Перейти до основного вмісту

Про шкарпетки

Шкарпетки, то дуже дивні створіння. Загальновідома їх взаємна неприязнь. Варто лише роз’єднати пару, випустити її на волю, і шансів, що вона колись об’єднається знову, дуже мало. Чому так? Сказати важко, треба проводити дослідження, ставити досліди. Одним словом – тема на кандидатську дисертацію, не менше.

Для нас з вами проблема вирішується доволі просто – треба мати пар 20-30 абсолютно однакових шкарпеток, проте, для них питання вірності одне одному таким чином ніяк не вирішується.

Можливо, це пояснюється тим, що шкарпетки початково безіменні. Та варто одну з них натягнути на ліву ногу, як в ту ж мить, інша автоматично стає правою. Такою властивістю шкарпеток пояснюють процеси у квантовій механіці, видно у квантів теж бардак. Та, зараз не про це.

Інша цікава особливість шкарпеток, це їх сезонність. Зазвичай, влітку ми носимо світлі шкарпетки, взимку – темні. І ось, навесні, темні шкарпетки зникають майже повністю, і всю їх популяцію складають світлі. Тож, доводиться переходити на них, хоча ще й зарано. Та варто почати вдягати світлі шкарпетки, як невідомо звідки починають з’являтися темні. Їх кількість поступово збільшується, на відміну від світлих, а на осінь досягає свого максимуму, витіснивши конкурентів повністю. І все починається спочатку.

Жінки, ті виявилися хитріші. Свого часу, у них були такі ж проблеми з панчохами. Вийшли з положення доволі оригінально, пришивши панчохи до трусів, і назвавши цю комбінацію – колготки.

На жаль, з шкарпетками так не вийде. Ні, приєднати їх до трусів – не проблема, інша справа – куди в цьому вийдеш? З’явишся на люди у такому вбранні – не правильно зрозуміють. Тож, доводиться миритися з тим, що є. Видно, така наша, чоловіча, доля.    

Коментарі

Популярні дописи з цього блогу

Школі - гаплик

Не школі в цілому, як структурі з передачі знань з покоління в покоління, а школі зокрема, з її будівлями, опаленням, ремонтами, директором, завучами і педколективом, зі «здайте гроші на штори», «до дошки піде…», «а голову ти не забув?»... Цій школі, точно – гаплик. Як і більшість гапликів, цей гаплик також підкрався непомітно. З появою сучасних засобів комунікації, школа перестає бути єдиним місцем, де відбувається передача знань. Незабутня Катерина Кузьмівна ще у кінці 1960-х попереджала: «вдома не бешкетуйте, а вчіть уроки – я по телевізору все бачу». Я сам, як і більшість моїх однокласників, кілька днів вдома вечері до телевізора не підходили, а дехто, навіть показував телевізору зошити з виконаним домашнім завданням. Трохи згодом дійшло, що тодішня техніка ще не здатна на дистанційне навчання. На відміну від сучасної. Саме з її можливостями, останнім часом з перемінним успіхом тривали спроби невеликих гапличків. Проте, початок сучасному гаплику поклав COVID-19, який в основних рис...

Школі - гаплик 2

Перша серія не пройшла не поміченою, а навпаки, викликала ряд питань і зауважень. Тож, щоб детальніше окреслити ситуацію з сучасною школою, пропоную переглянути другу серію, в якій жодних висновків робити не буду. Лише інформація для роздумів, або погляд стороннього. Частенько задумуюсь над тим, чому мене до цих пір цікавить школа? В кінці-кінців, дійшов висновку - це через те, що вона, зараза, свого часу завдала мені таку психологічну травму, яка залишилась на все життя. І це при тому, що я не був серед гірших учнів, скоріше навпаки. А якою ж має бути травма у тих, що не навпаки?  Ранками, за ногу стягуючи мене з ліжка, мати повторювала: «ось виростеш, будеш згадувати шкільні роки, як кращі роки у своєму житті». Ні, не згадую такого, не були вони кращими, хоч убий. Що ж там відбувається у тій школі, що вона так травмує дітей? По суті, нічого складного, передача – прийом інформації між суб’єктами процесу.  І все, більше нічого. Точно так само, як іде передача і прийом радіосиг...

Ковчег у камені

(уривок із хронік Глибокої Цивілізації) Світ нагорі мертвий. Колись, дуже давно, там були океани, дерева, вітер. Там жили істоти, які називали себе людьми. Вони ходили босоніж по траві, сміялися під дощем, дивилися на зірки, не знаючи, що ті — вогні їхньої долі. Але коли Сонце роздулося, поглинуло Меркурій, випалило Венеру і злизало атмосферу Землі, люди вже були готові. Вони спустилися під землю. Ми — їхні нащадки. І ми вже не люди в їхньому сенсі. Ми стали іншими. Глибоко під колишніми континентами лежать Міста-Камені. Кожне — як метелик у коконі. Вони живляться геотермальним теплом, циркулюють воду в замкнених колах, створюють кисень у фотобіореакторах, вирощують їжу в грибних садах. Біолюмінесцентні стіни світять м’яко, наче згадка про Сонце. Ми більше не потребуємо зірок. Інтелект людства зберігається в Хроносховищах — великих архівах пам’яті, де думки і спогади записані в кварцових матрицях. Діти вчаться говорити не словами, а світлом і ритмом — ми розуміємо одне одного глиб...