У 1980-х мені часто доводилося бувати у Чернігові, не так у особистих справах, як у службових. У службових справах їдеш, зазвичай, коли припече. А прирікає, як правило, або перед вихідними, або перед святами. Досвідчений пасажир у курсі, що якраз у ці дні чомусь всім потрібно кудись їхати. Ну, нехай тобі конче потрібно, а решті чому дома не сидиться?
Дістатися Чернігова у ті пори було порівнянно просто - автобус о 6:00, і через дві з половиною години ти на місці. А, ось, назад - проблема. На цей же автобус у зворотньому напрямку, не завжди встигаєш.
Найбільш зручним для дороги додому був пасажирський поїзд Рига - Сімферополь. Він прибував у Чернігів близько 14:00, і з півгодини тривала його зупинка.
Взяти у касі карток на нього було не реально. Щойно вони з'являлися, як за хвилину закінчувалися. Тож їздили неофіціально - за руб провіднику. Це у той день, коли люди свідомі, і у переважній своїй більшості їхати нікуди не збираються. А коли на них щось находить, і з'являється потреба їхати сьогодні і неодмінно туди, куди їдеш ти, потрібно було щось придумувати.
У мене тоді, якось само собою, народився нехитрий прийом - представлятися однофамільцем начальника поїзда.
Вперше, серед штовханини перед вагоном, спитав у провідниці одного з них:
- Хто у вас начальник поїзда?
- Гапоненко.
- В де він?
- У сьомому вагоні.
Пішов до сьомого вагона, знайшов начальника, і звернувся до нього:
- Вибачте, не могли б ви мені допомогти? Я кореспондент місцевої газети, моє прізвище Гапоненко...
- Правда? І я Гапоненко. Ідіть у п'ятий вагон, скажіть, що я дозволив.
Коли вже рушили, я прилаштувався на відкидному сидінні у коридорі, підготував руб провідниці, аж тут - начальник.
Відкрив купе, запросив мене, поставив на стола пляшку коньяку, попросив провідницю принести нам чаю.
- А ви з яких Гапоненків?
- З місцевих, - збрехав я.
- А я з Вінничини.
Всю дорогу начальник згадував своїх родичів дідів - прадідів, дядьків і тіток, виявив, хто з них міг залишити свій слід на Чернігівщині. Запросив у купе провідницю, яка виявилася його дружиною, разом з нею згадували, скільки синів було у діда Кузьми...
Брехати я не боявся, боявся, щоб начальник не згадав, що мої родичі заборгували його родичам.ツ
Прощаючись у Ніжині, ми ледь не розцілувалися.
Поїздка мені сподобалася, тож я ще кілька разів вдавався до такого прийому. Проїхати, прикинувшись однофамільцем начальника поїзда, вдалося ще кілька разів, щоправда, уже без пригощань і розмов у купе.
А того разу такий фокус не пройшов.
Це було 6 листопада - переддень тодішнього великого свята. Що робилося на Чернігівському залізничному вокзалі - важко передати.
Підійшов очікуваний Рига - Сімферополь. Я ледь пробрався до провідниці одного з вагонів та спитав:
- Хто у вас начальник?
- Рауф Гасанович Мамедзаде...
Ні, цього разу - облом, подумав я, моя зовнішність ніяк не тягне на Мамедзаде...
У нерішучості побрів вздовж поїзда, аж тут почув:
- Гапоненко!
Я і забув уже, що я Гапоненко, тож не звернув на цей окрик уваги, лише після повторного: "Гапоненко!", подивився, звідки йшов звук, і побачив знайому провідницю п'ятого вагону...
Коментарі
Дописати коментар