Перейти до основного вмісту

Гордість і біда

Пригадую, як у 1990-х оперативні наради по понеділках у голови райдержадміністрації починалися з питання:
- Двійка вийшла?
Легендарний маршрут №2 "Фрунзе - Цукровий завод" для Носівки був стратегічним і символічним об'єктом, приблизно, як крейсер "Аврора" для СРСР.
А у 1990-ті "двійка" ходила вже як попало, і настав день, коли вона  вийшла востанє.
Були, звичайно, незручності, невдоволення, скандали, але на диво досить швидко нішу перевезень зайняли приватники. Перевозили пасажирів на будь-чому, що дирчало і котилося, від ПАЗиків до Запорожців. 
Ще надзвичайно потужна на ті пори Податкова інспекція швидко навела порядок, і майже всі перевізники перейшли на легальне становище. 
У підсумку сталося неймовірне. Можливо, молодь не повірить, але замість черг людей до маршрутки, на кінцевих зупинках вишиковувалися маршрутки у чергу за пасажирами! Всі ми тоді стали свідками ринкової економіки у дії - коли не клієнт шукає надавача послуг, а навпаки.
Але, як зазвичай, у налагоджений процес втрутилась держава. Звісно, вона мала на це підстави, адже подібну до носівської картину з перевезеннями споглядали скрізь по країні, і драчки, самотужки перероблені у автобуси, все частіше потрапляли в аварії з трагічними наслідками.
І тоді у Носівці з'явився монопольний перевізник, з усіма витікаючими наслідками.
Людина, звісно, здатна адаптуватися до будь чого. Хтось встановив будильник на потрібний час, а для кого 5 км пішки - не проблема.
Та, в цілому проблем не меншає, адже Носівка, як ви знаєте, довша за Чернігів. І це більше біда для носівчан, ніж гордість. Отже, Носівка назавжди приречена на проблеми з автоперевезеннями. Правда, надія на покращення є - якщо Укрзалізниця перекладе свої колії через центр міста. ツ

Коментарі

Дописати коментар

Популярні дописи з цього блогу

Школі - гаплик

Не школі в цілому, як структурі з передачі знань з покоління в покоління, а школі зокрема, з її будівлями, опаленням, ремонтами, директором, завучами і педколективом, зі «здайте гроші на штори», «до дошки піде…», «а голову ти не забув?»... Цій школі, точно – гаплик. Як і більшість гапликів, цей гаплик також підкрався непомітно. З появою сучасних засобів комунікації, школа перестає бути єдиним місцем, де відбувається передача знань. Незабутня Катерина Кузьмівна ще у кінці 1960-х попереджала: «вдома не бешкетуйте, а вчіть уроки – я по телевізору все бачу». Я сам, як і більшість моїх однокласників, кілька днів вдома вечері до телевізора не підходили, а дехто, навіть показував телевізору зошити з виконаним домашнім завданням. Трохи згодом дійшло, що тодішня техніка ще не здатна на дистанційне навчання. На відміну від сучасної. Саме з її можливостями, останнім часом з перемінним успіхом тривали спроби невеликих гапличків. Проте, початок сучасному гаплику поклав COVID-19, який в основних рис...
Дописати коментар
Докладніше

Школі - гаплик 2

Перша серія не пройшла не поміченою, а навпаки, викликала ряд питань і зауважень. Тож, щоб детальніше окреслити ситуацію з сучасною школою, пропоную переглянути другу серію, в якій жодних висновків робити не буду. Лише інформація для роздумів, або погляд стороннього. Частенько задумуюсь над тим, чому мене до цих пір цікавить школа? В кінці-кінців, дійшов висновку - це через те, що вона, зараза, свого часу завдала мені таку психологічну травму, яка залишилась на все життя. І це при тому, що я не був серед гірших учнів, скоріше навпаки. А якою ж має бути травма у тих, що не навпаки?  Ранками, за ногу стягуючи мене з ліжка, мати повторювала: «ось виростеш, будеш згадувати шкільні роки, як кращі роки у своєму житті». Ні, не згадую такого, не були вони кращими, хоч убий. Що ж там відбувається у тій школі, що вона так травмує дітей? По суті, нічого складного, передача – прийом інформації між суб’єктами процесу.  І все, більше нічого. Точно так само, як іде передача і прийом радіосиг...
Дописати коментар
Докладніше

Ковчег у камені

(уривок із хронік Глибокої Цивілізації) Світ нагорі мертвий. Колись, дуже давно, там були океани, дерева, вітер. Там жили істоти, які називали себе людьми. Вони ходили босоніж по траві, сміялися під дощем, дивилися на зірки, не знаючи, що ті — вогні їхньої долі. Але коли Сонце роздулося, поглинуло Меркурій, випалило Венеру і злизало атмосферу Землі, люди вже були готові. Вони спустилися під землю. Ми — їхні нащадки. І ми вже не люди в їхньому сенсі. Ми стали іншими. Глибоко під колишніми континентами лежать Міста-Камені. Кожне — як метелик у коконі. Вони живляться геотермальним теплом, циркулюють воду в замкнених колах, створюють кисень у фотобіореакторах, вирощують їжу в грибних садах. Біолюмінесцентні стіни світять м’яко, наче згадка про Сонце. Ми більше не потребуємо зірок. Інтелект людства зберігається в Хроносховищах — великих архівах пам’яті, де думки і спогади записані в кварцових матрицях. Діти вчаться говорити не словами, а світлом і ритмом — ми розуміємо одне одного глиб...
1 коментар
Докладніше