Про курей

Скільки себе пам'ятаю, я ріс у оточенні курей. Можна сказати, виріс разом з ними. Здається, знав усі тонкощі, як виростити курча з яйця, чим годувати малих курчат, і курчат дорослих, скільки давати зерна курам, і всякі різні курячі справи.
Чого не освоїв, то це - зарізати курку. Цією справою займалася мама у сараї, з якого я тікав, щоб не бачити цієї кривавої сцени.
Щодо обробки тушки, теж дещо вмів. А найбільше любив з'їсти курячого м'ясця, особливо курячу лапку з відповідною приправою.
Останнім песиком у мами був Жук - дворняга, нижче середнього розміру. Звісно, день, коли мама різала курку, був для нього святом. Все з курочки, що не йшло на стіл, доставалося Жуку. Особливо полюбляв він возитися з кісточками, міг півдня їх гризти, розтягуючи задоволення від самого процесу.
Все це відбувалося у період будівництва світлого майбутнього. Як тільки з цією безнадійною справою було покінчено, життя стало поступово налагоджуватися, і настав час, коли простіше, а головне - вигідніше, стало не виростити курочку, а купити вже готову, вирощену.
Мама все ж залишила пару курей, уже не для харчування, а для душі - не уявляла життя без курей.
Одного дня, після споживання магазинної курки, навідавшись до мами, приніс кісточки Жуку. Не встиг відійти від будки, як хрускіт кісток у зубах песика затих. Обернувшись, з великим здивуванням побачив порожню миску. Вона спорожніла так швидко, що Жук сам виглядав здивованим. Ми ж пом'ятали, як довго він не міг упоратися з кістками домашньої курки, а тут таке...
Світ змінюється швидше, ніж і люди і дворові пси встигають до цих змін звикнути. А дещо з того старого життя хочеться пам’ятати саме таким - повільним, справжнім з кістками, яких вистачало на півдня, з м'ясом, яке потрібно було варити півтори години, як і те життя, якого тепер вистачає лише на спогади.