Перейти до основного вмісту

Готель

Останнього дня у готелі Валєра мав покинути номер, як водиться, до 12:00, але трохи затримався, поки владнав усі свої справи.
Надворі неймовірна спека, до автобуса більше двох годин, тож у прохолоді готельного кондиціонера було доволі комфортно.
На останок вирішив прийняти душ. Тільки намилився, як стукіт у двері:
- Ви скоро? - спитав жіночий голос, - я залишу речі.
- Гаразд, я вже закінчую, - відповів Валєра.
У кімнаті стояла об'ємна спортивна сумка і сітчаста валіза з м'ячами.
Волейболістки - здогадався Валєра - плакати з анонсом завтрашньої гри уже кілька днів розклеєні по місту.
Не встиг одягнути шорти, як у дверях з'явився чоловік у спортивному костюмі:
- А де Вікторія?
Тренер - здогадався Валєра, і чесно відповів:
- Вийшла.
- Ну, Віка, і дає! Не встигли приїхати, а у неї вже кавалєр. Давай, друже, домовимось, щоб після 21:00 тебе тут і духу не було - у нас завтра гра, дівчатам треба відпочити.
І вже виходячи з номера, хитро примружившись додав:
- А у Полтаві у Вікторії хлопець кращий за тебе.
Те, що тренер вважає, Валєру хлопцем відомої спортсменки, без сумніву, ластило йому, а те, що десь є молодик, кращий за нього, було зовсім прикро. Тому, Валєра вигукнув у слід тренерові:
- Зате, ми з Вікою кохаємо одне одного, у нас скоро буде дитина, і завтра після гри ми одружуємося!
Після чого підхопивши свою валізу, швиденько покинув готель.
Тепер від несподіваної новини приходити до тями настала черга тренеру - ким на цей сезон замінити "вагітну" Вікторію?

Коментарі

Популярні дописи з цього блогу

Школі - гаплик

Не школі в цілому, як структурі з передачі знань з покоління в покоління, а школі зокрема, з її будівлями, опаленням, ремонтами, директором, завучами і педколективом, зі «здайте гроші на штори», «до дошки піде…», «а голову ти не забув?»... Цій школі, точно – гаплик. Як і більшість гапликів, цей гаплик також підкрався непомітно. З появою сучасних засобів комунікації, школа перестає бути єдиним місцем, де відбувається передача знань. Незабутня Катерина Кузьмівна ще у кінці 1960-х попереджала: «вдома не бешкетуйте, а вчіть уроки – я по телевізору все бачу». Я сам, як і більшість моїх однокласників, кілька днів вдома вечері до телевізора не підходили, а дехто, навіть показував телевізору зошити з виконаним домашнім завданням. Трохи згодом дійшло, що тодішня техніка ще не здатна на дистанційне навчання. На відміну від сучасної. Саме з її можливостями, останнім часом з перемінним успіхом тривали спроби невеликих гапличків. Проте, початок сучасному гаплику поклав COVID-19, який в основних рис...

Школі - гаплик 2

Перша серія не пройшла не поміченою, а навпаки, викликала ряд питань і зауважень. Тож, щоб детальніше окреслити ситуацію з сучасною школою, пропоную переглянути другу серію, в якій жодних висновків робити не буду. Лише інформація для роздумів, або погляд стороннього. Частенько задумуюсь над тим, чому мене до цих пір цікавить школа? В кінці-кінців, дійшов висновку - це через те, що вона, зараза, свого часу завдала мені таку психологічну травму, яка залишилась на все життя. І це при тому, що я не був серед гірших учнів, скоріше навпаки. А якою ж має бути травма у тих, що не навпаки?  Ранками, за ногу стягуючи мене з ліжка, мати повторювала: «ось виростеш, будеш згадувати шкільні роки, як кращі роки у своєму житті». Ні, не згадую такого, не були вони кращими, хоч убий. Що ж там відбувається у тій школі, що вона так травмує дітей? По суті, нічого складного, передача – прийом інформації між суб’єктами процесу.  І все, більше нічого. Точно так само, як іде передача і прийом радіосиг...

Ковчег у камені

(уривок із хронік Глибокої Цивілізації) Світ нагорі мертвий. Колись, дуже давно, там були океани, дерева, вітер. Там жили істоти, які називали себе людьми. Вони ходили босоніж по траві, сміялися під дощем, дивилися на зірки, не знаючи, що ті — вогні їхньої долі. Але коли Сонце роздулося, поглинуло Меркурій, випалило Венеру і злизало атмосферу Землі, люди вже були готові. Вони спустилися під землю. Ми — їхні нащадки. І ми вже не люди в їхньому сенсі. Ми стали іншими. Глибоко під колишніми континентами лежать Міста-Камені. Кожне — як метелик у коконі. Вони живляться геотермальним теплом, циркулюють воду в замкнених колах, створюють кисень у фотобіореакторах, вирощують їжу в грибних садах. Біолюмінесцентні стіни світять м’яко, наче згадка про Сонце. Ми більше не потребуємо зірок. Інтелект людства зберігається в Хроносховищах — великих архівах пам’яті, де думки і спогади записані в кварцових матрицях. Діти вчаться говорити не словами, а світлом і ритмом — ми розуміємо одне одного глиб...