Перейти до основного вмісту

Штани - кльош

Штани-кльош (кльоші, дзвони, чарлі) — це штани, які розширюються від коліна і навіть від стегна, вниз, утворюючи характерний «дзвін» або трапецію. У 1970-х роках вони стали справжнім модним вибухом в СРСР, хоча мали західне походження.
🔹 Походження моди на кльоші
• Початково штани-кльош виникли ще у флоті США в ХІХ столітті — матроси носили такі штани, бо їх було легко закатувати і знімати у воді.
• Модна популярність прийшла у 1960-х роках у США і Західній Європі, завдяки хіпі та рок-музикантам. Цей стиль символізував свободу, протест проти консерватизму та «системи».
• Ікони стилю: The Beatles, Jimi Hendrix, ABBA, Cher — багато зірок сцени носили кльоші, й цим закріпили моду.
🔸 Як кльоші потрапили в СРСР?
• Попри «залізну завісу», мода із Заходу проникала до СРСР через:
• Платівки, які продавалися на чорному ринку;
• Фільми, зокрема з Югославії чи Індії, де був менш жорсткий контроль;
• Самі музиканти радянської естради, які наслідували західний стиль (наприклад, ВІА «Самоцвєти», «Вєсьолиє рєбята» тощо).
• Молодь прагнула виглядати «модно і сучасно», навіть всупереч осуду з боку старшого покоління чи міліції.
🔹 Особливості кльошів у СРСР:
• Часто не продавалися у магазинах, або були дефіцитом.
Тож молодь:
• перешивала звичайні штани, вшиваючи клини збоку;
• шила власноруч або шукала кравців;
• знаходила джинси — особливо цінувалися levis або wrangler, навіть секонд-хенд.
• Найбажанішими були:
• Джинсові кльоші — символ статусу і «західності»;
• Кольорові або велюрові — яскраві, з широким поясом, декором.
🔸 Реакція влади:
• Офіційна мода СРСР — більш стримана, кльоші часто сприймалися як прояв буржуазної моралі.
• На дискотеках, у громадських місцях міліція могла затримати хлопця у надто екстравагантних штанях.
Це вважалося «ідеологічним ухилом».
🧵 Цікаві факти:
• У деяких школах учням забороняли носити кльоші.
• У пізніх 1970-х і на початку 1980-х з'явилися навіть свої радянські версії джинсів-кльошів — марок Тверь, Монтана, Віко.
• У серіалах і фільмах про ту епоху (наприклад, "Стиляги") кльоші стали символом непокори системі.
👖У Носівці кльоші зазвичай замовляли в ательє ("Дом бита"), що збудували у кінці 1960-х між "Чайною" і Будинком культури. У вестибюлі першого поверху праворуч розміщувалася годинникова майстерня, прямо на стенді, поряд із службовим входом, де на другому поверсі працювали кравчині,  були виставлені зразки тканин, а ліворуч біля примірочних, сиділа жінка - диспетчер, яка і викликала до замовника закрійницю. Та, знявши мірку, цікавилася: скільки сантиметрів внизу, скільки у районі коліна, яка довжина майбутніх штанів.
У більшості випадків, замовляли до підлоги, тоді закрійниця пропонувала принести металеву "блискавку", половинки якої пришивалися до штанин з середини унизу, щоб вберегти тканину від пошкоджень об носівський асфальт, яким поступово вкривалася місцева грязюка. На ширінку теж просили принести металеву блискавку (їх в ательє не було, тож потрібно було шукати самому, як і гудзики, адже ательє мало не дуже широкий їх вибір), як таку, що значно надійніша від пластмасової.
Як правило, для виготовлення штанів однієї примірки було досить, і за тижнів два клієнт ставав щасливим власником модних штанів.
Зазвичай, ширина штанин унизу. не перевищувала 40 см. Ну, а справжні стиляги могли дозволити собі і 50. Якщо не помиляюся, вартість модного прикиду була не більшою за 30 рублів разом з тканиною і роботою.
Хоча мода на кльоші зникла у 1980-х, вона неодноразово поверталася, включно з 1990-ми та навіть у 2020-х, як ретро-естетика. Але саме в 1970-х вони були не просто штанами — а маніфестом свободи в умовах обмежень.

Коментарі

Популярні дописи з цього блогу

Школі - гаплик

Не школі в цілому, як структурі з передачі знань з покоління в покоління, а школі зокрема, з її будівлями, опаленням, ремонтами, директором, завучами і педколективом, зі «здайте гроші на штори», «до дошки піде…», «а голову ти не забув?»... Цій школі, точно – гаплик. Як і більшість гапликів, цей гаплик також підкрався непомітно. З появою сучасних засобів комунікації, школа перестає бути єдиним місцем, де відбувається передача знань. Незабутня Катерина Кузьмівна ще у кінці 1960-х попереджала: «вдома не бешкетуйте, а вчіть уроки – я по телевізору все бачу». Я сам, як і більшість моїх однокласників, кілька днів вдома вечері до телевізора не підходили, а дехто, навіть показував телевізору зошити з виконаним домашнім завданням. Трохи згодом дійшло, що тодішня техніка ще не здатна на дистанційне навчання. На відміну від сучасної. Саме з її можливостями, останнім часом з перемінним успіхом тривали спроби невеликих гапличків. Проте, початок сучасному гаплику поклав COVID-19, який в основних рис...

Школі - гаплик 2

Перша серія не пройшла не поміченою, а навпаки, викликала ряд питань і зауважень. Тож, щоб детальніше окреслити ситуацію з сучасною школою, пропоную переглянути другу серію, в якій жодних висновків робити не буду. Лише інформація для роздумів, або погляд стороннього. Частенько задумуюсь над тим, чому мене до цих пір цікавить школа? В кінці-кінців, дійшов висновку - це через те, що вона, зараза, свого часу завдала мені таку психологічну травму, яка залишилась на все життя. І це при тому, що я не був серед гірших учнів, скоріше навпаки. А якою ж має бути травма у тих, що не навпаки?  Ранками, за ногу стягуючи мене з ліжка, мати повторювала: «ось виростеш, будеш згадувати шкільні роки, як кращі роки у своєму житті». Ні, не згадую такого, не були вони кращими, хоч убий. Що ж там відбувається у тій школі, що вона так травмує дітей? По суті, нічого складного, передача – прийом інформації між суб’єктами процесу.  І все, більше нічого. Точно так само, як іде передача і прийом радіосиг...

Ковчег у камені

(уривок із хронік Глибокої Цивілізації) Світ нагорі мертвий. Колись, дуже давно, там були океани, дерева, вітер. Там жили істоти, які називали себе людьми. Вони ходили босоніж по траві, сміялися під дощем, дивилися на зірки, не знаючи, що ті — вогні їхньої долі. Але коли Сонце роздулося, поглинуло Меркурій, випалило Венеру і злизало атмосферу Землі, люди вже були готові. Вони спустилися під землю. Ми — їхні нащадки. І ми вже не люди в їхньому сенсі. Ми стали іншими. Глибоко під колишніми континентами лежать Міста-Камені. Кожне — як метелик у коконі. Вони живляться геотермальним теплом, циркулюють воду в замкнених колах, створюють кисень у фотобіореакторах, вирощують їжу в грибних садах. Біолюмінесцентні стіни світять м’яко, наче згадка про Сонце. Ми більше не потребуємо зірок. Інтелект людства зберігається в Хроносховищах — великих архівах пам’яті, де думки і спогади записані в кварцових матрицях. Діти вчаться говорити не словами, а світлом і ритмом — ми розуміємо одне одного глиб...