Перейти до основного вмісту

7 листопада

Ранок видався холодним, хоч і без снігу. Сіре небо нависло над містом, а по вулицях уже снували люди - хто у куртці, хто в пальті, хто з червоним прапорцем у кишені. Дітвора розважалася повітряними кульками, які за кілька днів з'явилися у Культмазі, і, як завжди, зникнуть після свят. Хотілося б повалятись ще в ліжку, але ж сьогодні - 7 листопада. День, який «ніхто не пропускає».
- Ну що, Миколо, святкуємо! — гукнув сусід дядько Гриць, прибивши молотком вицвілий за багато років червоний прапор на кут веранди.
- Святкуємо… - криво посміхнувся Микола. - Як без нас святкуватимуть, коли начальство списки складає.
На центральній вулиці, яка носить ім'я героїчно загиблого ватажка місцевих комуністів, товариша Стратілата вже шикувались колони: частина біля Лікарні, частина біля Першої школи. Заводяни прибували на вул. Вокзальна. З динаміків на Пошті лунала «Свящєнная вайна», потім — «Інтернаціонал».
- Прапор вище! - командував парторг, червонопикий від холоду й ранкової чарки. - Веселіше, товариші! Ми йдемо святкувати велику перемогу робітничого класу!
Микола крокував поруч із Грицем, тримаючи транспарант із написом «Слава КПРС!». Під ногами біля бордюр після вчорашнього дощу чавкала грязюка, а в голові крутилась одна думка: «Нащо це все, краще б дали виспатися після зміни».
Коли колона дійшла до площі, на спорудженій учора трибуні уже стояло керівництво району і міста. Голова райвиконкому, говорив щось урочисте про «незгасне світло Жовтня», за ним перший секретар райкому зачитав з папірця відповідні знаменній події фрази, та підбив підсумки соціалістичного змагання трудових колективів району. Люди слухали мовчки, дехто позіхав, дехто потайки шукав очима, куди б відійти закурити.
Після запланованих урочистостей колони пройшли повз трибуну, періодично викрикуючи «Ура!», на черговий зачитаний заступником голови райвиконкому заклик ЦК КПРС. Здавши по списку транспаранти, прапори, портрети вождів компартії, розходитись. Біля Углового гастроному вже стояв Гриць із пляшкою «Столичної».
- Ну що, таваріщь, за річницю революції?
Микола всміхнувся:
- Давай! Святкувати, так по - справжньому.
Вони стояли у парку за Будинком культури, дивились, як довкола кучкується народ, відчуваючи приплив святкового настрлю, що підігрівався випитим.
У листопаді день короткий. Над Носівкою поволі заходило сонце, а з динаміків на площі ще довго гуділо: «І Лєнін такой маладой...»
- Чому, таваріщь, зажурився, - спитав Микола Гриця, коли ті підходили до своїх домівок, - чи ти нам не таваріщь?
- Та, - махнув рукою Гриць, - завтра Галька тягне у Київ на 6:40, скупитися. У неї через тиждень день народження.

Коментарі

Дописати коментар

Популярні дописи з цього блогу

Школі - гаплик

Не школі в цілому, як структурі з передачі знань з покоління в покоління, а школі зокрема, з її будівлями, опаленням, ремонтами, директором, завучами і педколективом, зі «здайте гроші на штори», «до дошки піде…», «а голову ти не забув?»... Цій школі, точно – гаплик. Як і більшість гапликів, цей гаплик також підкрався непомітно. З появою сучасних засобів комунікації, школа перестає бути єдиним місцем, де відбувається передача знань. Незабутня Катерина Кузьмівна ще у кінці 1960-х попереджала: «вдома не бешкетуйте, а вчіть уроки – я по телевізору все бачу». Я сам, як і більшість моїх однокласників, кілька днів вдома вечері до телевізора не підходили, а дехто, навіть показував телевізору зошити з виконаним домашнім завданням. Трохи згодом дійшло, що тодішня техніка ще не здатна на дистанційне навчання. На відміну від сучасної. Саме з її можливостями, останнім часом з перемінним успіхом тривали спроби невеликих гапличків. Проте, початок сучасному гаплику поклав COVID-19, який в основних рис...
Дописати коментар
Докладніше

Школі - гаплик 2

Перша серія не пройшла не поміченою, а навпаки, викликала ряд питань і зауважень. Тож, щоб детальніше окреслити ситуацію з сучасною школою, пропоную переглянути другу серію, в якій жодних висновків робити не буду. Лише інформація для роздумів, або погляд стороннього. Частенько задумуюсь над тим, чому мене до цих пір цікавить школа? В кінці-кінців, дійшов висновку - це через те, що вона, зараза, свого часу завдала мені таку психологічну травму, яка залишилась на все життя. І це при тому, що я не був серед гірших учнів, скоріше навпаки. А якою ж має бути травма у тих, що не навпаки?  Ранками, за ногу стягуючи мене з ліжка, мати повторювала: «ось виростеш, будеш згадувати шкільні роки, як кращі роки у своєму житті». Ні, не згадую такого, не були вони кращими, хоч убий. Що ж там відбувається у тій школі, що вона так травмує дітей? По суті, нічого складного, передача – прийом інформації між суб’єктами процесу.  І все, більше нічого. Точно так само, як іде передача і прийом радіосиг...
Дописати коментар
Докладніше

Ковчег у камені

(уривок із хронік Глибокої Цивілізації) Світ нагорі мертвий. Колись, дуже давно, там були океани, дерева, вітер. Там жили істоти, які називали себе людьми. Вони ходили босоніж по траві, сміялися під дощем, дивилися на зірки, не знаючи, що ті — вогні їхньої долі. Але коли Сонце роздулося, поглинуло Меркурій, випалило Венеру і злизало атмосферу Землі, люди вже були готові. Вони спустилися під землю. Ми — їхні нащадки. І ми вже не люди в їхньому сенсі. Ми стали іншими. Глибоко під колишніми континентами лежать Міста-Камені. Кожне — як метелик у коконі. Вони живляться геотермальним теплом, циркулюють воду в замкнених колах, створюють кисень у фотобіореакторах, вирощують їжу в грибних садах. Біолюмінесцентні стіни світять м’яко, наче згадка про Сонце. Ми більше не потребуємо зірок. Інтелект людства зберігається в Хроносховищах — великих архівах пам’яті, де думки і спогади записані в кварцових матрицях. Діти вчаться говорити не словами, а світлом і ритмом — ми розуміємо одне одного глиб...
1 коментар
Докладніше