Перейти до основного вмісту

На все життя



«Фізкультура продовжує життя
на п'ять років, але ці п'ять років
потрібно провести в спортзалі»
(М. Жванецький)
Як і в багатьох чоловіків, хто мало піклується про своє здоров'я (а що про нього піклуватись, коли воно є?), після сорока у заступника начальника цеху Прокопенка Григорія Івановича почалися проблеми зі здоров'ям. Не те, щоб щось хронічне: то ангіна, то кашель, то поперек… Здавалося б дрібниці, але, часто. Особливо взимку.
А минулої осені, коли вже всі перейшли на куртки і пальта, Прокопенко приїжджав на роботу в одному піджаку. Як виявилось, для зміцнення здоров'я хтось йому порадив загартовуватися. Ще з літа, кожного ранку Григорій Іванович разом з такими ж ентузіастами, почав купатися в річці. А річка від його дому кілометра за три! Купання продовжувалось і взимку в ополонці. В результаті - жодного лікарняного за цей період! Аж тут, в кінці грудня, Прокопенко на роботу не вийшов. Пішли чутки, що Григорій Іванович застудився. Але в це мало хто повірив. Як «морж» може застудитись!? Проте ці чутки підтвердив сам Прокопенко, вийшовши на роботу в переддень Нового року.
- Як же так сталося, - спитав його на Новорічній вечірці?
- Розумієш, запив, купатися не ходив, а через тиждень вранці скупався, а на вечір стало зовсім кепсько, поміряв температуру – сорок!
*  *  *
Цього літа сиділи поряд на профспілкових зборах, поговорили про те, про се, зайшла мова й про загартовування.
- То що, Григорію Івановичу, розпочав сезон?
- Ні, з мене вистачить!
І тут колишній «морж» висловив, як на мене, дуже слушну думку, якою хочу поділитися з усіма:
«Якщо вирішив знущатися з себе, якщо хочеш, щоб це знущання принесло результат, то воно має тривати безперервно все життя». 

Коментарі

Популярні дописи з цього блогу

Школі - гаплик

Не школі в цілому, як структурі з передачі знань з покоління в покоління, а школі зокрема, з її будівлями, опаленням, ремонтами, директором, завучами і педколективом, зі «здайте гроші на штори», «до дошки піде…», «а голову ти не забув?»... Цій школі, точно – гаплик. Як і більшість гапликів, цей гаплик також підкрався непомітно. З появою сучасних засобів комунікації, школа перестає бути єдиним місцем, де відбувається передача знань. Незабутня Катерина Кузьмівна ще у кінці 1960-х попереджала: «вдома не бешкетуйте, а вчіть уроки – я по телевізору все бачу». Я сам, як і більшість моїх однокласників, кілька днів вдома вечері до телевізора не підходили, а дехто, навіть показував телевізору зошити з виконаним домашнім завданням. Трохи згодом дійшло, що тодішня техніка ще не здатна на дистанційне навчання. На відміну від сучасної. Саме з її можливостями, останнім часом з перемінним успіхом тривали спроби невеликих гапличків. Проте, початок сучасному гаплику поклав COVID-19, який в основних рис...

Школі - гаплик 2

Перша серія не пройшла не поміченою, а навпаки, викликала ряд питань і зауважень. Тож, щоб детальніше окреслити ситуацію з сучасною школою, пропоную переглянути другу серію, в якій жодних висновків робити не буду. Лише інформація для роздумів, або погляд стороннього. Частенько задумуюсь над тим, чому мене до цих пір цікавить школа? В кінці-кінців, дійшов висновку - це через те, що вона, зараза, свого часу завдала мені таку психологічну травму, яка залишилась на все життя. І це при тому, що я не був серед гірших учнів, скоріше навпаки. А якою ж має бути травма у тих, що не навпаки?  Ранками, за ногу стягуючи мене з ліжка, мати повторювала: «ось виростеш, будеш згадувати шкільні роки, як кращі роки у своєму житті». Ні, не згадую такого, не були вони кращими, хоч убий. Що ж там відбувається у тій школі, що вона так травмує дітей? По суті, нічого складного, передача – прийом інформації між суб’єктами процесу.  І все, більше нічого. Точно так само, як іде передача і прийом радіосиг...

Ковчег у камені

(уривок із хронік Глибокої Цивілізації) Світ нагорі мертвий. Колись, дуже давно, там були океани, дерева, вітер. Там жили істоти, які називали себе людьми. Вони ходили босоніж по траві, сміялися під дощем, дивилися на зірки, не знаючи, що ті — вогні їхньої долі. Але коли Сонце роздулося, поглинуло Меркурій, випалило Венеру і злизало атмосферу Землі, люди вже були готові. Вони спустилися під землю. Ми — їхні нащадки. І ми вже не люди в їхньому сенсі. Ми стали іншими. Глибоко під колишніми континентами лежать Міста-Камені. Кожне — як метелик у коконі. Вони живляться геотермальним теплом, циркулюють воду в замкнених колах, створюють кисень у фотобіореакторах, вирощують їжу в грибних садах. Біолюмінесцентні стіни світять м’яко, наче згадка про Сонце. Ми більше не потребуємо зірок. Інтелект людства зберігається в Хроносховищах — великих архівах пам’яті, де думки і спогади записані в кварцових матрицях. Діти вчаться говорити не словами, а світлом і ритмом — ми розуміємо одне одного глиб...