Перейти до основного вмісту

День апостола Андрія Первозванного

Давно це було. На Вербові, коли ще він був селом, жив Андрій Гомоляка (царство йому небесне).
У нього був син, теж Андрій (царство йому небесне), бо народився він якраз на апостола Андрія Первозванного. Хрестив Андрія меншого отець Євстратій (царство йому небесне), настоятель Успенської церкви.
Через рік у Андрія - старшого, знову народжується син і знову на апостола Андрія Первозванного.
Андрій, звісно, до Євстратія, так і так, як бути - у сім'ї уже два Андрія, і так плутаниця, коли жінка Уляна (царство їй небесне) когось з нас кличе.
Ну, Євстратій почав пропонувати різні імена зі святців найближчих днів, але Андрію - старшому, який добряче захмелів, прийнявши оковитої відзначаючи народження сина, вони зовсім не подобалися.
Діалог явно затягувався, а Євстратію ще до приходу Андрія конче хотілося, вибачте, справити нужду. Вчора матушка Єфросинія (царство їй небесне), з нагоди празника приготувала батюшці на вечерю італійську страву - фрікандо, і Євстратія нудило з самого ранку. Якимось дивом батюшка, після майже годинної розмови, позбувся надокучливого Гомоляку, підтюбцем дістався відхожого місця саме у потрібний момент. Якби ще трохи затримався...
У решті решт наймолодшого Гомоляку охрестили Георгієм (царство йому небесне).
Через рік, якраз після апостола Андрія Первозванного, в Успенській церкві знову з'явився Андрій Гомоляка.
Батюшка Євстратій знав, що Гомолячиха нещодавно ходила у цікавій позиції, тож про мету візиту здогадався відразу.
Враховуючи, що його з самого ранку мутить від французької страви - олівійо, яку йому з нагоди празника на вечерю приготувала матушка, передбачаючи, що розмова знову затягнеться, Євстратій бочком-бочком почав пробиратися до виходу.
Але Андрій заспокоїв священника:
- Спокійно, батюшко, на цей раз - дівчинка.
Дівчинку охрестили Ольгою (царство їй небесне), це саме вона пізніше здогадалася, що у французький салат олівійо потрібно класти не сире, а варене м'ясо.

Коментарі

Популярні дописи з цього блогу

Школі - гаплик

Не школі в цілому, як структурі з передачі знань з покоління в покоління, а школі зокрема, з її будівлями, опаленням, ремонтами, директором, завучами і педколективом, зі «здайте гроші на штори», «до дошки піде…», «а голову ти не забув?»... Цій школі, точно – гаплик. Як і більшість гапликів, цей гаплик також підкрався непомітно. З появою сучасних засобів комунікації, школа перестає бути єдиним місцем, де відбувається передача знань. Незабутня Катерина Кузьмівна ще у кінці 1960-х попереджала: «вдома не бешкетуйте, а вчіть уроки – я по телевізору все бачу». Я сам, як і більшість моїх однокласників, кілька днів вдома вечері до телевізора не підходили, а дехто, навіть показував телевізору зошити з виконаним домашнім завданням. Трохи згодом дійшло, що тодішня техніка ще не здатна на дистанційне навчання. На відміну від сучасної. Саме з її можливостями, останнім часом з перемінним успіхом тривали спроби невеликих гапличків. Проте, початок сучасному гаплику поклав COVID-19, який в основних рис...

Школі - гаплик 2

Перша серія не пройшла не поміченою, а навпаки, викликала ряд питань і зауважень. Тож, щоб детальніше окреслити ситуацію з сучасною школою, пропоную переглянути другу серію, в якій жодних висновків робити не буду. Лише інформація для роздумів, або погляд стороннього. Частенько задумуюсь над тим, чому мене до цих пір цікавить школа? В кінці-кінців, дійшов висновку - це через те, що вона, зараза, свого часу завдала мені таку психологічну травму, яка залишилась на все життя. І це при тому, що я не був серед гірших учнів, скоріше навпаки. А якою ж має бути травма у тих, що не навпаки?  Ранками, за ногу стягуючи мене з ліжка, мати повторювала: «ось виростеш, будеш згадувати шкільні роки, як кращі роки у своєму житті». Ні, не згадую такого, не були вони кращими, хоч убий. Що ж там відбувається у тій школі, що вона так травмує дітей? По суті, нічого складного, передача – прийом інформації між суб’єктами процесу.  І все, більше нічого. Точно так само, як іде передача і прийом радіосиг...

Ковчег у камені

(уривок із хронік Глибокої Цивілізації) Світ нагорі мертвий. Колись, дуже давно, там були океани, дерева, вітер. Там жили істоти, які називали себе людьми. Вони ходили босоніж по траві, сміялися під дощем, дивилися на зірки, не знаючи, що ті — вогні їхньої долі. Але коли Сонце роздулося, поглинуло Меркурій, випалило Венеру і злизало атмосферу Землі, люди вже були готові. Вони спустилися під землю. Ми — їхні нащадки. І ми вже не люди в їхньому сенсі. Ми стали іншими. Глибоко під колишніми континентами лежать Міста-Камені. Кожне — як метелик у коконі. Вони живляться геотермальним теплом, циркулюють воду в замкнених колах, створюють кисень у фотобіореакторах, вирощують їжу в грибних садах. Біолюмінесцентні стіни світять м’яко, наче згадка про Сонце. Ми більше не потребуємо зірок. Інтелект людства зберігається в Хроносховищах — великих архівах пам’яті, де думки і спогади записані в кварцових матрицях. Діти вчаться говорити не словами, а світлом і ритмом — ми розуміємо одне одного глиб...