Німецька отрута

Давно це було. Коли черга, блат, дефіцит були невід’ємними складовими торгівлі.

Зібралися з кумом у суботу в Київ по запчастини до "ІЖів" (у нього "Юпітер", у мене "Планета"). Напередодні, у п'ятницю, зайшов до баби Пріськи, взяв півлітра на дорогу. Сховав від своєї під кущем смородини біля хвіртки. З закускою, не просив - сама набилась: сало, цибуля, хліб. Спати ліг раніше - завтра на електричку у 6:40.

Зважаючи на вихідний, вагон напівпорожній. Сіли. Проїхали "Космічну". Питаю кума:

- Снідав?

- Та, де? Зранку не лізе. Ще й учора було, - показує пальцем по шиї.

- То давай перекусимо, - пропоную.

Чарку, як завжди, забули. З горла заштовхнули по кілька ковтків Прісьчиної самогонки, закусили. Перекурили у тамбурі. Настрій поліпшився.

Зупиняємось у Бобровиці. Зайшов невисокий лисуватий чолов'яга, попросив закурити. Куримо у трьох. Чоловік питає:

- Хлопці, а не чули анекдоту, як Василь Іванович у космос літав?

- Ні, - відповідаємо.

Розказав - посміялись. Докурили, пішли на місце. Бобровичанин, як уже знайомий, сів поряд.

- А як Штірліц з Леніном на день народження до Наполеона ходили, не чули?

Веселий мужик попався. Знову розсмішив. Коли під'їхали до Марківців раптом спитав:

- Хлопці, а ви не євреї?

Почувши заперечливу відповідь, як зарядив анекдоти про євреїв, так до самої Дарниці, де нарешті вийшов, і не вгавав. Ми вже замучились слухати.

- Нам до Києва-Московського, - нагадав кум. Він уже бував у цьому магазині. Говорить є майже все. Мені конче потрібна вихлопна труба, а йому гальмівні колодки і краник на бензобак.

Вийшли, сіли на тролейбус, доїхали до магазину. Дійсно, було тут майже все. По запчастинах можна нового мотоцикла зібрати. Купили, що планували. Я ще ремкомплект до карбюратора додав, а кум гальмівний тросик.

- Ну, то як, - питаю,- куме, обмиємо покупки?

- Звичайно, - посміхається кум.

Через дорогу бачимо - парк. Ми туди. Знайшли лавку у безлюдному місці, покінчили з припасами, закурили. Ні в одному оці.

- Пішли, куме, пива знайдемо,- пропоную.

Кум не заперечує. Вийшли з парку, пройшли вздовж дороги з кілометр - ніяких магазинів, аж тут бачимо, дійшли аж до Виставки. Я її відразу впізнав - нас сюди ще у школі на екскурсію возили.

Тільки зайшли на територію, молодик у зеленій футболці і синіх штанях тицьнув у руки різнокольоровий папірець: «Виставка-продаж продукції хімкомбінату «БУНА ВЕРКЕ». Німеччина».

Здогадуємось, що хімкомбінат «БУНА ВЕРКЕ» пива не випускає, та, все одно, не даром же стільки пропиляли. Зайшли до павільйону. Скрізь солідні люди ходять, у костюмах і галстуках, і тут - ми: кум з торбою і я з вихлопною трубою. Якби не дія Прісьчиної самогонки, можливо б і не зайшли, а так, ходимо, роздивляємось. Робимо вигляд, що нас тут щось цікавить. Що для повного щастя до вихлопної труби нам не вистачає аміачної селітри і он тієї банки з вонючим порошком.

Аж тут, кум смикнув мене за руку:

- Ти жуків потруїв, - говорить і прямує до стенда "Засоби боротьби з шкідниками", - а я ні.

Ще один молодик у синіх штанях і зеленій футболці зустрів нас з широкою посмішкою і поцікавився, чого шановні пани бажають?

- Отрути від колорадського жука, - відказує «пан кум».

- О, колораден! - радіє молодик, підводить нас до полиці з розмальованими баночками, скляночками, пакунками і зі страшенним німецьким акцентом починає розповідати про кожний експонат. Здогадуючись, що це може тривати довго, кум перебиває молодика на півслові, і тицяє пальцем у високу металеву банку об’ємом з літру.

- Гуд, гуд, - киває молодик, видає куму папірець і супроводжує до каси.

- Не хріна, собі - обурюється кум, повертаючись з чеком, - 8.50! Мабуть, варте того.

Віддаємо чек, забираємо банку, і на вихід. Аж тут позаду кричать, показують нам таку саму банку, але уже літрів на п'ять.

- Ні, - махає руками кум, - вистачить і цього. У мене городу не гектар, всього десять соток.

Німець щось по своєму гельгоче, але ми його не слухаємо, прямуємо до виходу. Дійсно, тягатися з тією банкою, та й куди стільки? У ньому, мабуть, і термін дії обмежений. Все одно пропаде. 

Пиво знайшли біля самого «Києва-Московського». По дві на брата - відвели душу. Ну, і на дорогу, як водиться, прихопили.

Підійшла електричка. Сідаємо до третього вагону – без туалету, відчуваємо, у дорозі не обійтись, та й до автобуса у Носівці ближче бігти.

*  *  *

У неділю приладнав вихлопну – красота! Ще, ось, карбюратора перебрати, і буде моя «Планета», як нова.

У середу, після роботи, тільки-но зняв карбюратор, прибігає кума.

- Куме, а чи не знаєш, хто у нас розуміється у німецькій?

- Так зразу, - говорю, - і не згадаєш. А що сталося?

- Мій уже вчетверте прилаштувався кропити картоплю тією німецькою отрутою, що ви з Виставки привезли, а жуки не дохнуть! Навпаки, їх все більшає і більшає! Картоплю кінчають, уже одні стручки стирчать.

- То на біса вам німецька мова?

- Почитати, що написано на банці. Щось же ж не так робимо. Ой, горе мені! – заголосила кума.

І тут я згадую:

- Пантелеймонович!

- Куди? – не розуміє кума.

-  Пантелеймонович, - говорю, -  німецьку знає. Його у війну німці до себе забирали. Зараз не Вербові живе. Я знаю, де. Біжи, нехай кум мотоцикла заводить.

Приїхали до Пантелеймоновича. На щастя дома і тверезий. Привітались, пояснили причину візиту.

- Так, - підтверджує господар, - німецьку я добре знаю. Спілкувався з ними, як оце з вами. Газети їхні читав.

- То, почитайте, що тут пишуть? – кум подав уже порожню банку.

- Щось не по-нашому.

- Ми й самі бачимо, що не по-нашому. По німецькі. Ви ж німецьку знаєте.

- Ага, точно, - погоджується Пантелеймонович, - я ж німецьку знаю. Де мої окуляри?

 - Якесь буна верке, - почав перекладач.

- Так. Далі  - квапимо.

Пантелеймонович ворушить губами, вдивляючись у іноземний текст, намагаючись знайти сенс у напівзабутих німецьких словах.

- Ага, - радісно вигукує, - отрута для колорадського жука!

- Точно! – підтверджуємо дуетом, - далі!

Хвилини через три колишній остарбайтер видає чергову порцію:

- Комплект поставки: приманка – 1 літра, отрута – 5 літрів.

Тільки тепер, до нас з кумом дійшло, чому на нас німці на виставці дивились, як на придурків.

- Дякуємо, - говорю Пантелеймоновичу, - більше не треба перекладати.

І до кума:

- Поїхали, у мене ще дихлофос залишився.