Sashkon

Для покоління тих, хто народився у XXI столітті, ми, ті, кому 60+, маємо здаватися небезпечними людьми. Ми влаштовані зовсім інакше. У сім’ї нас усьому навчили ще до двох років, у п’ять нам вже довіряли ключі від хати. У сім ми готували повноцінну їжу, а у дев’ять були практично самостійними. Влітку зранку йшли з дому на світанку й не поверталися до заходу сонця: пили воду з колодязя чи навіть із річки, їли немиті ягоди, ходили в ліс, орієнтуючися по сонцю, розпалювали багаття й пекли в попелі картоплю, лікували подряпини подорожником, підтиралися лопухом, стрибали на землі, нашкрябавши на ній квадратики, читали книги (ті самі, що в твердій обкладинці й з листочками), уміли рахувати в умі, думати й робити висновки. А ще вистоювали довжелезні черги за молоком, від ранньої весни до пізньої осені працювали на городі, потай курили в кущах за хатою, тягнули додому різний непотріб (раптом згодиться), ремонтували все, що існує в природі... А сьогодні, коли сили та енергія уже не ті - у нас...

Пенсійний вік дуже небезпечний. Кожен прожитий день наближає фінал, після якого вже нічого не буде. Ні "царства небесного", ні "землі пухом", попри численні побажання рідних, друзів та знайомих. Здавалося б, ось тобі мрія всього життя - безтермінова відпустка, точніше - довічна. Адже ти мріяв про таку, коли тобі було сорок, і добіса набридла та клята робота.  Але як не парадоксально, чим ближче до пенсії - тим більше хочеться попрацювати. І ось ти вже найстарший серед колег, уже ти не лише не добачаєш, куди клацнути "мишею", а й не розумієш - навіщо. То що за діла? Причин безліч: на таку пенсію хіба проживеш; треба допомогти дітям; оплатити навчання онука... Звісно, елементарні потреби заганяють частину пенсіонерів у ФОП (фізична особа - пенсіонер), проте у такій "конторі" ти сам собі господар, і коли працювати а коли відпочивати не питаєш дозволу ні в кого.  Щодо роботи пенсіонера у "наймах", виникає резонне питання: жити коли? Ти ж та...

Життя, така хитра штука, що без стимулів, без позитиву воно нічого не варте. Спочатку радієш просто тому, що побачив щось нове, цікаве. Потім отримуєш задоволення від уміння читати, писати, від спілкування з друзями, від першого кохання, від закінчення школи... Далі - від здобуття професії, від цікавої роботи, від того, що знайшов свою половинку, від перших слів і кроків своїх дітей, від їхніх успіхів у навчанні та роботі. Потім - ті самі приємні відчуття від успіхів онуків, щастя від самого їхнього існування... І приходить старість, з усім букетом "приємностей", і одного разу виринає з глибини свідомості думка: "Як усе набридло. Може, досить?" Так закінчується життя. Для віруючих, щоб полегшити це відчуття, придумали "Царство Небесне". Але, якщо припустити, що воно існує, - що там? Що буде рухати тобою, щоб не набридло жити вічно? Зрозуміло, є всьому початок, є всьому кінець. Ніхто не питав нас, чи хочемо ми прийти у цей світ, і ніхто н...

Перша серія Світлана й Андрій були запрошені на весілля до її двоюрідної сестри. Весілля як весілля: застілля, співи, танці. Світлана любить співати, у неї це гарно виходить, особливо коли трохи вип’є. Як гості вже добре розігрілися, Андрій помітив, що з Світлани не зводить очей молодик, який сидів навпроти. Коли всі знову підвелися розім’ятися, Андрій підійшов до незнайомця, щоб з’ясувати, у чому справа. Виявилося, що то був інтелігентний молодий чоловік - учитель вокалу в музичній школі. Він був захоплений співом Світлани й дуже перепрошував, що завдав Андрієві зайвого клопоту. Андрій зрадів, що так схвально відгукуються про талант його дружини, покликав Світлану та познайомив її з учителем вокалу Віктором. Той ще раз перепросив і, якщо Світлана бажає розвинути свій талант, запросив її взяти кілька уроків вокалу за чисто символічну плату. На цьому першій серії кінець. Друга серія На тверезу голову Андрієві не дуже подобалося, що вечорами щовівторка й щоп’ятниці Світлана відвіду...

Одного разу Микола Жук написав пост у групі. Не минуло й п'яти хвилин, як у групу заглянув Kolobok і написав, що пост - гівно, бо він надто довгий. "Ти маєш рацію", - тільки й відповів йому Микола Жук. А потім зайшов у групу Іван Петренко і написав, що пост - гівно, бо він надто короткий. "Ти маєш рацію", - і йому написав у відповідь Микола Жук. Всі ці коментарі побачила Galina Mrin і запитала, - "Як же це так і Kolobok і Іван Петренко можуть мати рацію, якщо вони говорять про один і той самий пост зовсім протилежні речі?". "Ну, а що я міг ще відповісти, якщо у світі, в якому живе Kolobok, цей пост надто довгий, а у світі, в якому живе Іван Петренко, він надто короткий, хто я такий, щоби це спростовувати?" - відповів їй Микола Жук. "Ні, ну так же не можна! Це повна фігня!" - не вгавалася - Galina Mrin. " Ти маєш рацію", - відповів їй Микола Жук, ліг у ліжко і заснув спокійним міцним сном. Він завжди міцно спав з тог...

Днями підвозив жінку з Володькової до Носівки. Доїжджаємо до Ставка, як почули гул, що наростає. - Шахед? - спитала жінка. І в цей час повз нас пролетів мотоцикліст, не зважаючи, на м'яко кажучи, не дуже якісне дорожнє покриття. - Відчайдушний однак, - провела його глузливим тоном пасажирка. - Ви не ганяєте, часом, на байку? - запитую я її. - Я - ні, - посміхнулася вона, - а ось племінник нещодавно зізнавався, що мріє про мотоцикл. І ніякі докази на нього не діяли. Ні мої, ні матері. Хочу і все! І розуміємо, що заборонити ніяк не вийде. Купить таємно і ганяти буде. Hy, тоді я йому і запропонувала місяць у мене попрацювати, а тоді нехай купує. Якщо грошей не вистачить - додам. Робота чисто фізична. Принеси - подай. Якраз для молодого хлопця. Ось тоді, відпрацювавши всього дві зміни, він сказав, що передумав купувати мотоцикл. - А де це ви працюєте?! - запитую я. - У ніжинській міській лікарні, у морзі.

Колгосп, один з перших в області, був створений у Степанівці ще на початку 1925 року. На перших зборах колгоспників було вирішено назвати його на честь "Лева революції" - товариша Троцького. Одностайно. Потрібно нагадати, що в роки радянської влади все приймалося одностайно. Невдовзі виявилося, що Троцький ніякий не товариш, а ворог народу і його вигнали з першої у світі країни Рад, а пізніше - вбили. Негоже, щоб колгосп носив ім'я ворога, тож у Степанівку приїхав районний комісар, зібрав загальні збори, та запропонував присвоїти колгоспу ім'я голови Комінтерну товариша Бухаріна. Всі колгоспники відразу ж погодилися, після чого розійшлися виконувати свої службові обов'язки. Побув колгосп з іменем Бухаріна не довго. Голова Комінтерну також виявився ворогом, його зняли з усіх посад, а пізніше - розстріляли. Далі колгосп у Степанівці носив імена Наркомів Ягоди і Єжова, яких також розстріляли, як ворогів. У колгоспі не встигали навіть виготовляти нові печатки. А п...