Перейти до основного вмісту

Як цікаво бути старим

Я вийшов із Фори і пошукав ключ від машини. У кишенях його не було. Я повернувся до магазину і уважно оглянув все навколо вітрин з овочами, хлібом, молочними виробами, та взагалі всі полиці, біля яких зупинявся, але так нічого й не знайшов.
На виході мене зупинила касирка:
- А платити хто буде?
Я їй пояснив, що вже все оплатив, і попросив швидше мене відпустити, бо, мабуть, залишив ключ від машини у замку запалювання, і машину запросто могли вкрасти.
Після прохання показати чек про оплату, я перерив усі кишені, але чека не знайшов. Щоб скоріше вирішити це непорозуміння, я оплатив свої покупки повторно, і цього разу, про всяк випадок, сховав чек у внутрішню кишеню. А там уже лежав якийсь папірець. Як виявилися, то був чек про мою першу оплату. Почалася процедура повернення мені грошей, яка, на щастя, тривала не дуже довго.
Після цього, я швидко побіг до автостоянки, але МАШИНА ЗНИКЛА!
Я зателефонував до поліції, повідомив їм, де знаходжусь, опис машини, номерний знак тощо. 
Далі нічого не залишалося, як йти на маршрутку і їхати додому. Але ж ви знаєте, як ходять наші маршрутки. Я почекав півгодини, а маршрутки все ще не було.
Тож я подзвонив дружині щоб повідомити, що запізнююся через неприємну подію:
- Бабо, - мій голос тремтів, - я залишив ключ у замку запалювання, і нашу машину вкрали!
Настала довга мовчанка... потім вона закричала:
- ДЕБІЛ! Я відвезла тебе та висадила біля Фори, а потім поїхала до перукарні!
Я, зрозуміло, зрадів і сказав:
- Ну, слава богу! То ти коли приїдеш забрати мене?
Вона знову закричала:
- Я не можу, ідіоте! Я в поліції, намагаюся переконати їх, що не крала машину! Де документи на неї?
Здивований, як оперативно спрацювала поліція, я відповів:
- Документи у бардачку.
- Нема їх там, я вже все перерила. Вони вдома, їдь і привези!
Як я їхав додому і шукав документи на машину - то окрема історія.
Прибув до поліції, коли вже сутеніло.
- Так, а ваші документи, - спитав капітан, переглянувши документи на машину.
- Як-які документи, - розгубився я. Паспорт мій був удома. Від хвилювання, і розуміння, що мені знову доведеться їхати туди-сюди маршруткою, що дружину мою до ночі будуть тримати під арештом, серце моє стиснулося і, здається, зупинилося. Я присів на стілець. Та відразу, від згадки про те, що всі мої документи є в Дії, підскочив зі стільця:
- А в Дії?- крикнув я капітану.
- Давайте в Дії.
Я дістав телефон... Але ТЕЛЕФОНА НЕ БУЛО!!! Я кілька разів перевірив усі кишені. Схоже, я його залишив вдома.
Зовсім розгублений я попрямував на зупинку маршрутки. Аж тут мені подзвонили! Як!?
Виявляється, телефон увесь цей час знаходився у внутрішній кишені...

Коментарі

Дописати коментар

Популярні дописи з цього блогу

Школі - гаплик

Не школі в цілому, як структурі з передачі знань з покоління в покоління, а школі зокрема, з її будівлями, опаленням, ремонтами, директором, завучами і педколективом, зі «здайте гроші на штори», «до дошки піде…», «а голову ти не забув?»... Цій школі, точно – гаплик. Як і більшість гапликів, цей гаплик також підкрався непомітно. З появою сучасних засобів комунікації, школа перестає бути єдиним місцем, де відбувається передача знань. Незабутня Катерина Кузьмівна ще у кінці 1960-х попереджала: «вдома не бешкетуйте, а вчіть уроки – я по телевізору все бачу». Я сам, як і більшість моїх однокласників, кілька днів вдома вечері до телевізора не підходили, а дехто, навіть показував телевізору зошити з виконаним домашнім завданням. Трохи згодом дійшло, що тодішня техніка ще не здатна на дистанційне навчання. На відміну від сучасної. Саме з її можливостями, останнім часом з перемінним успіхом тривали спроби невеликих гапличків. Проте, початок сучасному гаплику поклав COVID-19, який в основних рис...
Дописати коментар
Докладніше

Школі - гаплик 2

Перша серія не пройшла не поміченою, а навпаки, викликала ряд питань і зауважень. Тож, щоб детальніше окреслити ситуацію з сучасною школою, пропоную переглянути другу серію, в якій жодних висновків робити не буду. Лише інформація для роздумів, або погляд стороннього. Частенько задумуюсь над тим, чому мене до цих пір цікавить школа? В кінці-кінців, дійшов висновку - це через те, що вона, зараза, свого часу завдала мені таку психологічну травму, яка залишилась на все життя. І це при тому, що я не був серед гірших учнів, скоріше навпаки. А якою ж має бути травма у тих, що не навпаки?  Ранками, за ногу стягуючи мене з ліжка, мати повторювала: «ось виростеш, будеш згадувати шкільні роки, як кращі роки у своєму житті». Ні, не згадую такого, не були вони кращими, хоч убий. Що ж там відбувається у тій школі, що вона так травмує дітей? По суті, нічого складного, передача – прийом інформації між суб’єктами процесу.  І все, більше нічого. Точно так само, як іде передача і прийом радіосиг...
Дописати коментар
Докладніше

Ковчег у камені

(уривок із хронік Глибокої Цивілізації) Світ нагорі мертвий. Колись, дуже давно, там були океани, дерева, вітер. Там жили істоти, які називали себе людьми. Вони ходили босоніж по траві, сміялися під дощем, дивилися на зірки, не знаючи, що ті — вогні їхньої долі. Але коли Сонце роздулося, поглинуло Меркурій, випалило Венеру і злизало атмосферу Землі, люди вже були готові. Вони спустилися під землю. Ми — їхні нащадки. І ми вже не люди в їхньому сенсі. Ми стали іншими. Глибоко під колишніми континентами лежать Міста-Камені. Кожне — як метелик у коконі. Вони живляться геотермальним теплом, циркулюють воду в замкнених колах, створюють кисень у фотобіореакторах, вирощують їжу в грибних садах. Біолюмінесцентні стіни світять м’яко, наче згадка про Сонце. Ми більше не потребуємо зірок. Інтелект людства зберігається в Хроносховищах — великих архівах пам’яті, де думки і спогади записані в кварцових матрицях. Діти вчаться говорити не словами, а світлом і ритмом — ми розуміємо одне одного глиб...
1 коментар
Докладніше