ніколи не брешу? Знаю, ви вирішите, що я брехун. І правильно зробите. Тому, що без брехні людина не може прожити. Брехня стала невід’ємною частиною нашого існування. Можливо, без здатності брехати, людина б вимерла слідом за мамонтами і динозаврами, які, очевидно, брехати на вміли.

Що саме цікаве, людина народжується, як той же мамонт - не здатною ні брехати ні сприймати брехню. Дитина вірить всьому що їй говорять, і говорить лише правду, як тільки навчиться говорити. Користуючись такою довірою, дорослі лякають дітей – бабайками, вовками, міліціонерами (не знаю, як зараз щодо поліції). Мене малого, наприклад, лякали Бабою Ягою, і для мене було величезним потрясінням, коли згодом дізнався, що ніякої Баби Яги не існує. Як же так? Це що, мені весь час брехали? Хіба так можна? Самі ж говорите, що брехати це погано. Так дитина поступово починає звикати до життя в брехливому суспільстві.

Але, кваліфікованими брехунами робить нас школа. Стоїш першого вересня перед вчителями, які втовкмачують тобі, що у тебе сьогодні свято. А сам думаєш: нащо воно мені? Краще – пісочок, пасочки… А вони продовжують: «Про цей день ти мріяв усе своє дошкільняцьке життя». Я? Про це мріяв? Коли??? І згадавши про Бабу Ягу, починаєш розуміти, що до чого.

Поступово ти втягуєшся у процес, приймаєш правила гри, і вже ніколи не напишеш правду у творі «Як я провів літо». Ну, не будеш же ти писати, як курив з Сашком у малині за сараєм, як зламали у сусіда гілку вишні, коли крали з неї ягоди, що це ти, а не кіт розбив вазу з квітами. Не напишеш, бо за правду неодмінно отримаєш двійку, і по старій, п’ятибальній і по новій дванадцятибальній системі. А гарну оцінку ти матимеш за брехню, типу: вранці з татом косили траву, допоміг мамі готувати сніданок, пас гусей, годував курей, доїв козу… Таку маячню вчителі люблять, і оцінюють високо, і перед класом хвалять - ось який ти молодець. Думаєте, вони не розуміють, що це брехня? Ще й як розуміють, але приймаючи за правду, готують тебе до брехливого дорослого життя.

І ти вже входиш до нього підготовленим фахівцем з брехні. Шкода, лише, що нема у школі такого предмета – «Брехня», по ньому неодмінно всі були б відмінниками.

І ось ти вже дорослий, ось уже працюєш, і тебе уже начальник питає: «Ти виконав роботу за моєю вказівкою»? «А як же, звичайно, адже ваша вказівка сприяє підвищенню, покращенню і загальному процвітанню» - брешеш ти не червоніючи. А сам собі думаєш: «Дурний ти і такі самі твої вказівки», але ж у тебе сім’я, діти, кредит, і ти ніколи такого не скажеш. Бо, он твій колишній колега сказав правду, і де він зараз?

А різного роду звіти, це ж взагалі шедеври, вершини брехливої творчості. Виводиш – виводиш тую цифру, а вона не йде. А, думаєш, глянувши на стелю, нехай іде, навряд чи хто перевірить. Начальник покрутить твою цифру туди сюди, та й допише кілька паличок, щоб з області не шуміли. А в області теж професіонали своєї справи, у них теж сім'ї, діти і кредити. А в Києві глянуть на ваш звіт: «Так у них же все прекрасно, чому ж вони скаржаться?». Але і там все дуже добре розуміють, адже свого часу і їх лякали бабайками, і їм у школі ставили відмінні оцінки за брехливі твори.

Ось так і живемо. Брешемо, обманюємо, лицеміримо… Чому, для чого? Без брехні не виживемо? Не знаю, у всякому разі я сказав вам чисту правду. Чи, може, збрехав?