Перейти до основного вмісту

Світлофор

Що б не говорили деякі політики, які рвуться до влади, про "зубожіння", але добробут нашого народу все ж зростає. Про це говорить хоча б збільшення кількості автомобілів на дорогах не лише всієї країни, а і нашого провінційного райцентру.
Про паркування у центрі міста уже давно забули, тут приватними авто зайняті всі можливі майданчики і щілини. Автомобілі давно витіснили з доріг на тротуари велосипедистів.
Багато з тих, хто бувають у нас вперше, дивуються: чому при такому інтенсивному русі на дорогах, у місті відсутні світлофори. Проте, світлофори у нас були. Куди ж поділися? А ось я вам розкажу.
Для початку, повернемося на кілька років назад. Уже тоді,  збільшення інтенсивності руху, приводило до аварій. Тож після чергової такої аварії, та ще й з жертвами, Голова наважився на встановлення  у місті світофорів.
Була виготовлена проектна документація, затверджена всіма зацікавленими інстанціями, знайдено підрядника, і встановлено світлофори відразу на трьох перехрестях з найбільшою інтенсивністю руху.
Не дивлячись на такі нововведення містяни мало звертали уваги на світлофори. Мешканці міста продовжували жити у своїй провінційній реальності, у якій не було місця жодним елементам урбаністики.
Якщо водіями ще якось можна було управити, то з пішоходами цього зробити жодним чином не вдавалося. Безладу на дорогах, стало ще більше, ніж до установки світлофорів. Місцева поліція збилася з ніг, розриваючись не лише між трьома регульованими перехрестями, але й між регулюванням дорожнього руху і боротьбою зі злочинністю.
Голова не здавався, адже про його мудре рішення уже надрукували у газетах і показали по телевізору. Тож наступним кроком до цивілізації була установка відеокамер з автоматичною фіксацією порушень.
Це нововведення майже повністю дисциплінувало водіїв, бо порушники почали платити штрафи. А що з пішоходами? Ну, наш провінційний райцентр, це не столиця, де навіть сусіда по сходинковому майданчику не знаєш, у нас кожна собака...
Автоматичні камери справно поставляли фото порушників, залишалося лише розпізнати хто є хто, і направити йому "лист щастя". Для цієї роботи Голова навіть створив окремий Відділ з трьох осіб.
Люди, які отримали листи, почали обурюватися, писати і телефонувати у різні інстанції. Спеціально створений Відділ уже не справлявся з величезним напливом листів, скарг, пропозицій, тож штат Відділу подвоїли і перетворили його в Управління.
Пройшов рік, за ним другий, і світлофорна реальність поступово увійшла у вжиток мешканців нашого провінційного райцентру.
Аж раптом, як грім серед ясного неба - на позачерговий виконком Голова вніс пропозицію про демонтаж світлофорів і камер спостереження. Виконком, звісно, прийняв рішення одноголосно, але питання залишалися.
Другого дня рішення виконкому було втілене в життя. На вечір ні світлофорів, ні камер на трьох перехрестях з найбільш інтенсивним рухом уже не було.
Що ж сталося, у чому причина? Офіційно ніхто нічого не оголошував, але ж всім відомо, що неофіційними джерелами інформація у нашому провінційному райцентрі розповсюджується швидше, ніж офіційними і відразу стає надбанням усіх зацікавлених осіб.
Отже, як стало відомо з неофіційних джерел, Голова у той день поспішав до обласного центру на тижневий семінар, і проїхав на "червоне" одне з перехресть. Камера, звісно, зафіксувала таке порушення, і ще до кінця тижня лист з повідомленням про необхідність оплати штрафу, і доданим до нього фото прийшов на адресу Голови, який все ще перебував на семінарі у обласному центрі. Тож його дружина з цікавістю ознайомилася з вмістом листа і на фото виявила, що її чоловік до обласного центру виїхав не сам, а з тією "шльондрою", про яку їй неодноразово повідомляли анонімні доброзичливці.
Доля сім'ї Голови зацікавила містян. Говорили різне, але не довго. На чергових виборах Голова отримав менше 1% голосів, і вибув з претендентів на посаду. Після чого перестав цікавити переважну більшість мешканців нашого провінційного райцентру.
Ще що могло б зацікавити містян - доля Відділу, чи, вибачте, Управління, створеного для розбору ситуацій з камер відеонагляду. Працює Управління у повному складі і при новому Голові, незважаючи на те, що відновлення світлофорів не передбачається. Чим же воно займається? Та це питання мешканців нашого провінційного райцентру зовсім не цікавить.

Коментарі

Популярні дописи з цього блогу

Школі - гаплик

Не школі в цілому, як структурі з передачі знань з покоління в покоління, а школі зокрема, з її будівлями, опаленням, ремонтами, директором, завучами і педколективом, зі «здайте гроші на штори», «до дошки піде…», «а голову ти не забув?»... Цій школі, точно – гаплик. Як і більшість гапликів, цей гаплик також підкрався непомітно. З появою сучасних засобів комунікації, школа перестає бути єдиним місцем, де відбувається передача знань. Незабутня Катерина Кузьмівна ще у кінці 1960-х попереджала: «вдома не бешкетуйте, а вчіть уроки – я по телевізору все бачу». Я сам, як і більшість моїх однокласників, кілька днів вдома вечері до телевізора не підходили, а дехто, навіть показував телевізору зошити з виконаним домашнім завданням. Трохи згодом дійшло, що тодішня техніка ще не здатна на дистанційне навчання. На відміну від сучасної. Саме з її можливостями, останнім часом з перемінним успіхом тривали спроби невеликих гапличків. Проте, початок сучасному гаплику поклав COVID-19, який в основних рис...

Школі - гаплик 2

Перша серія не пройшла не поміченою, а навпаки, викликала ряд питань і зауважень. Тож, щоб детальніше окреслити ситуацію з сучасною школою, пропоную переглянути другу серію, в якій жодних висновків робити не буду. Лише інформація для роздумів, або погляд стороннього. Частенько задумуюсь над тим, чому мене до цих пір цікавить школа? В кінці-кінців, дійшов висновку - це через те, що вона, зараза, свого часу завдала мені таку психологічну травму, яка залишилась на все життя. І це при тому, що я не був серед гірших учнів, скоріше навпаки. А якою ж має бути травма у тих, що не навпаки?  Ранками, за ногу стягуючи мене з ліжка, мати повторювала: «ось виростеш, будеш згадувати шкільні роки, як кращі роки у своєму житті». Ні, не згадую такого, не були вони кращими, хоч убий. Що ж там відбувається у тій школі, що вона так травмує дітей? По суті, нічого складного, передача – прийом інформації між суб’єктами процесу.  І все, більше нічого. Точно так само, як іде передача і прийом радіосиг...

Ковчег у камені

(уривок із хронік Глибокої Цивілізації) Світ нагорі мертвий. Колись, дуже давно, там були океани, дерева, вітер. Там жили істоти, які називали себе людьми. Вони ходили босоніж по траві, сміялися під дощем, дивилися на зірки, не знаючи, що ті — вогні їхньої долі. Але коли Сонце роздулося, поглинуло Меркурій, випалило Венеру і злизало атмосферу Землі, люди вже були готові. Вони спустилися під землю. Ми — їхні нащадки. І ми вже не люди в їхньому сенсі. Ми стали іншими. Глибоко під колишніми континентами лежать Міста-Камені. Кожне — як метелик у коконі. Вони живляться геотермальним теплом, циркулюють воду в замкнених колах, створюють кисень у фотобіореакторах, вирощують їжу в грибних садах. Біолюмінесцентні стіни світять м’яко, наче згадка про Сонце. Ми більше не потребуємо зірок. Інтелект людства зберігається в Хроносховищах — великих архівах пам’яті, де думки і спогади записані в кварцових матрицях. Діти вчаться говорити не словами, а світлом і ритмом — ми розуміємо одне одного глиб...