Перейти до основного вмісту

Німецька отрута



Давно це було. Коли черга, блат, дефіцит були невід’ємними складовими торгівлі.
Зібралися з кумом у суботу в Київ по запчастини до "ІЖів" (у нього "Юпітер", у мене "Планета"). Напередодні, у п'ятницю, зайшов до баби Пріськи, взяв півлітра на дорогу. Сховав від своєї під кущем смородини біля хвіртки. З закускою, не просив - сама набилась: сало, цибуля, хліб. Спати ліг раніше - завтра на електричку у 6:40.
Зважаючи на вихідний, вагон напівпорожній. Сіли. Проїхали "Космічну". Питаю кума:
- Снідав?
- Та, де? Зранку не лізе. Ще й учора було, - показує пальцем по шиї.
- То давай перекусимо, - пропоную.
Чарку, як завжди, забули. З горла заштовхнули по кілька ковтків Прісьчиної самогонки, закусили. Перекурили у тамбурі. Настрій поліпшився.
Зупиняємось у Бобровиці. Зайшов невисокий лисуватий чолов'яга, попросив закурити. Куримо у трьох. Чоловік питає:
- Хлопці, а не чули анекдоту, як Василь Іванович у космос літав?
- Ні, - відповідаємо.
Розказав - посміялись. Докурили, пішли на місце. Бобровичанин, як уже знайомий, сів поряд.
- А як Штірліц з Леніном на день народження до Наполеона ходили, не чули?
Веселий мужик попався. Знову розсмішив. Коли під'їхали до Марківців раптом спитав:
- Хлопці, а ви не євреї?
Почувши заперечливу відповідь, як зарядив анекдоти про євреїв, так до самої Дарниці, де нарешті вийшов, і не вгавав. Ми вже замучились слухати.
- Нам до Києва-Московського, - нагадав кум. Він уже бував у цьому магазині. Говорить є майже все. Мені конче потрібна вихлопна труба, а йому гальмівні колодки і краник на бензобак.
Вийшли, сіли на тролейбус, доїхали до магазину. Дійсно, було тут майже все. По запчастинах можна нового мотоцикла зібрати. Купили, що планували. Я ще ремкомплект до карбюратора додав, а кум гальмівний тросик.
- Ну, то як, - питаю,- куме, обмиємо покупки?
- Звичайно, - посміхається кум.
Через дорогу бачимо - парк. Ми туди. Знайшли лавку у безлюдному місці, покінчили з припасами, закурили. Ні в одному оці.
- Пішли, куме, пива знайдемо,- пропоную.
Кум не заперечує. Вийшли з парку, пройшли вздовж дороги з кілометр - ніяких магазинів, аж тут бачимо, дійшли аж до Виставки. Я її відразу впізнав - нас сюди ще у школі на екскурсію возили.
Тільки зайшли на територію, молодик у зеленій футболці і синіх штанях тицьнув у руки різнокольоровий папірець: «Виставка-продаж продукції хімкомбінату «БУНА ВЕРКЕ». Німеччина».
Здогадуємось, що хімкомбінат «БУНА ВЕРКЕ» пива не випускає, та, все одно, не даром же стільки пропиляли. Зайшли до павільйону. Скрізь солідні люди ходять, у костюмах і галстуках, і тут - ми: кум з торбою і я з вихлопною трубою. Якби не дія Прісьчиної самогонки, можливо б і не зайшли, а так, ходимо, роздивляємось. Робимо вигляд, що нас тут щось цікавить. Що для повного щастя до вихлопної труби нам не вистачає аміачної селітри і он тієї банки з вонючим порошком.
Аж тут, кум смикнув мене за руку:
- Ти жуків потруїв, - говорить і прямує до стенда "Засоби боротьби з шкідниками", - а я ні.
Ще один молодик у синіх штанях і зеленій футболці зустрів нас з широкою посмішкою і поцікавився, чого шановні пани бажають?
- Отрути від колорадського жука, - відказує «пан кум».
- О, колораден! - радіє молодик, підводить нас до полиці з розмальованими баночками, скляночками, пакунками і зі страшенним німецьким акцентом починає розповідати про кожний експонат. Здогадуючись, що це може тривати довго, кум перебиває молодика на півслові, і тицяє пальцем у високу металеву банку об’ємом з літру.
- Гуд, гуд, - киває молодик, видає куму папірець і супроводжує до каси.
- Не хріна, собі - обурюється кум, повертаючись з чеком, - 8.50! Мабуть, варте того.
Віддаємо чек, забираємо банку, і на вихід. Аж тут позаду кричать, показують нам таку саму банку, але уже літрів на п'ять.
- Ні, - махає руками кум, - вистачить і цього. У мене городу не гектар, всього десять соток.
Німець щось по своєму гельгоче, але ми його не слухаємо, прямуємо до виходу. Дійсно, тягатися з тією банкою, та й куди стільки? У ньому, мабуть, і термін дії обмежений. Все одно пропаде. 
Пиво знайшли біля самого «Києва-Московського». По дві на брата - відвели душу. Ну, і на дорогу, як водиться, прихопили.
Підійшла електричка. Сідаємо до третього вагону – без туалету, відчуваємо, у дорозі не обійтись, та й до автобуса у Носівці ближче бігти.
*  *  *
У неділю приладнав вихлопну – красота! Ще, ось, карбюратора перебрати, і буде моя «Планета», як нова.
У середу, після роботи, тільки-но зняв карбюратор, прибігає кума.
- Куме, а чи не знаєш, хто у нас розуміється у німецькій?
- Так зразу, - говорю, - і не згадаєш. А що сталося?
- Мій уже вчетверте прилаштувався кропити картоплю тією німецькою отрутою, що ви з Виставки привезли, а жуки не дохнуть! Навпаки, їх все більшає і більшає! Картоплю кінчають, уже одні стручки стирчать.
- То на біса вам німецька мова?
- Почитати, що написано на банці. Щось же ж не так робимо. Ой, горе мені! – заголосила кума.
І тут я згадую:
- Пантелеймонович!
- Куди? – не розуміє кума.
-  Пантелеймонович, - говорю, -  німецьку знає. Його у війну німці до себе забирали. Зараз не Вербові живе. Я знаю, де. Біжи, нехай кум мотоцикла заводить.
Приїхали до Пантелеймоновича. На щастя дома і тверезий. Привітались, пояснили причину візиту.
- Так, - підтверджує господар, - німецьку я добре знаю. Спілкувався з ними, як оце з вами. Газети їхні читав.
- То, почитайте, що тут пишуть? – кум подав уже порожню банку.
- Щось не по-нашому.
- Ми й самі бачимо, що не по-нашому. По німецькі. Ви ж німецьку знаєте.
- Ага, точно, - погоджується Пантелеймонович, - я ж німецьку знаю. Де мої окуляри?
 - Якесь буна верке, - почав перекладач.
- Так. Далі  - квапимо.
Пантелеймонович ворушить губами, вдивляючись у іноземний текст, намагаючись знайти сенс у напівзабутих німецьких словах.
- Ага, - радісно вигукує, - отрута для колорадського жука!
- Точно! – підтверджуємо дуетом, - далі!
Хвилини через три колишній остарбайтер видає чергову порцію:
- Комплект поставки: приманка – 1 літра, отрута – 5 літрів.
Тільки тепер, до нас з кумом дійшло, чому на нас німці на виставці дивились, як на придурків.
- Дякуємо, - говорю Пантелеймоновичу, - більше не треба перекладати.
І до кума:
- Поїхали, у мене ще дихлофос залишився.

Коментарі

Популярні дописи з цього блогу

Школі - гаплик

Не школі в цілому, як структурі з передачі знань з покоління в покоління, а школі зокрема, з її будівлями, опаленням, ремонтами, директором, завучами і педколективом, зі «здайте гроші на штори», «до дошки піде…», «а голову ти не забув?»... Цій школі, точно – гаплик. Як і більшість гапликів, цей гаплик також підкрався непомітно. З появою сучасних засобів комунікації, школа перестає бути єдиним місцем, де відбувається передача знань. Незабутня Катерина Кузьмівна ще у кінці 1960-х попереджала: «вдома не бешкетуйте, а вчіть уроки – я по телевізору все бачу». Я сам, як і більшість моїх однокласників, кілька днів вдома вечері до телевізора не підходили, а дехто, навіть показував телевізору зошити з виконаним домашнім завданням. Трохи згодом дійшло, що тодішня техніка ще не здатна на дистанційне навчання. На відміну від сучасної. Саме з її можливостями, останнім часом з перемінним успіхом тривали спроби невеликих гапличків. Проте, початок сучасному гаплику поклав COVID-19, який в основних рис...

Школі - гаплик 2

Перша серія не пройшла не поміченою, а навпаки, викликала ряд питань і зауважень. Тож, щоб детальніше окреслити ситуацію з сучасною школою, пропоную переглянути другу серію, в якій жодних висновків робити не буду. Лише інформація для роздумів, або погляд стороннього. Частенько задумуюсь над тим, чому мене до цих пір цікавить школа? В кінці-кінців, дійшов висновку - це через те, що вона, зараза, свого часу завдала мені таку психологічну травму, яка залишилась на все життя. І це при тому, що я не був серед гірших учнів, скоріше навпаки. А якою ж має бути травма у тих, що не навпаки?  Ранками, за ногу стягуючи мене з ліжка, мати повторювала: «ось виростеш, будеш згадувати шкільні роки, як кращі роки у своєму житті». Ні, не згадую такого, не були вони кращими, хоч убий. Що ж там відбувається у тій школі, що вона так травмує дітей? По суті, нічого складного, передача – прийом інформації між суб’єктами процесу.  І все, більше нічого. Точно так само, як іде передача і прийом радіосиг...

Ковчег у камені

(уривок із хронік Глибокої Цивілізації) Світ нагорі мертвий. Колись, дуже давно, там були океани, дерева, вітер. Там жили істоти, які називали себе людьми. Вони ходили босоніж по траві, сміялися під дощем, дивилися на зірки, не знаючи, що ті — вогні їхньої долі. Але коли Сонце роздулося, поглинуло Меркурій, випалило Венеру і злизало атмосферу Землі, люди вже були готові. Вони спустилися під землю. Ми — їхні нащадки. І ми вже не люди в їхньому сенсі. Ми стали іншими. Глибоко під колишніми континентами лежать Міста-Камені. Кожне — як метелик у коконі. Вони живляться геотермальним теплом, циркулюють воду в замкнених колах, створюють кисень у фотобіореакторах, вирощують їжу в грибних садах. Біолюмінесцентні стіни світять м’яко, наче згадка про Сонце. Ми більше не потребуємо зірок. Інтелект людства зберігається в Хроносховищах — великих архівах пам’яті, де думки і спогади записані в кварцових матрицях. Діти вчаться говорити не словами, а світлом і ритмом — ми розуміємо одне одного глиб...