Вдала смерть
Сергій Іванович Ковальчук вийшов з кабінету директора злий та знервований. Хвилин тридцять розгніваний Сергієнко наїжджав на завідувача відділом за незавершений об'єкт, до якого ні сам Ковальчук, ні його відділ не мали жодного стосунку. І це вже не вперше. Минулого тижня після такого ж безпідставного розносу директор натякнув Ковальчуку, що той може підшукувати собі іншу роботу.
Сергій Іванович, звісно, здогадувався, через що колишній приятель, навіть друг, Олег Владленович Сергієнко виживає його з роботи, якій він віддав майже половину свого життя. Ех, Любашо, Любашо, це все через тебе...
Це ж саме Сергієнко познайомив Ковальчука зі своєю коханкою на весіллі свого сина. А потім була зовсім випадкова зустріч Сергія з Любашею у Києві, де обоє перебували у відрядженні, і все сталося так, як мало статися...
А минулої осені Любаша остаточно порвала з Олегом Владленовичем. Коли ж той дізнався, що коханка проміняла його на Ковальчука, і почалися ці нападки.
«Ну що ж, мабуть, доведеться-таки шукати іншу роботу», - з такою невтішною думкою Сергій Іванович відчинив двері кабінету свого відділу.
Катя друкувала квартальний звіт. Вовка, як завжди, сидів у фейсбуці, тож клацнувши мишкою на хрестик, спитав:
- Ну що, Івановичу, знову директор нам виписав?
- Виписав, - підтвердив Ковальчук, сів за стіл і тільки-но хотів ще щось додати, як верхня частина його тіла похилилася вперед, і голова гучно гупнула по стосу паперів, що лежали перед ним на столі.
Катя припинила тарабоніти клавішами, а переляканий Вовка спитав:
- Івановичу, що з вами?
Але начальник відділу мовчав і не рухався.
Вовка потряс його за плече - ніякої реакції.
- Помер, чи що?
Катя зойкнула й вискочила з кабінету...
* * *
Коли дочка з дітьми та чоловіком нарешті виїхали від старших Ковальчуків, знайшовши собі житло у Броварах, Сергій Іванович із дружиною Анжелою видихнули з полегшенням: нарешті поживемо для себе. Але не все так сталося, як гадалося. Перед самим Новим роком помер батько Анжели. Звичайно, горе й все таке інше, але справжнє випробування чекало на Сергія Івановича попереду. До них із села переїхала жити мама Анжели, Вікторія Павлівна, тобто теща.
І, як водиться у більшості випадків, конфлікти між зятем і тещею не забарилися.
Вікторія Павлівна, будучи жінкою доволі вимогливою та безкомпромісною, зазвичай починала свої монологи з фрази:
- А от у моєї сусідки Галини Степанівни зять... - і далі за текстом.
Інколи здавалося, що Сергій Іванович ладен був задушити тещу. Через неї він регулярно почав приймати заспокійливе, просив Анжелу поговорити з матір'ю, але це не дуже допомагало.
* * *
Того вечора Борис Маркович Фішман з інтерном Владіком прийняли зміну в морзі міської лікарні. Їм потрібно було зробити розтин трупа, якого привезли ще вдень. Зважаючи на те, що Бориса Марковича сьогодні ввечері запросив до себе колега з хірургічного відділення випити спирту на честь 150-річного ювілею його прадіда, першого тракториста приміського колгоспу імені Рози Люксембург, лікар звернувся до інтерна:
- Владиславе, я відлучуся на кілька хвилин, а ти дістань органи з клієнта. Як повернуся - напишемо свідоцтво.
Коли Борис Маркович пішов до хірургічного відділення, Владік підготував інструменти, увімкнув світло та ножицями почав шматувати штани «клієнта».
Так-так, це був труп нещасного Сергія Івановича Ковальчука, який помер під час виконання службових обов'язків просто на робочому місці. Коли холодні ножиці торкнулися його голої ноги, Сергій Іванович повернувся з того світу. Колишній труп оглянув кімнату й відразу зрозумів, де перебуває. Це був міський морг - об'єкт, який Ковальчук будував, ще будучи виконробом, а потім кілька років повертався до нього, виправляючи виявлені під час експлуатації недоробки.
- Хлопче, - обізвався хриплим голосом «клієнт», - ти навіщо ріжеш мої штани?
Від несподіванки інтерн випустив ножиці з рук і відчув, як помокріли його труси. А коли воскреслий почав вставати, хлопець із криком відчаю вискочив з приміщення моргу.
Стан летаргії був знайомий Ковальчуку, бо він уже раз побував у ньому. Тоді він теж надто розхвилювався і «помер», правда, не більше ніж на годину. Добре, що це сталося в лікарні, коли медсестра пологового відділення помилково повідомила, що його Анжела народила трійню. Тоді, на відміну від сьогоднішнього випадку, до моргу справа не дійшла.
Боліла голова, затікла спина, але Сергій Іванович вирішив, що краще не залишатися в лікарні, а йти додому, тим більше що це зовсім недалеко.
Квартира була незамкнена. У коридорі горіло світло, під стіною стояла труна. «Оперативно», - подумав Сергій Іванович і в ту саму мить почув голос тещі з кухні:
- Анжело, це ти?
- Ні, це я, - зайшов до кухні Ковальчук.
Вікторія Павлівна, яка в цей час нарізала ковбасу, різко повернулася до зятя, побачивши його, схопилася за серце й впала на підлогу.
Сергій Іванович спробував якось оживити тещу, але швидко зрозумів - марна справа.
«А як же Анжела? З нею ж теж від несподіванки може таке статися», - логічно припустив Сергій Іванович і вирішив заздалегідь підготувати дружину.
Кишені його були порожні: ні телефону, ні ключів, ні гаманця.
Він узяв телефон тещі, що лежав на столі, та набрав дружину.
Перше, що сказав, почувши її голос:
- Летаргія! Це я! Я живий!
Розгубленій Анжелі знадобився певний час, щоб переформатувати свої думки та плани на сьогодні, після чого вона, з-поміж іншого, повідомила, що вже замовила кафе для поминок, тож повернеться й скасує замовлення.
- Ні, не скасовуй, краще скоріше повертайся, - порадив Сергій Іванович.
Наступний дзвінок зробив директору, щоб повідомити, що він живий. Але на тому кінці, після: «Я ще живий», сталося щось незрозуміле - гуркіт, крики, плач...
* * *
Разом із померлою тещею до моргу поїхав зять. Потрібно було дізнатися, де його речі. Усе виявилося на місці. Борис Маркович довго тряс руку колишнього покійника, почав пригадувати різні випадки, що траплялися у його практиці. Та Сергій Іванович вибачився, підбадьорив інтерна Владіка, спитав, коли можна буде забрати тіло тещі, і залишив цей сумний заклад.
Незважаючи на пізню годину, дорогою вирішив зателефонувати Любаші - чутки про його смерть мали дійти й до неї.
Любаша зустріла новину про воскресіння коханця, здається, не дуже радісно і до всього повідомила, що Сергієнка сьогодні ввечері забрала швидка з підозрою на інфаркт.
«Інфаркт після мого дзвінка, - здогадався Ковальчук, - що ж ти, Владленовичу, такий лякливиий? Точно, як моя теща».
* * *
На цвинтарі, коли піп із причтом виконували свої ритуальні піснеспіви над померлою Вікторією Павлівною, у кишені Ковальчука завібрував телефон. Сергій Іванович відійшов подалі - телефонував голова профкому:
- Сергію Івановичу, ви єдиний, хто не здав гроші на похорон.
- Так я, ніби, вже й воскрес.
- Мова не про вас... Сьогодні вночі у лікарні помер Олег Владленович...
«Це я вдало помер», - подумав Ковальчук, стоячи в черзі тих, хто прощався з щойно приставленою.
Перехрестився, як міг, та вперше й востаннє поцілував свою рідну тещу у лоба.
Сергій Іванович Ковальчук вийшов з кабінету директора злий та знервований. Хвилин тридцять розгніваний Сергієнко наїжджав на завідувача відділом за незавершений об'єкт, до якого ні сам Ковальчук, ні його відділ не мали жодного стосунку. І це вже не вперше. Минулого тижня після такого ж безпідставного розносу директор натякнув Ковальчуку, що той може підшукувати собі іншу роботу.
Сергій Іванович, звісно, здогадувався, через що колишній приятель, навіть друг, Олег Владленович Сергієнко виживає його з роботи, якій він віддав майже половину свого життя. Ех, Любашо, Любашо, це все через тебе...
Це ж саме Сергієнко познайомив Ковальчука зі своєю коханкою на весіллі свого сина. А потім була зовсім випадкова зустріч Сергія з Любашею у Києві, де обоє перебували у відрядженні, і все сталося так, як мало статися...
А минулої осені Любаша остаточно порвала з Олегом Владленовичем. Коли ж той дізнався, що коханка проміняла його на Ковальчука, і почалися ці нападки.
«Ну що ж, мабуть, доведеться-таки шукати іншу роботу», - з такою невтішною думкою Сергій Іванович відчинив двері кабінету свого відділу.
Катя друкувала квартальний звіт. Вовка, як завжди, сидів у фейсбуці, тож клацнувши мишкою на хрестик, спитав:
- Ну що, Івановичу, знову директор нам виписав?
- Виписав, - підтвердив Ковальчук, сів за стіл і тільки-но хотів ще щось додати, як верхня частина його тіла похилилася вперед, і голова гучно гупнула по стосу паперів, що лежали перед ним на столі.
Катя припинила тарабоніти клавішами, а переляканий Вовка спитав:
- Івановичу, що з вами?
Але начальник відділу мовчав і не рухався.
Вовка потряс його за плече - ніякої реакції.
- Помер, чи що?
Катя зойкнула й вискочила з кабінету...
* * *
Коли дочка з дітьми та чоловіком нарешті виїхали від старших Ковальчуків, знайшовши собі житло у Броварах, Сергій Іванович із дружиною Анжелою видихнули з полегшенням: нарешті поживемо для себе. Але не все так сталося, як гадалося. Перед самим Новим роком помер батько Анжели. Звичайно, горе й все таке інше, але справжнє випробування чекало на Сергія Івановича попереду. До них із села переїхала жити мама Анжели, Вікторія Павлівна, тобто теща.
І, як водиться у більшості випадків, конфлікти між зятем і тещею не забарилися.
Вікторія Павлівна, будучи жінкою доволі вимогливою та безкомпромісною, зазвичай починала свої монологи з фрази:
- А от у моєї сусідки Галини Степанівни зять... - і далі за текстом.
Інколи здавалося, що Сергій Іванович ладен був задушити тещу. Через неї він регулярно почав приймати заспокійливе, просив Анжелу поговорити з матір'ю, але це не дуже допомагало.
* * *
Того вечора Борис Маркович Фішман з інтерном Владіком прийняли зміну в морзі міської лікарні. Їм потрібно було зробити розтин трупа, якого привезли ще вдень. Зважаючи на те, що Бориса Марковича сьогодні ввечері запросив до себе колега з хірургічного відділення випити спирту на честь 150-річного ювілею його прадіда, першого тракториста приміського колгоспу імені Рози Люксембург, лікар звернувся до інтерна:
- Владиславе, я відлучуся на кілька хвилин, а ти дістань органи з клієнта. Як повернуся - напишемо свідоцтво.
Коли Борис Маркович пішов до хірургічного відділення, Владік підготував інструменти, увімкнув світло та ножицями почав шматувати штани «клієнта».
Так-так, це був труп нещасного Сергія Івановича Ковальчука, який помер під час виконання службових обов'язків просто на робочому місці. Коли холодні ножиці торкнулися його голої ноги, Сергій Іванович повернувся з того світу. Колишній труп оглянув кімнату й відразу зрозумів, де перебуває. Це був міський морг - об'єкт, який Ковальчук будував, ще будучи виконробом, а потім кілька років повертався до нього, виправляючи виявлені під час експлуатації недоробки.
- Хлопче, - обізвався хриплим голосом «клієнт», - ти навіщо ріжеш мої штани?
Від несподіванки інтерн випустив ножиці з рук і відчув, як помокріли його труси. А коли воскреслий почав вставати, хлопець із криком відчаю вискочив з приміщення моргу.
Стан летаргії був знайомий Ковальчуку, бо він уже раз побував у ньому. Тоді він теж надто розхвилювався і «помер», правда, не більше ніж на годину. Добре, що це сталося в лікарні, коли медсестра пологового відділення помилково повідомила, що його Анжела народила трійню. Тоді, на відміну від сьогоднішнього випадку, до моргу справа не дійшла.
Боліла голова, затікла спина, але Сергій Іванович вирішив, що краще не залишатися в лікарні, а йти додому, тим більше що це зовсім недалеко.
Квартира була незамкнена. У коридорі горіло світло, під стіною стояла труна. «Оперативно», - подумав Сергій Іванович і в ту саму мить почув голос тещі з кухні:
- Анжело, це ти?
- Ні, це я, - зайшов до кухні Ковальчук.
Вікторія Павлівна, яка в цей час нарізала ковбасу, різко повернулася до зятя, побачивши його, схопилася за серце й впала на підлогу.
Сергій Іванович спробував якось оживити тещу, але швидко зрозумів - марна справа.
«А як же Анжела? З нею ж теж від несподіванки може таке статися», - логічно припустив Сергій Іванович і вирішив заздалегідь підготувати дружину.
Кишені його були порожні: ні телефону, ні ключів, ні гаманця.
Він узяв телефон тещі, що лежав на столі, та набрав дружину.
Перше, що сказав, почувши її голос:
- Летаргія! Це я! Я живий!
Розгубленій Анжелі знадобився певний час, щоб переформатувати свої думки та плани на сьогодні, після чого вона, з-поміж іншого, повідомила, що вже замовила кафе для поминок, тож повернеться й скасує замовлення.
- Ні, не скасовуй, краще скоріше повертайся, - порадив Сергій Іванович.
Наступний дзвінок зробив директору, щоб повідомити, що він живий. Але на тому кінці, після: «Я ще живий», сталося щось незрозуміле - гуркіт, крики, плач...
* * *
Разом із померлою тещею до моргу поїхав зять. Потрібно було дізнатися, де його речі. Усе виявилося на місці. Борис Маркович довго тряс руку колишнього покійника, почав пригадувати різні випадки, що траплялися у його практиці. Та Сергій Іванович вибачився, підбадьорив інтерна Владіка, спитав, коли можна буде забрати тіло тещі, і залишив цей сумний заклад.
Незважаючи на пізню годину, дорогою вирішив зателефонувати Любаші - чутки про його смерть мали дійти й до неї.
Любаша зустріла новину про воскресіння коханця, здається, не дуже радісно і до всього повідомила, що Сергієнка сьогодні ввечері забрала швидка з підозрою на інфаркт.
«Інфаркт після мого дзвінка, - здогадався Ковальчук, - що ж ти, Владленовичу, такий лякливиий? Точно, як моя теща».
* * *
На цвинтарі, коли піп із причтом виконували свої ритуальні піснеспіви над померлою Вікторією Павлівною, у кишені Ковальчука завібрував телефон. Сергій Іванович відійшов подалі - телефонував голова профкому:
- Сергію Івановичу, ви єдиний, хто не здав гроші на похорон.
- Так я, ніби, вже й воскрес.
- Мова не про вас... Сьогодні вночі у лікарні помер Олег Владленович...
«Це я вдало помер», - подумав Ковальчук, стоячи в черзі тих, хто прощався з щойно приставленою.
Перехрестився, як міг, та вперше й востаннє поцілував свою рідну тещу у лоба.
Коментарі
Дописати коментар