Любашу я вперше побачив на картинці в інтернеті. Лежала вона гордо, в ящику, фіолетова, в білій сорочці з прожилками, велика, як кулак. Підпис під картинкою закликав: "Бери, не пошкодуєш. Це тобі не якесь незрозуміло що. Це Любаша - витвір вітчизняних селекціонерів".
І я взяв. Як не взяти Любашу?
Вона виявилася ідеальною жінкою. Ну, майже.
Не хворіла. Витримувала і сніжну й безсніжну зими, навесні першою вискакувала - зелена, гостра, зухвала. Не боялася ні січневих морозів, ні посухи в червні. Зберігалася до нового врожаю, не сохла, не гнила. А яка гостра! Один зубок в борщ - і це вже зовсім інший борщ.
Але була в Любаші одна вада. Як у всіх красивих жінок.
Вона була жадібна.
В її великій, розкішній голові було всього чотири зубки. Ну п'ять. Іноді, навіть, шість - таких товстих, як поросята.
І все б добре, але на моїх двох сотках за хатою особливо не розженешся. Любаші більше ніж 8-9 квадратних метрів виділити не можу. Адже ще потрібне місце і під моркву з буряками, і під помідори з огірками...
Арифметика проста. Щоб засадити Любашині квадратні метри, мені треба чотириста зубків. Щоб мати чотириста зубків Любаші, мені треба залишити на посадку майже сто головок. Сто! Найкращих, найбільших головок!
Тобто, 1/4 всього урожаю, з якого майже половина так і не достигла - пішла зеленою у травні. Тобто, на зиму залишається зовсім нічого. А враховуючи, що на роботу пенсіонеру вже не потрібно, тобто обмеження у вживанні відпали, то Любаші вистачить вже не "на зиму", а лише "на осінь".
Якщо ж у тебе сорт, де в головці 10-12 зубків, то тобі треба всього сорок головок. Різницю відчуваєш? В одному випадку ти їси часник весь рік, вистачає на посадку. В іншому - закопуєш в землю, як той дурень, гроші, що йдуть на закупівлю посадкового матеріалу. А гроші для пенсіонера - штука доволі обмежена.
І от кожен вересень одне й те саме. Я дивлюся на свій урожай, на ці чудові фіолетові бомби, і розумію, що мені знову не вистачає. І я знову заходжу в Інтернет, або йду на базар на пошуки Любаші. Бо Любаша нахаляву розмножуватися не хоче - вимагає грошей.
Чотири роки я так жив. Любив і мучився.
Цієї осені я їй зраджу.
Ще не вирішив з ким, але щось виберу - час є.
І ось, прийде день, коли я покладу на стіл останню головку Любаші. Вона буде дивитися на мене своїми фіолетовими очима.
І я скажу: "Прощай, Любаша. Ти була найкраща. Але ти мене розорила. Ти занадто любила себе, щоб дати мені багато дітей".
А потім піду садити інший сорт.
І я взяв. Як не взяти Любашу?
Вона виявилася ідеальною жінкою. Ну, майже.
Не хворіла. Витримувала і сніжну й безсніжну зими, навесні першою вискакувала - зелена, гостра, зухвала. Не боялася ні січневих морозів, ні посухи в червні. Зберігалася до нового врожаю, не сохла, не гнила. А яка гостра! Один зубок в борщ - і це вже зовсім інший борщ.
Але була в Любаші одна вада. Як у всіх красивих жінок.
Вона була жадібна.
В її великій, розкішній голові було всього чотири зубки. Ну п'ять. Іноді, навіть, шість - таких товстих, як поросята.
І все б добре, але на моїх двох сотках за хатою особливо не розженешся. Любаші більше ніж 8-9 квадратних метрів виділити не можу. Адже ще потрібне місце і під моркву з буряками, і під помідори з огірками...
Арифметика проста. Щоб засадити Любашині квадратні метри, мені треба чотириста зубків. Щоб мати чотириста зубків Любаші, мені треба залишити на посадку майже сто головок. Сто! Найкращих, найбільших головок!
Тобто, 1/4 всього урожаю, з якого майже половина так і не достигла - пішла зеленою у травні. Тобто, на зиму залишається зовсім нічого. А враховуючи, що на роботу пенсіонеру вже не потрібно, тобто обмеження у вживанні відпали, то Любаші вистачить вже не "на зиму", а лише "на осінь".
Якщо ж у тебе сорт, де в головці 10-12 зубків, то тобі треба всього сорок головок. Різницю відчуваєш? В одному випадку ти їси часник весь рік, вистачає на посадку. В іншому - закопуєш в землю, як той дурень, гроші, що йдуть на закупівлю посадкового матеріалу. А гроші для пенсіонера - штука доволі обмежена.
І от кожен вересень одне й те саме. Я дивлюся на свій урожай, на ці чудові фіолетові бомби, і розумію, що мені знову не вистачає. І я знову заходжу в Інтернет, або йду на базар на пошуки Любаші. Бо Любаша нахаляву розмножуватися не хоче - вимагає грошей.
Чотири роки я так жив. Любив і мучився.
Цієї осені я їй зраджу.
Ще не вирішив з ким, але щось виберу - час є.
І ось, прийде день, коли я покладу на стіл останню головку Любаші. Вона буде дивитися на мене своїми фіолетовими очима.
І я скажу: "Прощай, Любаша. Ти була найкраща. Але ти мене розорила. Ти занадто любила себе, щоб дати мені багато дітей".
А потім піду садити інший сорт.
Коментарі
Дописати коментар