Перейти до основного вмісту

Гомоляки

У сім'ї Гомоляків всі були повні - від XXL і вище.
І ось, мама-Гомоляка народила чергову, на цей раз третю, дитину. Цього разу дівчинку. Назвали дівчинку Оксана.
Дівчинка росла просто чудово, мала гарний апетит, бабуся і дідусь Гомоляки не могли натішитися, яка гарненька і повненька онучка у них росте.
Аж, десь, років у п'ять, у Оксани з'являються ключиці. Звісно, вони були і раніше, тобто, від самого народження, але до цих пір ніяк себе не проявляли. А тут, на тобі - з'явилися!
Гомоляки забили тривогу, зібрали з дівчинки всі аналізи, і пішли з ними до районної лікарні.
Там обстежили дівчинку, все перевірили і встановили, що найменша Гомоляка абсолютно здорова.
- Вони нічого не розуміють, - зробила висновок мама-Гомоляка, - якого толкового лікаря направлять у наш район?
І поїхали у обласну лікарню, тим більше, що на той час у Оксани почали виступати назовні лікті і коліна!
У обласній лікарні виявилися такі ж безграмотні лікарі, як і у районній.
- Мабуть, до медінститутів вступають по-блату, - підсумував тато-Гомоляка.
- А дипломи отримують за гроші, - підтримала чоловіка мама-Гомоляка.
Уже й не знають Гомоляки, що робити - дитина худне прямо на очах. На спині з'явилися лопатки а по самому центру почав виділятися хребет!
Аж тут, на щастя Гомоляків проїздом з Парижу у Токіо всього один день у Києві приймає академік медичних наук, відомий на весь світ спеціаліст у галузі схуднення.
Гомоляки мерщій до нього, ледь встигли записатися, бо черга надто обмежена.
Потрапивши врешті на прийом до академіка, Гомоляки відразу відчули, що це дійсно Лікар, з великої літери "Л".
Все обстежив у Оксани, все общупав, і спитав у мами-Гомоляки, зрозуміло, через перекладача:
- З вами є ще ваші родичі?
- Так, - відповіла мама, - мій чоловік і два наші сини.
- Нехай зайдуть.
Коли сім'я Гомоляків заповнила майже весь кабінет своїми тілами, академік поцікавився:
- А ще хто з вами живе?
- Дідусь та бабуся Оксани.
- Ви, часом, не маєте їхніх фото?
На щастя, фото дідуся і бабусі були у тата-Гомоляки.
Вивчивши всі обставини, академік оголосив діагноз:
- Я підозорюю, що ви дівчинку об'їдаєте... 

Коментарі

Популярні дописи з цього блогу

Школі - гаплик

Не школі в цілому, як структурі з передачі знань з покоління в покоління, а школі зокрема, з її будівлями, опаленням, ремонтами, директором, завучами і педколективом, зі «здайте гроші на штори», «до дошки піде…», «а голову ти не забув?»... Цій школі, точно – гаплик. Як і більшість гапликів, цей гаплик також підкрався непомітно. З появою сучасних засобів комунікації, школа перестає бути єдиним місцем, де відбувається передача знань. Незабутня Катерина Кузьмівна ще у кінці 1960-х попереджала: «вдома не бешкетуйте, а вчіть уроки – я по телевізору все бачу». Я сам, як і більшість моїх однокласників, кілька днів вдома вечері до телевізора не підходили, а дехто, навіть показував телевізору зошити з виконаним домашнім завданням. Трохи згодом дійшло, що тодішня техніка ще не здатна на дистанційне навчання. На відміну від сучасної. Саме з її можливостями, останнім часом з перемінним успіхом тривали спроби невеликих гапличків. Проте, початок сучасному гаплику поклав COVID-19, який в основних рис...

Школі - гаплик 2

Перша серія не пройшла не поміченою, а навпаки, викликала ряд питань і зауважень. Тож, щоб детальніше окреслити ситуацію з сучасною школою, пропоную переглянути другу серію, в якій жодних висновків робити не буду. Лише інформація для роздумів, або погляд стороннього. Частенько задумуюсь над тим, чому мене до цих пір цікавить школа? В кінці-кінців, дійшов висновку - це через те, що вона, зараза, свого часу завдала мені таку психологічну травму, яка залишилась на все життя. І це при тому, що я не був серед гірших учнів, скоріше навпаки. А якою ж має бути травма у тих, що не навпаки?  Ранками, за ногу стягуючи мене з ліжка, мати повторювала: «ось виростеш, будеш згадувати шкільні роки, як кращі роки у своєму житті». Ні, не згадую такого, не були вони кращими, хоч убий. Що ж там відбувається у тій школі, що вона так травмує дітей? По суті, нічого складного, передача – прийом інформації між суб’єктами процесу.  І все, більше нічого. Точно так само, як іде передача і прийом радіосиг...

Ковчег у камені

(уривок із хронік Глибокої Цивілізації) Світ нагорі мертвий. Колись, дуже давно, там були океани, дерева, вітер. Там жили істоти, які називали себе людьми. Вони ходили босоніж по траві, сміялися під дощем, дивилися на зірки, не знаючи, що ті — вогні їхньої долі. Але коли Сонце роздулося, поглинуло Меркурій, випалило Венеру і злизало атмосферу Землі, люди вже були готові. Вони спустилися під землю. Ми — їхні нащадки. І ми вже не люди в їхньому сенсі. Ми стали іншими. Глибоко під колишніми континентами лежать Міста-Камені. Кожне — як метелик у коконі. Вони живляться геотермальним теплом, циркулюють воду в замкнених колах, створюють кисень у фотобіореакторах, вирощують їжу в грибних садах. Біолюмінесцентні стіни світять м’яко, наче згадка про Сонце. Ми більше не потребуємо зірок. Інтелект людства зберігається в Хроносховищах — великих архівах пам’яті, де думки і спогади записані в кварцових матрицях. Діти вчаться говорити не словами, а світлом і ритмом — ми розуміємо одне одного глиб...