Перейти до основного вмісту

Штани

Давно це було. Захворів Микола. Відчуває  запаморочення, тошноту, у праве вухо стріляє, у ліве яйце віддає. Три дні не ходив на роботу, а на четвертий пішов у лікарню.
- На що скаржитесь? - запитав лікар.
- Запаморочення, тошнота, у праве вухо стріляє, у ліве яйце віддає.
Послухав лікар Миколині серце і легені, позаглядув у вуха, обдивився яйця - нічого не знайшов, і направив того у Чернігів.
Поїхав Микола автобусом о 6:00 на Чернігів. Дістався Обласної лікарні, записався на прийом.
- На що скаржитесь? - запитав лікар.
- Запаморочення, тошнота, у праве вухо стріляє, у ліве яйце віддає.
Оглянув Миколу лікар, нічого підозрілого не знайшов, і  направив того на стаціонарне лікування.
Лежить Микола у лікарні, здав аналізи, пройшов рентген - нічого у нього не виявили, а стан не міняється - запаморочення, тошнота, у праве вухо стріляє, у ліве яйце віддає.
І вирішили направити Миколу у Київ.
Виїхав він електричкою о 6:20, дістався до лікарні, записався на прийом до професора, доктора медичних наук.
- На що скаржитесь? - запитав професор.
- Запаморочення, тошнота, у праве вухо стріляє, у ліве яйце віддає.
Подивився, послухав, пощупав Миколу професор, та й поклав його у стаціонар.
Там знову аналізи, рентген, енцефалограма - нічого не знаходять, а стан Миколи не міняється - запаморочення, тошнота, у праве вухо стріляє, у ліве яйце віддає.
Зібрав професор консіліум, викликав консультанта з Туркменії, думали - думали, що ж його робити, і вирішили Миколі яйця відрізати.
Операція пройшла успішно, приїхав Микола додому живий і здоровий.
Поки лежав у лікарнях - схуд, штани спадають, тож пішов у Ательє замовити собі нові штани.
Закрійник виміряв Миколу, та й питає:
- Як будемо шити матню, щоб яйця були ліворуч чи праворуч?
- Та, мені вже все одно, - відповідає Микола, - а хіба є різниця?
- А як же. Якщо яйця праворуч - нічого, а як ліворуч - тоді у людини запаморочення, тошнота, у праве вухо стріляє, у ліве яйце віддає.

Коментарі

Популярні дописи з цього блогу

Школі - гаплик

Не школі в цілому, як структурі з передачі знань з покоління в покоління, а школі зокрема, з її будівлями, опаленням, ремонтами, директором, завучами і педколективом, зі «здайте гроші на штори», «до дошки піде…», «а голову ти не забув?»... Цій школі, точно – гаплик. Як і більшість гапликів, цей гаплик також підкрався непомітно. З появою сучасних засобів комунікації, школа перестає бути єдиним місцем, де відбувається передача знань. Незабутня Катерина Кузьмівна ще у кінці 1960-х попереджала: «вдома не бешкетуйте, а вчіть уроки – я по телевізору все бачу». Я сам, як і більшість моїх однокласників, кілька днів вдома вечері до телевізора не підходили, а дехто, навіть показував телевізору зошити з виконаним домашнім завданням. Трохи згодом дійшло, що тодішня техніка ще не здатна на дистанційне навчання. На відміну від сучасної. Саме з її можливостями, останнім часом з перемінним успіхом тривали спроби невеликих гапличків. Проте, початок сучасному гаплику поклав COVID-19, який в основних рис...

Школі - гаплик 2

Перша серія не пройшла не поміченою, а навпаки, викликала ряд питань і зауважень. Тож, щоб детальніше окреслити ситуацію з сучасною школою, пропоную переглянути другу серію, в якій жодних висновків робити не буду. Лише інформація для роздумів, або погляд стороннього. Частенько задумуюсь над тим, чому мене до цих пір цікавить школа? В кінці-кінців, дійшов висновку - це через те, що вона, зараза, свого часу завдала мені таку психологічну травму, яка залишилась на все життя. І це при тому, що я не був серед гірших учнів, скоріше навпаки. А якою ж має бути травма у тих, що не навпаки?  Ранками, за ногу стягуючи мене з ліжка, мати повторювала: «ось виростеш, будеш згадувати шкільні роки, як кращі роки у своєму житті». Ні, не згадую такого, не були вони кращими, хоч убий. Що ж там відбувається у тій школі, що вона так травмує дітей? По суті, нічого складного, передача – прийом інформації між суб’єктами процесу.  І все, більше нічого. Точно так само, як іде передача і прийом радіосиг...

Ковчег у камені

(уривок із хронік Глибокої Цивілізації) Світ нагорі мертвий. Колись, дуже давно, там були океани, дерева, вітер. Там жили істоти, які називали себе людьми. Вони ходили босоніж по траві, сміялися під дощем, дивилися на зірки, не знаючи, що ті — вогні їхньої долі. Але коли Сонце роздулося, поглинуло Меркурій, випалило Венеру і злизало атмосферу Землі, люди вже були готові. Вони спустилися під землю. Ми — їхні нащадки. І ми вже не люди в їхньому сенсі. Ми стали іншими. Глибоко під колишніми континентами лежать Міста-Камені. Кожне — як метелик у коконі. Вони живляться геотермальним теплом, циркулюють воду в замкнених колах, створюють кисень у фотобіореакторах, вирощують їжу в грибних садах. Біолюмінесцентні стіни світять м’яко, наче згадка про Сонце. Ми більше не потребуємо зірок. Інтелект людства зберігається в Хроносховищах — великих архівах пам’яті, де думки і спогади записані в кварцових матрицях. Діти вчаться говорити не словами, а світлом і ритмом — ми розуміємо одне одного глиб...