Іронія долі або новорічна пригода

- Йтимеш з роботи - купиш батон, і майонезу дві упаковки по чотириста грамів. Та дивись, щоб не був надто жирним. Відведеш дітей до мами і глянеш на гірлянду, там червоні лампочки не світяться, - роздає накази дружина за останнім сніданком у старому році.

- Марино, у мене ж сьогодні корпоратив, - знаходжу вагомий аргумент, щоб якось зменшити кількість завдань.

- Добре, - погоджується, - дітей відведу я. Решта – за тобою. Та, дивись, не нажрись, як минулого разу! Щоб на вечір був у формі.  Я о п’ятій йду до Валентини – просить допомогти з приготуванням. Після гулянки не барись. Приведи себе в порядок і відразу підходь. Гостей кликали на сьому.

Новий рік традиційно зустрічаємо у Петренків - у Валентини тридцять першого грудня день народження, то ж поєднуємо «два в одному».

Допиваю каву, вдягаюся, виходжу.

Працювати сьогодні нема ніякого бажання. У всіх передсвятковий настрій. В залі вже встановили ялинку, зсуваємо столи, зносимо з кабінетів стільці. Мене покликали – «До вас відвідувач».

От люди! І не сидиться їм вдома! Хвилин двадцять пояснюю надокучливому дядьку, що написати довідку – п’ять хвилин, але для цього потрібна заява з візою директора.

«Заяву написати у приймальній, але там зачинено – секретар вийшла у справах. Сьогодні уже не буде. У нас короткий день. З прийдешнім вас. Приходьте у новому році. До побачення». Нарешті спровадив!  

Нас з Степаненком жінки посилають у магазин за батонами. Збираємось. Підкликає заступник директора:

- Хлопці, випивки явно мало. Ось вам гроші, візьмете ще дві, ні – три горілки і дві вина.

Взагалі, все - як кожного року. В обідню перерву вхідні двері «на ключ» і починаємо.

Директор з шампанським у руці проголошує довгу промову, підбиваючи підсумки роботи за рік. Випиваємо, закушуємо. Другий тост - за заступником, потім головбух і далі за посадами.

Після першого столу хапаю Людмилу з планового відділу. Танцюємо. Далі швидкий танець. Наступний знову повільний. Я - до Людмили, але її уже перехопив «зам». А мене «хапає» Світлана Павлівна, дама приємна у всіх відношеннях, але ледь не вдвічі старша, та ще й під дією спиртного не дуже добре себе контролює.

- Вікторе Івановичу, а чому ви мене не запрошуєте? – хапає за руку і під музику притискає до своїх пишних форм…  

Щоб якось підняти собі настрій, згадуючи народну мудрість: негарних жінок не буває - буває мало горілки, за столом цю ж таки горілку запиваю вином і майже не закусую.

І знову танці. Світлана Павлівна, перекрикуючи музику, з іншого кінця столу:

- Вітьок, танцюємо!

Оце влип! З досвіду знаю, так просто від Павлівни не відчепишся.

- Проведи мене в бухгалтерію, - шепче на вухо, - я тобі там щось покажу.

Треба тікати, сам собі думаю, але зараз – ніяк. Раніше за директора – не вірно зрозуміють.

- Світлано Павлівно, зараз проведу, тільки перекурю.

Куримо з хлопцями на вулиці.

- Чого ти переживаєш, - сміються, - не зґвалтує. Ги-ги-ги!

Курю, поки не позвали до столу. П’ю, не закусую, готуюся до «зґвалтування». Аж тут, на моє щастя, директор почав збиратись додому. Всі потягнулись до нього - «чокнутись на коня».  Користуючись моментом, непоміченим вислизнув з залу. У кабінет, одягнувся і на вулицю.

Тільки тут усвідомлюю, що добряче набрався. Поки дійшов до дому розібрало зовсім. На годинник – початок шостої. Посплю годинку, та й буду збиратися до Петренків.

Рівно через годину прокинувся. Почуваюся напрочуд добре. Надворі завірюха. Коли йшов додому навіть не помітив, що дорогу місцями перемело. Людей у центрі зовсім нема – полякалися негоди.

У Петренків не світиться. Невже через вітер відключили електрику? Стукаю. Тиша. Стукаю сильніше. Хвилин через три з дверей висовується заспана голова Петренка:

- Заходь. Ти де пропав?

- Ніде. Щойно з корпоративну. А де всі?

- Чого на дзвінки не відповідав? Марина всю ніч не могла додзвонитись.

- Яку ніч? Сьома вечора.

- Якого вечора? Сьома ранку!

До мене поступово почало доходити. Виявляється, я проспав не одну годину, а аж тринадцять!

- А де Марина? – питаю розгублено.

- З годину, як побігла до лікарні. Там якогось обмороженого привезли, за прикметами схожого на тебе.

Треба негайно дзвонити. Дістаю мобільника, а він «мертвий»! Ось чому до мене не можна додзвонитись!

- Дай подзвоню, мій розряджений.

- Мій десь у спальні, побуджу всіх. А візьми, ось, Наталка три дні тому як забула свого, - подає з столу телефон.

Ага, розібрався, як вмикається, набираю Марину. 

- Привіт, я живий – здоровий.

- Ах ти паразит! Я його всю ніч шукаю по лікарнях і міліціях, а він, гад, з Наталкою Новій рік стрічає!

- Якою Наталкою? Я у Петренка! – кричу у відповідь – я перебрав на корпоративні! Всю ніч проспав дома – Вовка, скажи їй – передаю телефон Петренку.

Той підносить його до вуха, але почувши крик Марини, рвучко відводить:

- Що я їй поясню? Вона не слухає.

Хапаю телефон, і перекрикуючи Марину:

- Йди до дому! Я все поясню.

Прощаюся з Петренком:

- Дійсно сьома ранку?

- Дійсно, посміхається той.

У центрі біля ялинки четверо захмелілих дівчат з шампанським і келихами. Підбігли:

- З Новим Роком! Вип’ємо!

Відмовлятися безглуздо.

- На брудершафт! А поцілувати!

- Все, дівчата, з Новим Роком!

За кілька хвилин я вже вдома. Відчиняю двері. На зустріч Марина. Раптом зупинилась, як укопана і витріщилась на мене.

- То де ж ти був?

- Я ж пояснював – проспав вдома, а мобільник розрядився.

- Подивись на себе у дзеркало!

Дивлюсь – не вірю своїм очам! Веселі дівчата з шампанським залишили у мене на обличчі червоні відбитки всіх своїх губ! Що тут скажеш? Я б на місці дружини, не повірив би жодному моєму слову. Єдине, що я зміг сказати у цій ситуації:

- З Новим Роком, Марино, з новим щастям!