Перейти до основного вмісту

Компроміс

Вітьок з Юрком підчепили тьолку на танцях. Все б нічого, та сьогодні у общазі чергує тітка Шурка - рідкісна бездушна скотина, з якою ні про що не можна було домовитися, навіть за гроші.
Та винахідливі студенти мали декілька прийомів, щоб перехитрити чергову.
Ось і цього разу Вітьок спокійно пройшов через Шурку, сходив до друзів, які на його прохання підняли галас на кухні.
Тітка Шурка, як завжди, двері - на засувку, та пішла на кухню розбиратися що до чого, а тим часом Вітьок впустив Юрка з тьолкою.
Хлопці не відступили від народної традиції - там де тьолка, там і випивка. А, як відомо, там де випивка, там зникає контроль над поведінкою. Ну, і шум з кімнати №9 долинув до чутливих вух принципової чергової.
- Відчиніть, бо гірше буде!
Хлопці, звісно, відчинили, але обшук виявився безрезультатним. Та і що обшукувати, як у кімнаті 5х3 - два ліжка, два стільця, стіл і шафа.
Через годину знову стук у двері:
- Я чула жіночий голос!
І знову обшук, який теж не дав результатів.
- То у мене щось з горлом, тьотя Шура - збрехав Юрко.
На ранок тьолка пішла додому.
- Стій! - зупинила її тітка Шурка, - ти з якого номера?
- Я не з номера, я з Житомира - відповіла тьолка, і покинула общагу.
Чергова, все зрозумівши, знову постукала у двері з №9.
- Так, хлопці, нічого не буде, як скажете, де ви її ховали.
- Тьотя Шура, давайте так - як скажемо, будете нам винні.
- Добре, але один раз.
Після цього Юрко став біля стіни раком, Вітьок взяв з шафи скатертину, накинув її на Юрка і переставив зі столу на нього телевізор.
Згодом тітка Шурка дотримала свого слова. Це був перший і єдиний компроміс зі студентами за час її роботи черговою общаги.

Коментарі

Популярні дописи з цього блогу

Школі - гаплик

Не школі в цілому, як структурі з передачі знань з покоління в покоління, а школі зокрема, з її будівлями, опаленням, ремонтами, директором, завучами і педколективом, зі «здайте гроші на штори», «до дошки піде…», «а голову ти не забув?»... Цій школі, точно – гаплик. Як і більшість гапликів, цей гаплик також підкрався непомітно. З появою сучасних засобів комунікації, школа перестає бути єдиним місцем, де відбувається передача знань. Незабутня Катерина Кузьмівна ще у кінці 1960-х попереджала: «вдома не бешкетуйте, а вчіть уроки – я по телевізору все бачу». Я сам, як і більшість моїх однокласників, кілька днів вдома вечері до телевізора не підходили, а дехто, навіть показував телевізору зошити з виконаним домашнім завданням. Трохи згодом дійшло, що тодішня техніка ще не здатна на дистанційне навчання. На відміну від сучасної. Саме з її можливостями, останнім часом з перемінним успіхом тривали спроби невеликих гапличків. Проте, початок сучасному гаплику поклав COVID-19, який в основних рис...

Школі - гаплик 2

Перша серія не пройшла не поміченою, а навпаки, викликала ряд питань і зауважень. Тож, щоб детальніше окреслити ситуацію з сучасною школою, пропоную переглянути другу серію, в якій жодних висновків робити не буду. Лише інформація для роздумів, або погляд стороннього. Частенько задумуюсь над тим, чому мене до цих пір цікавить школа? В кінці-кінців, дійшов висновку - це через те, що вона, зараза, свого часу завдала мені таку психологічну травму, яка залишилась на все життя. І це при тому, що я не був серед гірших учнів, скоріше навпаки. А якою ж має бути травма у тих, що не навпаки?  Ранками, за ногу стягуючи мене з ліжка, мати повторювала: «ось виростеш, будеш згадувати шкільні роки, як кращі роки у своєму житті». Ні, не згадую такого, не були вони кращими, хоч убий. Що ж там відбувається у тій школі, що вона так травмує дітей? По суті, нічого складного, передача – прийом інформації між суб’єктами процесу.  І все, більше нічого. Точно так само, як іде передача і прийом радіосиг...

Ковчег у камені

(уривок із хронік Глибокої Цивілізації) Світ нагорі мертвий. Колись, дуже давно, там були океани, дерева, вітер. Там жили істоти, які називали себе людьми. Вони ходили босоніж по траві, сміялися під дощем, дивилися на зірки, не знаючи, що ті — вогні їхньої долі. Але коли Сонце роздулося, поглинуло Меркурій, випалило Венеру і злизало атмосферу Землі, люди вже були готові. Вони спустилися під землю. Ми — їхні нащадки. І ми вже не люди в їхньому сенсі. Ми стали іншими. Глибоко під колишніми континентами лежать Міста-Камені. Кожне — як метелик у коконі. Вони живляться геотермальним теплом, циркулюють воду в замкнених колах, створюють кисень у фотобіореакторах, вирощують їжу в грибних садах. Біолюмінесцентні стіни світять м’яко, наче згадка про Сонце. Ми більше не потребуємо зірок. Інтелект людства зберігається в Хроносховищах — великих архівах пам’яті, де думки і спогади записані в кварцових матрицях. Діти вчаться говорити не словами, а світлом і ритмом — ми розуміємо одне одного глиб...