Sashkon

Випуск Суворовського училища 1988 року. Усіх випускників, їх батьків та педагогів зібрали у Міському палаці культури, де офіційні заходи і виступи запрошених акторів змінювали один одного. Після вручення курсантам документів про закінчення училища, до слова запросили відомого генерала, земляка, який щойно повернувся з Афгану. Звісно, і його появу на сцені і поздоровлення міністра оборони, яке зачитав генерал, усі присутні в залі зустріли бурхливими оплесками. Очевидно, саме ці бурхливі оплески спонукали генерала промовити кілька слів від себе. Коли зал притих, генерал розпочав: - Товариші курсанти, офіцери і підар... Зрозумівши, що говорить щось не те, генерал зупинився на півслові. Курсанти чудово вловили цей момент, і ледь стримувалися від сміху. Адже їх навчили відноситися до слів командування з цілковитою серйозністю. Генерал вирішив виправитися, тож продовжив: - Підара... Тут він знову замовк, а почувши кілька пирхань у залі, махнув рукою та покинув сцену. Що поробиш, як...

Дуже часто хочеш зробити, як краще, а виходить - як завжди... Мабуть, все почалося коли Льоня став завідувати магазином "Краса і мода". Хоча, ні - значно раніше, коли не вступивши на стаціонар Торговельно-економічного, вимушений був перейти на заочне відділеня і влаштуватися по спеціальності - продавцем у цей самий магазин. Тут і зустрів свою майбутню дружину - Настю. Колектив магазину був жіночим, тож Льоня з розумінням сприймав надмірний прояв ревнощів з боку молодої дружини. Але, коли Льоня закінчив інститут і, як ми уже знаємо, зайняв найвищу посаду у магазині, ревнощі стали нестерпними. Як ви вже здогадалися, постійно  відвідували магазин виключно жінки, а в умовах тотального дефіциту, ці жінки намагалися встановити особисті контакти з завідувачем, від якого, власне і залежало, хто стане володаркою дефіцитного товару. Тож у Насті причин для ревнощів прибавилося у рази. Доходило навіть до того, що вона перевіряла паспорти претенденток на аудієнцію з завмагом на предмет...

Вперше, як користуватися швейною машинкою, мама показала Ізі, коли той був у третьому класі. Тоді він і не здогадувався, що швейна машинка стане невід'ємною частиною його життя. А той вечір, коли він зшив до купи два клаптя тканини, запам'ятається на довго. Ще до закінчення школи він вправно перешивав, викроював, шив одяг не лише собі та рідні, але й однокласникам, за що і отримав прізвисько Кравець. Тато Ізі - Марк Ліберман, мріяв, щоб його єдиний син був продовжувачем династії лікарів, тож наполіг, щоб Ліберман - молодший після школи вступив до медінституту. Це був дуже корисний крок у житті Ізі, який став черговим етапом у його кар'єрі. Іноземні студенти, що навчалися у медінституті, дали новий поштовх молодому бізнесмену. Адже вони мали можливість завозити у Союз дефіцитні тканини, вироби з яких цінилися доволі високо. Через короткий проміжок часу Кравець, хоч і закинув навчання, не встигав за всезростаючим попитом на свої вироби. Тож довелося шукати робітників. З шв...

Станіслав Олександрович провозився з квартальним звітом далеко за північ. Коли лягав спати, Зоя Павлівна уже бачила не перший сон. Вранці, розганяючи "туман у голові" від недосипу, випив традиційну каву, чмокнув у щоку Зою Павлівну та й пішов на роботу. Щойно зачинилися за ним двері, Зоя Павлівна взяла телефон, набрала номер і почувши "алло", коротко сказала: - Пішов. Через кілька хвилин у двері подзвонили. На порозі стояв Степан Гаврилович... Степан Гаврилович був людиною практичною - квіти та цукерки для жінки вважав балощами юнаків, тож приніс з собою пляшку коньяку. Зоя Павлівна зрозуміла натяк і почала готувати фуршет прямо у спальні на тумбочці, прикидаючи що б його подати до коньяку у якості закуски. Щойно вона прийшла на кухню, залишивши гостя біля тумбочки з коньяком, у двері знову подзвонили. Глянула у вічко - Станіслав Олександрович! Як виявилося згодом, він вранці зібрав не всі папери, тож повернувся за ними. - Станіслав! - пошепки прокричала Зоя...

Незаперечним чемпіоном з шахів у нашому провінційному райцентрі був Вася Ткачук. Щоб хтось виграв у нього, то була подія, можна навіть сказати - сенсація. Збиралися любителі древньої гри у парку на лавках. Навіть зима зі снігом і морозами не були цьому перешкодою. У більшості випадків грали на інтерес. Грати на рівних з Ткачуком бажаючих було дуже мало, тож він зазвичай давав супернику фору - кому слона чи туру, а кому і ферзя. Закінчувалися паркові баталії, коли вже добряче темніло, зазвичай, у пивбарі, де і матеріалізовувся майже весь "інтерес". Так спокійно і розмірено котилося шахове життя нашого провінційного райцентру, поки нам не привезли нового голову адміністрації. Ні, він не вигнав шахістів з парку, як це зазвичай роблять голови адміністрацій. Навпаки, будучи затятим шахістом, новий голова сам інколи навідувався у парк де приймав участь у грі. Звісно, не міг голова не зіграти і з Ткачуком. - Фору? - за звичкою спитав чемпіон. Голова, на диво Васі, ...

Мишко Черненко якось непомітно вибився у передовики. Воно то й зрозуміло - не п'є, не курить, по бабах не шастає, ото він і паше. А що ще залишається при його Свєтці, як не пахати, при ній будь хто запаше. Ну, і напахав на медаль. Приїхали відповідальні люди з району, привезли з собою Київське телебачення, зійшлися й колгоспники до сільського клубу. Все, як і належить у таких випадках, було виконано: коротенький, на півтори години, виступ секретаря райкому, звіт голови щодо виконання колгоспом п'ятирічного плану, а на завершення, власне, вручення Михайлу заслуженої нагороди. Щоправда, довелося для телебачення деякі епізоди повторити, особливо саме вручення - то Мишко не так став, то не туди повернувся, то не правильно посміхнувся. По завершенню був накритий стіл для високих гостей, але дядько з телебачення, видно головний серед них, зажадав зняти Мишка на тлі безкрайого засніженого поля. Районне керівництво, покосившися на накритий стіл, зробило вигляд, що йому теж цікаво ...

- Так, розпишись тут, тут, тут, тут і тут, - тицяв пальцем інструктор у порожні клітинки такої ж порожньої сторінки. - За що це, - поцікавився я? - За години водіння. - Так ми ж нікуди не їздили. - Ще наїздишся. На цьому перше практичне заняття з водіння автомобіля закінчилося. Було ще одне, на якому я проїхав 10 метрів, після чого інструктор похвалив: - Геніально! Ти їздиш, як професіонал. Вилазь. А ще, що я виніс з практичних занять - настанову інструктора: - На ДАІшника ніколи не дивись! На цьому практичні заняття закінчилися і до екзаменів я інструктора більше не бачив. Побачив його перед екзаменами: - Здавати будеш? - прошепотів він. - Звісно. А хіба що я роблю? - Ні, конкретно здавати, по 50 гривень. - Для чого? Теорію я знаю, а воджу геніально. Ви ж самі сказали. У підсумку, теорію я здав, а на практиці мене завалили. Ще тричі намагався здати практику, але безрезультатно. Перед четвертою спробою знайшов інструктора: - Я хочу здати. - Здавай, - простягнув той ...