Перейти до основного вмісту

П'єса «Риторична Носівщина»




Всі імена та персонажі п'єси вигадані, будь-який збіг із реальними особами, подіями або місцевостями є цілком випадковим.

Дійові особи:
Наталка – баба;
Ольга – баба;
Андрій – дід.

Дія перша.
Лавка біля під’їзду п’ятиповерхівки. На ній сидять баби.
Ольга. Да, раньше порядок був. Оце скікі ми тут? Почті час сидимо, а оту бумажку хтось як кинув, до сіх пор лежить.
Наталка. Того шо нечого зараз не бояться. Якби це раньше, да за таке його б розстріляли, і вдруге він бумажку б не кінув де попало, а одніс би куди положено.
Ольга. От іменно. Раньше все в нас було, і ковбаса і сітро своє, зараз нема нічого. Сахарний завод сам Ленін приїжджав откривать...
Наталка (перебиваючи). А хіба не Сталін?
Ольга. Нє, Ленін точно помню. Іще сказав: «Щоб не злипалось».
Наталка. А-а-а, точно, то Сталін откривав кирпичний завод. Так і сказав: «Тепер у вас все є, значить плодітєся і размножайтєся!».
Ольга (здивовано). Хіба це Сталін, не Ніцше?
Наталка. Шо, Ніцше приїжджав у Носовку откривать кирпичний завод?
Ольга (задумується). Н-у-у може й Ніцше, я тоді ще малою була.
Наталка. Да ні, то Сталін був, іще в конці сказав: «Хай живе КПСС на Чорнобильській АЕС!».
Ольга. Ти шо, здуріла, де ми а де Чорнобиль?
Наталка. А ти їм віриш? Так я тобі точно скажу, Чорнобильска АЕС находиться у Носовці на Вербові!
Ольга. Да ти шо?
Наталка. Точно! Дурить нас влада.
Ольга. А-а-а. може буть. А я думає шо це в мене сустави скриплять. Я ось тобі почитаю шо по цьому поводу пише Ліна Костенко. (Дістає з сумки «Записки українського самашедшого», починає читати) «І жах не в тому, що щось зміниться, — жах у тому, що все може залишитись так само… Нашого цвіту по всіх борделях світу… Я нічого не боюся. Я боюся тільки причетності до ідіотів…»
(Під монотонне буботіння Ольги Наталка починає дрімати).

Дія друга.
Ті ж і Андрій
Андрій (виходячи з дому). Привєт, дівчата!
Наталка (прокидаючись). Здоров. Як це тебе?
Андрій (роздратовано). Андрій! Я не местний, но всі ваші проблєми знаю. У вас треба построїть завод по проізводству зонтіков, одремонтіровать всі дороги і арестовать ваших депутатів!
Ольга. А откуда ти все про нас знаєш, якщо не местний?
Андрій. Потому, шо я із Кієва, і у вас часто буваю.
Наталка. Андрій, чи як тебе, хочеш, ми вгадаємо, скільки тобі год?
Андрій. Ну, вгадайте.
Ольга (жваво). Тоді, знімай штани!
Андрій. Да ви шо?
Ольга. Скідай, зразу одгадаєм.
Андрій (озираючись на всі боки). Ну, скільки? (Спускає штани, демонструючи бабам своє «хазяйство»).
Наталка, Ольга (в один голос). Тобі - сімдесят вісім!
Андрій (здивовано). Як ви узнали?
Наталка, Ольга (в один голос). Так ти нам сам вчора сказав!

Завіса.

Коментарі

Популярні дописи з цього блогу

Школі - гаплик

Не школі в цілому, як структурі з передачі знань з покоління в покоління, а школі зокрема, з її будівлями, опаленням, ремонтами, директором, завучами і педколективом, зі «здайте гроші на штори», «до дошки піде…», «а голову ти не забув?»... Цій школі, точно – гаплик. Як і більшість гапликів, цей гаплик також підкрався непомітно. З появою сучасних засобів комунікації, школа перестає бути єдиним місцем, де відбувається передача знань. Незабутня Катерина Кузьмівна ще у кінці 1960-х попереджала: «вдома не бешкетуйте, а вчіть уроки – я по телевізору все бачу». Я сам, як і більшість моїх однокласників, кілька днів вдома вечері до телевізора не підходили, а дехто, навіть показував телевізору зошити з виконаним домашнім завданням. Трохи згодом дійшло, що тодішня техніка ще не здатна на дистанційне навчання. На відміну від сучасної. Саме з її можливостями, останнім часом з перемінним успіхом тривали спроби невеликих гапличків. Проте, початок сучасному гаплику поклав COVID-19, який в основних рис...

Школі - гаплик 2

Перша серія не пройшла не поміченою, а навпаки, викликала ряд питань і зауважень. Тож, щоб детальніше окреслити ситуацію з сучасною школою, пропоную переглянути другу серію, в якій жодних висновків робити не буду. Лише інформація для роздумів, або погляд стороннього. Частенько задумуюсь над тим, чому мене до цих пір цікавить школа? В кінці-кінців, дійшов висновку - це через те, що вона, зараза, свого часу завдала мені таку психологічну травму, яка залишилась на все життя. І це при тому, що я не був серед гірших учнів, скоріше навпаки. А якою ж має бути травма у тих, що не навпаки?  Ранками, за ногу стягуючи мене з ліжка, мати повторювала: «ось виростеш, будеш згадувати шкільні роки, як кращі роки у своєму житті». Ні, не згадую такого, не були вони кращими, хоч убий. Що ж там відбувається у тій школі, що вона так травмує дітей? По суті, нічого складного, передача – прийом інформації між суб’єктами процесу.  І все, більше нічого. Точно так само, як іде передача і прийом радіосиг...

Ковчег у камені

(уривок із хронік Глибокої Цивілізації) Світ нагорі мертвий. Колись, дуже давно, там були океани, дерева, вітер. Там жили істоти, які називали себе людьми. Вони ходили босоніж по траві, сміялися під дощем, дивилися на зірки, не знаючи, що ті — вогні їхньої долі. Але коли Сонце роздулося, поглинуло Меркурій, випалило Венеру і злизало атмосферу Землі, люди вже були готові. Вони спустилися під землю. Ми — їхні нащадки. І ми вже не люди в їхньому сенсі. Ми стали іншими. Глибоко під колишніми континентами лежать Міста-Камені. Кожне — як метелик у коконі. Вони живляться геотермальним теплом, циркулюють воду в замкнених колах, створюють кисень у фотобіореакторах, вирощують їжу в грибних садах. Біолюмінесцентні стіни світять м’яко, наче згадка про Сонце. Ми більше не потребуємо зірок. Інтелект людства зберігається в Хроносховищах — великих архівах пам’яті, де думки і спогади записані в кварцових матрицях. Діти вчаться говорити не словами, а світлом і ритмом — ми розуміємо одне одного глиб...