Невблаганно літо котилося до свого завершення. Серпень, хоч і порадував теплом, але ночі вже ніяк не хотіли нагріватися, щодня відкушуючи шматки від сонячного дня.
Однієї з останніх субот літа зовсім випадково зустрів у центрі Івана - старовинного приятеля, з яким не бачилися, образно кажучи, сто років.
Взяли у «Форі» пива, в'яленої риби й розмістилися в холодку на лавці біля ставка.
- Цього літа «відпочивав» у санаторії - прихопило шлунок, - почав Іван, - а ти, я бачу, засмагав на морі.
- З чого ти взяв?
- У мене є теорія: якщо в чоловіка засмаглі ноги, значить, валявся на пляжі.
- Якби я був не в шортах, то ти б і не дізнався, - відповів я і чи не вперше звернув увагу, що мої ноги дійсно, темно-коричневого кольору, а Івану сказав:
- Так, був на морі.
- На Чорному? Так там же цього літа неспокійно.
- Ні, Ваню, не на Чорному.
- А на якому?
- На Адріатичному.
- Та ти що? Яким чином?
- Пива в нас достатньо, тож слухай, розкажу із самого початку.
Ти ж знаєш, що я заочно закінчив КПІ. А як вступав, перший іспит - письмова математика. Математику я знав добре, тож хвилин за сорок усе поробив і сидів задоволений собою: до електрички купа часу, та й надворі дощ накрапає. Тут мене за плече торкнув хлопчина, який сидів позаду: «Допоможи». Ну, я зробив йому дві задачі.
На наступних іспитах ми з ним не бачилися, а коли опинилися в одній групі, він мене впізнав і довго дякував за допомогу.
Це був Колька Гладчук із Боярки. Ми з ним здружилися, і протягом усього «завушного» навчання допомагали один одному в міру сил. Щоправда, допомагав більше я, бо Микола був молодший за мене, ще не нагулявся, вступив до інституту відразу після армії, а в мене на ту пору вже були дружина й діти. Бувало таке, що Колька приїжджав на сесію зовсім без контрольних, які потрібно було зробити протягом семестру, і починалася біганина...
Врешті закінчили ми КПІ. Відзначали цю подію в кафе, де Микола весь вечір дякував мені за те, що в нього є диплом, говорив, що довіку буде мені за це вдячний, виконає все, що попрошу.
Та я вже в ті пори чудово знав, що говорити й зробити - то зовсім різні речі. Наприклад, тоді ж у кафе однокурсники обіцяли зустрічатися щороку, але жодного з них я досі не бачив. За винятком Миколи...
У дев'яносто сьомому поставив я собі супутникову тарілку. Почав приймати зо три десятки каналів, але згодом найцікавіші з них почали кодувати, а коли поставив і другу тарілку, то кількість кодованих каналів значно зросла. Тож років через сім, як у мене з'явився інтернет, я почав шукати, яким чином можна розкодувати закодовані канали.
Тоді соцмереж ще не було, а були форуми різної тематики. На кількох форумах із супутникового телебачення я зареєструвався і почав вивчати «матчасть».
На одному з таких форумів випадково натрапив на Миколу Гладчука!
Відтоді ми регулярно переписувалися, вітали один одного зі святами, цікавилися життям один одного.
А років десять тому Микола почав запрошувати мене до себе в... Чорногорію.
Як він туди потрапив? Дружина в нього звідти. Де вони здибалися, точно не знаю. Одружилися, кілька років пожили в Боярці, а коли на території колишньої Югославії все більш-менш владналося й туди пішли інвестиції, з'явилася робота. Тож Йована потягла Миколу з дітьми до себе.
Я все відмовлявся від запрошень, посилаючись на здоров'я, а цього року, коли війна з постійними тривогами дійсно почала впливати на здоров'я, - здався.
Довгенько вмовляв Валентину, але вона погодилася, що відпочинок від постійного стресу піде лише на користь.
Добиралися більше двох діб. Потягом до Ужгорода, а там - купа пересадок із потяга на автобус і навпаки.
Будинок Миколи - метрів за шістсот від пляжу. Відпочили капітально. Микола виділив нам шикарний двомісний «люкс», який дістався від тестя - колишній сарай, розділений на три кімнати. Дві чотиримісні й одна двомісна. Умови нормальні: два ліжка, стіл, шафа...
Пробули там десять, та, вважай, одинадцять діб. Оце там і засмаг.
- І в скільки це вам обійшлося? - поцікавився Іван.
- Ніскільки. Дорогу оплатив Микола, замовивши нам квитки, за житло теж нічого не взяв.
- Пощастило.
- І не говори. А тепер, Іване, увага, стриптиз!
Я встав, підняв шорти вище колін, показавши незасмаглі стегна.
- Як це? - здивувався Іван.
- Оце, Іване, так. Все літо проходив у шортах, через що й маю «морський засмаг». Від'їздили ми вже на моря́...
- Схоже, що так. І моря́, і дівчата, і, бляха, навіть пиво - в минулому. Доводиться, ось, насолоджуватися безалкогольним. Добре ще, хоч риба справжня...
Сонце сховалося за деревами, від ставка повіяло прохолодою, а біля берега на хвилях погойдувався пожовклий листок тополі.
Однієї з останніх субот літа зовсім випадково зустрів у центрі Івана - старовинного приятеля, з яким не бачилися, образно кажучи, сто років.
Взяли у «Форі» пива, в'яленої риби й розмістилися в холодку на лавці біля ставка.
- Цього літа «відпочивав» у санаторії - прихопило шлунок, - почав Іван, - а ти, я бачу, засмагав на морі.
- З чого ти взяв?
- У мене є теорія: якщо в чоловіка засмаглі ноги, значить, валявся на пляжі.
- Якби я був не в шортах, то ти б і не дізнався, - відповів я і чи не вперше звернув увагу, що мої ноги дійсно, темно-коричневого кольору, а Івану сказав:
- Так, був на морі.
- На Чорному? Так там же цього літа неспокійно.
- Ні, Ваню, не на Чорному.
- А на якому?
- На Адріатичному.
- Та ти що? Яким чином?
- Пива в нас достатньо, тож слухай, розкажу із самого початку.
Ти ж знаєш, що я заочно закінчив КПІ. А як вступав, перший іспит - письмова математика. Математику я знав добре, тож хвилин за сорок усе поробив і сидів задоволений собою: до електрички купа часу, та й надворі дощ накрапає. Тут мене за плече торкнув хлопчина, який сидів позаду: «Допоможи». Ну, я зробив йому дві задачі.
На наступних іспитах ми з ним не бачилися, а коли опинилися в одній групі, він мене впізнав і довго дякував за допомогу.
Це був Колька Гладчук із Боярки. Ми з ним здружилися, і протягом усього «завушного» навчання допомагали один одному в міру сил. Щоправда, допомагав більше я, бо Микола був молодший за мене, ще не нагулявся, вступив до інституту відразу після армії, а в мене на ту пору вже були дружина й діти. Бувало таке, що Колька приїжджав на сесію зовсім без контрольних, які потрібно було зробити протягом семестру, і починалася біганина...
Врешті закінчили ми КПІ. Відзначали цю подію в кафе, де Микола весь вечір дякував мені за те, що в нього є диплом, говорив, що довіку буде мені за це вдячний, виконає все, що попрошу.
Та я вже в ті пори чудово знав, що говорити й зробити - то зовсім різні речі. Наприклад, тоді ж у кафе однокурсники обіцяли зустрічатися щороку, але жодного з них я досі не бачив. За винятком Миколи...
У дев'яносто сьомому поставив я собі супутникову тарілку. Почав приймати зо три десятки каналів, але згодом найцікавіші з них почали кодувати, а коли поставив і другу тарілку, то кількість кодованих каналів значно зросла. Тож років через сім, як у мене з'явився інтернет, я почав шукати, яким чином можна розкодувати закодовані канали.
Тоді соцмереж ще не було, а були форуми різної тематики. На кількох форумах із супутникового телебачення я зареєструвався і почав вивчати «матчасть».
На одному з таких форумів випадково натрапив на Миколу Гладчука!
Відтоді ми регулярно переписувалися, вітали один одного зі святами, цікавилися життям один одного.
А років десять тому Микола почав запрошувати мене до себе в... Чорногорію.
Як він туди потрапив? Дружина в нього звідти. Де вони здибалися, точно не знаю. Одружилися, кілька років пожили в Боярці, а коли на території колишньої Югославії все більш-менш владналося й туди пішли інвестиції, з'явилася робота. Тож Йована потягла Миколу з дітьми до себе.
Я все відмовлявся від запрошень, посилаючись на здоров'я, а цього року, коли війна з постійними тривогами дійсно почала впливати на здоров'я, - здався.
Довгенько вмовляв Валентину, але вона погодилася, що відпочинок від постійного стресу піде лише на користь.
Добиралися більше двох діб. Потягом до Ужгорода, а там - купа пересадок із потяга на автобус і навпаки.
Будинок Миколи - метрів за шістсот від пляжу. Відпочили капітально. Микола виділив нам шикарний двомісний «люкс», який дістався від тестя - колишній сарай, розділений на три кімнати. Дві чотиримісні й одна двомісна. Умови нормальні: два ліжка, стіл, шафа...
Пробули там десять, та, вважай, одинадцять діб. Оце там і засмаг.
- І в скільки це вам обійшлося? - поцікавився Іван.
- Ніскільки. Дорогу оплатив Микола, замовивши нам квитки, за житло теж нічого не взяв.
- Пощастило.
- І не говори. А тепер, Іване, увага, стриптиз!
Я встав, підняв шорти вище колін, показавши незасмаглі стегна.
- Як це? - здивувався Іван.
- Оце, Іване, так. Все літо проходив у шортах, через що й маю «морський засмаг». Від'їздили ми вже на моря́...
- Схоже, що так. І моря́, і дівчата, і, бляха, навіть пиво - в минулому. Доводиться, ось, насолоджуватися безалкогольним. Добре ще, хоч риба справжня...
Сонце сховалося за деревами, від ставка повіяло прохолодою, а біля берега на хвилях погойдувався пожовклий листок тополі.
Коментарі
Дописати коментар