Іван Максимович Петренко у свої сорок вибився в люди - його, колишнього шофера, призначили завгаром. Не даремно дружина, яка працювала вчителькою, ледь не з першого дня їх спільного життя, весь час повторювала: "Іване, учись". Ось він і закінчив заочно технікум, завдяки тій же дружині, яка хіба що не їздила з ним на сесії.
Петренко з повною відповідальністю приступив до нової посади. Звісно, важкувато керувати тими, з ким ще вчора приятелював, з ким випивав чарку, та і тягнув разом з усіма додому різні залізяки, які "погано лежали".
Поступово, до честі Івана Максимовича, він взяв у гаражі владу у свої руки. Виховував підлеглих доволі просто - завинив, то чекай від завгара порцію крику, що в основному складалася з матюччя. Зазвичай, цього водіям вистачало.
Навпроти гаража, через вулицю стояв будинок Василя Мельника. Василь у минулому освоїв чимало будівельних професій, попит на які у нашому провінційному райцентрі у той час був не дуже великий, тож він влаштувався на змінну роботу у Києві.
Якось, коли Василь та Іван Максимович випадково зустрілися, крім всього, колишній будівельник, поскаржився завгару, що набридло йому кататися переповненими електричками, та й робота, якщо чесно, йому не до вподоби.
Згодом про цю розмову Петренко згадав, коли йому у гараж потрібен був механік, він і запросив Мельника, резонно подумавши, що крутити гайки зможе кожен.
Василь швидко освоїв нову професію на стільки, що почав скаржиться на якість запасних частин до автомобілів, що постачальники підприємства у них не розуміються, інколи поставляючи зовсім не те, що замовляли.
У зв'язку з цим завгар звернувся до керівництва з пропозицією, ввести у штатний розклад гаража одиницю постачальника, яку задовольнили, і новостворену вакансію заповнили Василем Мельником.
Підприємливий Василь і тут швидко увійшла у курс справи, поступово ставши, по суті, правою рукою завгара. Все частіше їх бачили разом, все більше часу у кабінеті Івана Максимовича проводив новоспечений постальник. Навіть після робочого дня вони перебирали якісь папери, щось рахували, щось обговорювали.
Різне говорили водії у гаражі про цей альянс. Більшість сходилася на тому, що завгара та постачальника об'єднують якісь фінансові оборудки, і що там щось не чисте, адже запчастин до автомобілів хоч і побільшало, проте більшість з них мало кому потрібні, та і якістю вони не відрізнялися.
Альянс протримався більше року, і з початком зими Василь раптом перестав їздити по запчастини - цю функцію перебрав на себе завгар. Всю зиму Мельник ходив злим і невдоволеним, а з початком весни його знову перевели у механіки. Щось не поділили - вирішили у гаражі.
Напередодні всесоюзного комуністичного суботника Василь написав заяву про звільнення.
Саме на суботнику і сталася подія, яку довго після неї обговорювали у нашому провінційному райцентрі, і заради якої, власне, і пишуться ці рядки.
Зібралися водії у суботу на свято праці, як пафосно тоді називали суботники, а тут таке...
Величезними чорними літерами на побіленій вапном стіні гаража, вище воріт було написано: "ПЕТРЕНКО ДУРЕНЬ".
На завгара було страшно дивитися. Після допиту сторожа Мухи все стало ясно: у п'ятницю ввечері прийшов Мельник з відром фарби, і написав, як він сам сказав, лозунг до суботника. А на запит, що ж робив у цей час сам Муха, сторож відповів - тримав драбину, з якої Василь і писав "лозунг".
Петренко поставив на ліквідацію ганебного напису чотирьох чоловік, які так-сяк здерли з цегляної стіни напис, і по новому побілили її вапном.
Та фарба у Мельника була доволі якісною - вона добряче посочила цеглу, тож побілка хоч і частково приховала "лозунг" та все ж він читався навіть після кількох спроб забілити його вапном.
Майже рік ходив до керівництва Петренко з пропозицією виділити кошти на облицювання гаража плиткою, і наступної весни нарешті кошти виділили, в результаті чого ганебний "лозунг", сховавшись під плиткою, припинив своє публічне існування.
Нема вже на цьому світі ні Петренка з Мельником, ні багатьох з учасників того суботника, та у пам'яті незвичний "лозунг" залишився. Пам'ять, як стіну, не сховаєш під плиткою.
Петренко з повною відповідальністю приступив до нової посади. Звісно, важкувато керувати тими, з ким ще вчора приятелював, з ким випивав чарку, та і тягнув разом з усіма додому різні залізяки, які "погано лежали".
Поступово, до честі Івана Максимовича, він взяв у гаражі владу у свої руки. Виховував підлеглих доволі просто - завинив, то чекай від завгара порцію крику, що в основному складалася з матюччя. Зазвичай, цього водіям вистачало.
Навпроти гаража, через вулицю стояв будинок Василя Мельника. Василь у минулому освоїв чимало будівельних професій, попит на які у нашому провінційному райцентрі у той час був не дуже великий, тож він влаштувався на змінну роботу у Києві.
Якось, коли Василь та Іван Максимович випадково зустрілися, крім всього, колишній будівельник, поскаржився завгару, що набридло йому кататися переповненими електричками, та й робота, якщо чесно, йому не до вподоби.
Згодом про цю розмову Петренко згадав, коли йому у гараж потрібен був механік, він і запросив Мельника, резонно подумавши, що крутити гайки зможе кожен.
Василь швидко освоїв нову професію на стільки, що почав скаржиться на якість запасних частин до автомобілів, що постачальники підприємства у них не розуміються, інколи поставляючи зовсім не те, що замовляли.
У зв'язку з цим завгар звернувся до керівництва з пропозицією, ввести у штатний розклад гаража одиницю постачальника, яку задовольнили, і новостворену вакансію заповнили Василем Мельником.
Підприємливий Василь і тут швидко увійшла у курс справи, поступово ставши, по суті, правою рукою завгара. Все частіше їх бачили разом, все більше часу у кабінеті Івана Максимовича проводив новоспечений постальник. Навіть після робочого дня вони перебирали якісь папери, щось рахували, щось обговорювали.
Різне говорили водії у гаражі про цей альянс. Більшість сходилася на тому, що завгара та постачальника об'єднують якісь фінансові оборудки, і що там щось не чисте, адже запчастин до автомобілів хоч і побільшало, проте більшість з них мало кому потрібні, та і якістю вони не відрізнялися.
Альянс протримався більше року, і з початком зими Василь раптом перестав їздити по запчастини - цю функцію перебрав на себе завгар. Всю зиму Мельник ходив злим і невдоволеним, а з початком весни його знову перевели у механіки. Щось не поділили - вирішили у гаражі.
Напередодні всесоюзного комуністичного суботника Василь написав заяву про звільнення.
Саме на суботнику і сталася подія, яку довго після неї обговорювали у нашому провінційному райцентрі, і заради якої, власне, і пишуться ці рядки.
Зібралися водії у суботу на свято праці, як пафосно тоді називали суботники, а тут таке...
Величезними чорними літерами на побіленій вапном стіні гаража, вище воріт було написано: "ПЕТРЕНКО ДУРЕНЬ".
На завгара було страшно дивитися. Після допиту сторожа Мухи все стало ясно: у п'ятницю ввечері прийшов Мельник з відром фарби, і написав, як він сам сказав, лозунг до суботника. А на запит, що ж робив у цей час сам Муха, сторож відповів - тримав драбину, з якої Василь і писав "лозунг".
Петренко поставив на ліквідацію ганебного напису чотирьох чоловік, які так-сяк здерли з цегляної стіни напис, і по новому побілили її вапном.
Та фарба у Мельника була доволі якісною - вона добряче посочила цеглу, тож побілка хоч і частково приховала "лозунг" та все ж він читався навіть після кількох спроб забілити його вапном.
Майже рік ходив до керівництва Петренко з пропозицією виділити кошти на облицювання гаража плиткою, і наступної весни нарешті кошти виділили, в результаті чого ганебний "лозунг", сховавшись під плиткою, припинив своє публічне існування.
Нема вже на цьому світі ні Петренка з Мельником, ні багатьох з учасників того суботника, та у пам'яті незвичний "лозунг" залишився. Пам'ять, як стіну, не сховаєш під плиткою.
Коментарі
Дописати коментар