Перейти до основного вмісту

Трагедія

Пролог. Є кілька причин, чому трагічні історії часто популярніші або, принаймні, сильніше "чіпляють" за комічні.
Трагедія викликає сильніші емоції, вона резонує з реальністю, є драматичнішою й непередбачуванішою за комедію.
Комедія ж дуже суб’єктивна, те, що одних смішить, інших може дратувати. Трагедія більш універсальна - майже всі розуміють, що таке біль чи втрата.
Мені до вподоби комічні сюжети, але чого не зробиш, щоб привабити читача. Тож нате.

Повертався Колька з роботи. Як водиться, зайшли з колегами у ганделик, жахнули по літрі пива. Коли вже розходилися, якийсь дебіл на БМВ на повній швидкості виїхав на тротуар, і збив відразу шістьох людей, що скупчилися перед ганделиком. Ну, двом пощастило, вони не мучилися - померли на місці, а чотирьох з травмами і переломами різної тяжкості доставили до лікарні.
У Кольки були переламані обидві ноги у трьох місцях, і ліва рука. У Степана зламаний хребет, у Івана - старшого розбита голова, а у Івана - молодшого - поламане все, що тільки можна.
На ранок помер Іван - старший. А ввечері забрали у морг Івана - молодшого.
Степан тримався, хоча нижня частина йог тіла була відключена від верхньої.
Колька, весь у гіпсу лежав у ліжку з ногами задраними вгору розтяжками, почувався не дуже добре.
Після обіду до Кольки прийшла дружина Людка, яка щойно повернулася з Таїланду. Побачивши Кольку, вона заплакала і пригостила чоловіка привезеною з-за кордону авокадою.
Вночі Кольці стало зовсім погано і він втратив свідомість. Спроби повернути його до життя були марними. Причиною смерті виявилася холера.
Очевидно, її привезла з Таїланду Людка, яку знайшли мертвою у квартирі через три дні.
Не витримав холери і Степан, який помер на другий день після Кольки.
Лише вчасно надана допомога іншим пацієнтам, знизила смертність по лікарні до 60%.
Відчувши відповідальність за неврятовані життя пацієнтів, у лікарняному туалеті повісився головний лікар.
Начальник місцевої поліції, споглядаючи безлад у місті, вірний своєму обов'язку, застрелився з табельної зброї. Мер міста, надто емоційно сприйнявши дійсність, вистрибнув з вікна свого службового кабінету. Та враховуючи, що кабінет знаходився на першому поверсі, обмежився переломом ключиці.
На кладовищі не вистачало місць. Місцева лісопилка не встигала виготовляти труни, тож людей закопували просто так, і де попало.
У міському парку білочка опустилася з дерева до чийогось трупа. З кишені штанів трупа на траву викотився горішок. Білочка підхопила горішок, сунула його собі у рота, кількома стрибками дісталася дерева, але тут же впала і здохла.

Епілог. Хочу заспокоїти тих, хто сильно засмутився. Заспокойтеся, ці події відбувалися десь на рязанщині. От білочку, дійсно шкода.

Коментарі

Популярні дописи з цього блогу

Школі - гаплик

Не школі в цілому, як структурі з передачі знань з покоління в покоління, а школі зокрема, з її будівлями, опаленням, ремонтами, директором, завучами і педколективом, зі «здайте гроші на штори», «до дошки піде…», «а голову ти не забув?»... Цій школі, точно – гаплик. Як і більшість гапликів, цей гаплик також підкрався непомітно. З появою сучасних засобів комунікації, школа перестає бути єдиним місцем, де відбувається передача знань. Незабутня Катерина Кузьмівна ще у кінці 1960-х попереджала: «вдома не бешкетуйте, а вчіть уроки – я по телевізору все бачу». Я сам, як і більшість моїх однокласників, кілька днів вдома вечері до телевізора не підходили, а дехто, навіть показував телевізору зошити з виконаним домашнім завданням. Трохи згодом дійшло, що тодішня техніка ще не здатна на дистанційне навчання. На відміну від сучасної. Саме з її можливостями, останнім часом з перемінним успіхом тривали спроби невеликих гапличків. Проте, початок сучасному гаплику поклав COVID-19, який в основних рис...

Школі - гаплик 2

Перша серія не пройшла не поміченою, а навпаки, викликала ряд питань і зауважень. Тож, щоб детальніше окреслити ситуацію з сучасною школою, пропоную переглянути другу серію, в якій жодних висновків робити не буду. Лише інформація для роздумів, або погляд стороннього. Частенько задумуюсь над тим, чому мене до цих пір цікавить школа? В кінці-кінців, дійшов висновку - це через те, що вона, зараза, свого часу завдала мені таку психологічну травму, яка залишилась на все життя. І це при тому, що я не був серед гірших учнів, скоріше навпаки. А якою ж має бути травма у тих, що не навпаки?  Ранками, за ногу стягуючи мене з ліжка, мати повторювала: «ось виростеш, будеш згадувати шкільні роки, як кращі роки у своєму житті». Ні, не згадую такого, не були вони кращими, хоч убий. Що ж там відбувається у тій школі, що вона так травмує дітей? По суті, нічого складного, передача – прийом інформації між суб’єктами процесу.  І все, більше нічого. Точно так само, як іде передача і прийом радіосиг...

Ковчег у камені

(уривок із хронік Глибокої Цивілізації) Світ нагорі мертвий. Колись, дуже давно, там були океани, дерева, вітер. Там жили істоти, які називали себе людьми. Вони ходили босоніж по траві, сміялися під дощем, дивилися на зірки, не знаючи, що ті — вогні їхньої долі. Але коли Сонце роздулося, поглинуло Меркурій, випалило Венеру і злизало атмосферу Землі, люди вже були готові. Вони спустилися під землю. Ми — їхні нащадки. І ми вже не люди в їхньому сенсі. Ми стали іншими. Глибоко під колишніми континентами лежать Міста-Камені. Кожне — як метелик у коконі. Вони живляться геотермальним теплом, циркулюють воду в замкнених колах, створюють кисень у фотобіореакторах, вирощують їжу в грибних садах. Біолюмінесцентні стіни світять м’яко, наче згадка про Сонце. Ми більше не потребуємо зірок. Інтелект людства зберігається в Хроносховищах — великих архівах пам’яті, де думки і спогади записані в кварцових матрицях. Діти вчаться говорити не словами, а світлом і ритмом — ми розуміємо одне одного глиб...