На рубежі 1960–70-х у нас з'явилися нові сусіди.
У половину будинку, відібраного радянською владою у колишнього куркуля, на місце сусіда, який вибув, вселилися нові мешканці - мама із сином років п'яти.
Маму звали Галина Андріївна. Народилася вона у невеликому селі, але згодом потрапила до партійно-господарської номенклатури й обіймала керівні посади на міських та районних підприємствах. Із чоловіком на той час уже розлучилася. Залишився син Ігор.
Ігор відразу пристав до нас із сестрою, хоча був молодшим від мене на вісім років. Галина Андріївна, зважаючи на посаду, часто затримувалася на роботі, тому її малолітній син значною мірою виховувався вулицею. І в нас, і в селі, куди мама відвозила його на літо.
У нашому домі для Ігоря навіть був свій посуд і постіль, на якій він інколи ночував.
Життя змусило сина надто зайнятої мами рано стати самостійним. Коли він пішов до школи, то вже міг і грубу розтопити, і їсти зварити. Я, незважаючи на те, що був старшим, таких навичок тоді не мав.
Думав: от виросте пацан - буде самостійним, усе вмітиме, усе знатиме.
Ще одна річ запам'яталася з дитинства. Коли Ігор приїжджав із села після канікул, він ніби привозив із собою частинку того, що я називав «сільським вихованням». Наприклад, коли ми зустрічали когось із моїх друзів чи знайомих, після розмови Ігор обов'язково цікавився:
— А ти йому пи...ди даси?
Тоді це здавалося просто дитячою безпосередністю. Зараз, згадуючи, розумію: деякі речі він засвоїв дуже рано.
Були й зовсім неприйнятні моменти. Коли ми з друзями, якщо батьків не було вдома, попивали винце, то примудрялися пригощати ним і малолітнього Ігоря.
Дитинство закінчилося. А наша дружба дещо раніше, коли Ігор украв у нас велосипед. Водилася за ним така нехороша звичка.
Після школи та служби в армії він попрацював на кількох підприємствах міста, але ніде надовго не затримувався.
Працював і на моїй дільниці.
Якщо відверто, працівник із нього був, як ліхтарик без батарейки. Я його, як міг, прикривав перед керівництвом. Навіть ішов на своєрідний компроміс:
- На роботу щодня можеш не ходити, але за тиждень зроби ось це.
Першу частину такого «компромісу» Ігор із честю виконував. А от із другою зазвичай виникали проблеми.
Потім він зник із міста. Говорили, що влаштувався в Києві. А згодом дійшла чутка: Ігоря посадили.
За що саме - тоді я не знав. Через деякий час почув історію.
Один із наших сусідів тримав свиней, корову, коня. Якось Ігор із приятелем випивали вдома й помітили, що сусідський кінь пасеться на галявині навпроти.
У п'яну голову «цікаві ідеї» приходять швидко.
Вони забрали коня, відвели в посадку і там його забили.
Після цього про Ігоря довго нічого не було чутно. А вже наприкінці нульових він раптом з'явився. З подругою. І на «Жигулях». У нас пустував гараж, тож Ігор домовився ставити там машину. «Жигулі» простояли безвиїзно близько місяця, а потім зникли. Разом з Ігорем.
Не здивуюся, якщо й ці «Жигулі» мій сусід у когось украв.
І знову - тиша. А років п'ять тому Ігор повернувся додому.
Галині Андріївні вже йшов дев'ятий десяток. Вона погано бачила, мало кого впізнавала - словом, потребувала догляду.
Правда, доглядач із Ігоря був так собі. У нього був пошкоджений тазостегновий суглоб, пересувався він на милицях.
Та час минав. За пару років Ігор уже ходив із паличкою. А нерідко його можна було побачити в центрі, не самого, а з компанією і з відомими в такому випадку намірами.
Одного разу Ігор розчулив мене своїми фінансовими проблемами. Я пожалів його і скинув на картку 200 гривень.
Цього року Галині Андріївні виповнилося 90. Вона вже нікуди не виходила. А Ігор, навпаки, майже перестав кульгати. Я частенько зустрічав його біля двору місцевої самогонниці.
І ось зовсім недавно у дворі Андріївни почали відбуватися дивні речі. Якісь незнайомі люди виправили хвіртку, яка зовсім похилилася. Обрізали сливу біля паркану. На мотузці сушилася випрана білизна. У веранді з'явилися чисті фіранки.
Перша думка була проста:
Померла Галина Андріївна.
Але де Ігор? Його щось не видно.
Може, після смерті матері обмінявся житлом із кимось?
Та виявилося - Андріївна жива.
Помер Ігор.
Коли? Від чого? Не було ні похорону, ні поминок.
Відвезли на цвинтар, і все.
Говорять, у нього колись були і дружина, і дитина. Але це залишилося десь у далекому минулому.
Ось так пройшло життя мого сусіда. Навіть, можна сказати, друга. Дивна річ - людина може прожити поруч із тобою все життя, бути частиною твого дитинства, юності, зрілості. Ти пам'ятатимеш її десятиліттями.
А потім вона помирає, і виявляється, що провести її в останню дорогу майже нікому.
Пройде кілька років, і про Ігоря вже ніхто не згадає. Може, воно так і має бути. Але мені чомусь хочеться залишити після нього хоча б ці кілька рядків.
Не виправдання.
Не вирок.
Просто пам'ять про людину, яка колись була моїм сусідом.
І навіть другом.
P.S. Історія цілком реальна. Імена головних героїв змінені.
У половину будинку, відібраного радянською владою у колишнього куркуля, на місце сусіда, який вибув, вселилися нові мешканці - мама із сином років п'яти.
Маму звали Галина Андріївна. Народилася вона у невеликому селі, але згодом потрапила до партійно-господарської номенклатури й обіймала керівні посади на міських та районних підприємствах. Із чоловіком на той час уже розлучилася. Залишився син Ігор.
Ігор відразу пристав до нас із сестрою, хоча був молодшим від мене на вісім років. Галина Андріївна, зважаючи на посаду, часто затримувалася на роботі, тому її малолітній син значною мірою виховувався вулицею. І в нас, і в селі, куди мама відвозила його на літо.
У нашому домі для Ігоря навіть був свій посуд і постіль, на якій він інколи ночував.
Життя змусило сина надто зайнятої мами рано стати самостійним. Коли він пішов до школи, то вже міг і грубу розтопити, і їсти зварити. Я, незважаючи на те, що був старшим, таких навичок тоді не мав.
Думав: от виросте пацан - буде самостійним, усе вмітиме, усе знатиме.
Ще одна річ запам'яталася з дитинства. Коли Ігор приїжджав із села після канікул, він ніби привозив із собою частинку того, що я називав «сільським вихованням». Наприклад, коли ми зустрічали когось із моїх друзів чи знайомих, після розмови Ігор обов'язково цікавився:
— А ти йому пи...ди даси?
Тоді це здавалося просто дитячою безпосередністю. Зараз, згадуючи, розумію: деякі речі він засвоїв дуже рано.
Були й зовсім неприйнятні моменти. Коли ми з друзями, якщо батьків не було вдома, попивали винце, то примудрялися пригощати ним і малолітнього Ігоря.
Дитинство закінчилося. А наша дружба дещо раніше, коли Ігор украв у нас велосипед. Водилася за ним така нехороша звичка.
Після школи та служби в армії він попрацював на кількох підприємствах міста, але ніде надовго не затримувався.
Працював і на моїй дільниці.
Якщо відверто, працівник із нього був, як ліхтарик без батарейки. Я його, як міг, прикривав перед керівництвом. Навіть ішов на своєрідний компроміс:
- На роботу щодня можеш не ходити, але за тиждень зроби ось це.
Першу частину такого «компромісу» Ігор із честю виконував. А от із другою зазвичай виникали проблеми.
Потім він зник із міста. Говорили, що влаштувався в Києві. А згодом дійшла чутка: Ігоря посадили.
За що саме - тоді я не знав. Через деякий час почув історію.
Один із наших сусідів тримав свиней, корову, коня. Якось Ігор із приятелем випивали вдома й помітили, що сусідський кінь пасеться на галявині навпроти.
У п'яну голову «цікаві ідеї» приходять швидко.
Вони забрали коня, відвели в посадку і там його забили.
Після цього про Ігоря довго нічого не було чутно. А вже наприкінці нульових він раптом з'явився. З подругою. І на «Жигулях». У нас пустував гараж, тож Ігор домовився ставити там машину. «Жигулі» простояли безвиїзно близько місяця, а потім зникли. Разом з Ігорем.
Не здивуюся, якщо й ці «Жигулі» мій сусід у когось украв.
І знову - тиша. А років п'ять тому Ігор повернувся додому.
Галині Андріївні вже йшов дев'ятий десяток. Вона погано бачила, мало кого впізнавала - словом, потребувала догляду.
Правда, доглядач із Ігоря був так собі. У нього був пошкоджений тазостегновий суглоб, пересувався він на милицях.
Та час минав. За пару років Ігор уже ходив із паличкою. А нерідко його можна було побачити в центрі, не самого, а з компанією і з відомими в такому випадку намірами.
Одного разу Ігор розчулив мене своїми фінансовими проблемами. Я пожалів його і скинув на картку 200 гривень.
Цього року Галині Андріївні виповнилося 90. Вона вже нікуди не виходила. А Ігор, навпаки, майже перестав кульгати. Я частенько зустрічав його біля двору місцевої самогонниці.
І ось зовсім недавно у дворі Андріївни почали відбуватися дивні речі. Якісь незнайомі люди виправили хвіртку, яка зовсім похилилася. Обрізали сливу біля паркану. На мотузці сушилася випрана білизна. У веранді з'явилися чисті фіранки.
Перша думка була проста:
Померла Галина Андріївна.
Але де Ігор? Його щось не видно.
Може, після смерті матері обмінявся житлом із кимось?
Та виявилося - Андріївна жива.
Помер Ігор.
Коли? Від чого? Не було ні похорону, ні поминок.
Відвезли на цвинтар, і все.
Говорять, у нього колись були і дружина, і дитина. Але це залишилося десь у далекому минулому.
Ось так пройшло життя мого сусіда. Навіть, можна сказати, друга. Дивна річ - людина може прожити поруч із тобою все життя, бути частиною твого дитинства, юності, зрілості. Ти пам'ятатимеш її десятиліттями.
А потім вона помирає, і виявляється, що провести її в останню дорогу майже нікому.
Пройде кілька років, і про Ігоря вже ніхто не згадає. Може, воно так і має бути. Але мені чомусь хочеться залишити після нього хоча б ці кілька рядків.
Не виправдання.
Не вирок.
Просто пам'ять про людину, яка колись була моїм сусідом.
І навіть другом.
P.S. Історія цілком реальна. Імена головних героїв змінені.
Коментарі
Дописати коментар