Поїздка
Ледь підняв слухавку, як почув
схвильований голос бабуні:
- Хлопці не в тебе?
- Ні.
- І не було?
- Ні, а що сталося?
- Зранку як поїхали на велосипедах, до
цих пір нема. А вже пора обідати.
- Зголодніють – приїдуть.
Через годину знову дзвінок:
- Нема хлопців?
- Та нема, й не було.
- Де ж вони є? Годин у 10 як виїхали, до
цих пір нема. Сходи, може вони в Женьки?
Довелося йти до Женьки, але й він
хлопців сьогодні не бачив. Ставало тривожно, Ярік і Шурік так надовго ще ніколи
не відлучались.
- Ну, не знаю, що й робить, - бабуня не
знаходила собі місця, - може дзвони в міліцію?
- Давайте до шостої години почекаємо, як
не приїдуть - будемо дзвонити.
До шостої залишалось хвилин десять, як
від хвіртки почулось:
- Їдуть!
У дворі з'явилися хлопці – змарнілі,
брудні, знесилені тривалою поїздкою під пекучим липневим сонцем…
За столом, уминаючи смажену картоплю з
котлетами і огірками, Ярік і Шурік, перебиваючи один одного, розповідали про
деталі сьогоднішньої поїздки.
«Поїхали ми прямо по вулиці і доїхали до
кінця Носівки. Та вже й думали вертатись, але стало цікаво, що ж там далі?
Поїхали, приїжджаємо до залізничного переїзду, потім якесь село. Ага, Ставок.
Потім ще село, якісь партизани. Червоні Партизани. Там ми зайшли в магазин,
купили пляшку лимонаду, випили, та й поїхали далі. Проїхали ще якесь село,
потім знову залізниця, а далі, мабуть, місто, бо будинки високі і людей багато.
Як його? Чи Нєжен, чи Ніжин. Там ми побачили, що продають морозиво, купили по
пачці, потім ще по одній. Думали їхати далі, та вирішили вертатись».
Того літа Ярік закінчив п’ять класів, а
Шурік два.
На футболі
Хлопцям подобалось вихідними ходити з
дядьком Сашком на футбол. Тоді майже кожну суботу на стадіоні ДЮСШ грали то
«Факел», то «Арарат».
Хлопці футболом мало цікавились, їхня
мета була дуже простою - жвачка й Кока-Кола, які разом з іншими товарами
західного ширпотребу, вивозили до стадіону підприємливі комерсанти.
Для Яріка і Шуріка підприємництво також
не було чужим. Джерел доходів у хлопців було кілька: дідуня, бабуня, дядько. А
ще виручка за здані пляшки. До футболу хлопці готувались заздалегідь, і йшли на
стадіон не з порожніми кишенями. Спортивний азарт передавався і їм, тож не було
нічого дивного, коли хлопці змагалися, хто більше засуне в рота жуйок. Тоді
вони з надутими, мов у хом’яків, щоками зосереджено ремигаючи, походжали вдовж
трибун.
Коли на полі було затишшя, дядько Сашко
жестом підзивав племінників і цікавився:
- Скільки?
- Дешять!
- Шишнадцять!
Ще одним видом змагань у хлопців було:
хто більше вип'є солодких напоїв. Тоді Ярік і Шурік шукали вільні місця на
трибуні неподалік від торгівельного лотка, і вливали в себе Кока-Колу, Фанту,
Спрайт у пляшках по 0,33 л. Після завершення власних змагань, хлопці мовчки
сиділи з надутими животами, важко дихали, чекаючи закінчення футболу.
- Скільки увалили? – цікавився дядько.
- Цотили!
- Шішть!
Після гри йшли додому.
- Де були? - цікавився дідуня.
- На хутболі.
- І хто ж виграв?
- Ярік.
Ярік був старшим, тому він майже завжди
вигравав.
Бомба
Дядько Сашко застав Яріка і Шуріка за
дуже серйозною роботою – хлопці майстрували «бомбу». Вона складалася з
невеликої скляної пляшки з-під ліків, з пластмасовою закруткою. Вибухівкою
слугували сода і оцет.
- Не встигаємо щільно закрутити, -
пояснив проблему обприсканий вонючою рідиною з голови до ніг Ярік.
Шурік виглядав не краще. В повітрі стояв
кислий запах оцту. Довелося у процес виготовлення зброї втрутитися дядьку, в
підсумку, після кількох невдалих спроб, «бомба» таки «вибухнула». Щоправда, на
вибух це було мало схоже, та все ж закрутка підлетіла вгору метрів на три.
- Так! Подібними дурницями більше не
займайтесь, - повчальним тоном наказав дядько, - і поверніть бабуні залишки
соди і оцту! Завтра я вам покажу, що таке справжня бомба.
Назавтра дядько Сашко з'явився з грудкою
карбіду кальцію і поліетиленовою пляшкою з-під «Миргородської». З відомих
причин, не будемо розповідати про конструкцію бомби, скажемо лише, що вона була
виготовлена, приведена в бойову дію і розміщена неподалік від воріт. Дядько з
племінниками відійшли на безпечну відстань і почали чекати. Пляшка поступово
роздувалася.
-
Щас жахне, - повідомив дядько, - відійдіть за хату.
Та пройшла хвилина, потім ще одна, а
потім і п'ять і десять а ніякого вибуху не відбувалося. Єдине, що порушувало
тишу – сусідський собака, якому чомусь не подобались всі ці маніпуляції з
пляшкою з під «Миргородської».
Сонце котилося до горизонту. Вже стало
зрозуміло, що бомба не спрацювала, проте, підходити до неї ніхто не наважувався
- а раптом…
Тож прийшли до висновку, що бомбу треба
підірвати, інакше і з двору і в двір ходити небезпечно. Знайшли дрючок метрів
три завдовжки, на один кінець намотали ганчірку, змочену в солярці. Та тільки
дядько поліз в кишеню за запальничкою, як хвіртка відчинилася, і до двору
зайшла сусідка - бабуніна подруга.
- Бабо, тікайте, там бомба! – хором
закричали хлопці.
Сусідка, яка ще пам'ятала війну,
зреагувала миттєво - покинувши палку, на яку зазвичай опиралась при ходьбі,
двома стрибками покинула двір.
З палаючою ганчіркою на кінці дрючка
дядько Сашко наближався до роздутої пляшки, Ярік і Шурік виглядали з-за хати.
Коли мета була досягнута, дядько встиг зробити лише один крок у зворотному
напрямку…
Сусідський собака не те що гавкати -
більше доби з будки не вилазив. У дядька кілька днів дзвеніло у лівому вусі.
Хлопці тієї ночі довго не могли заснути. Проте, були й позитивні моменти:
сусідка стала пересуватися без палки, а Ярік і Шурік зрозуміли, що займатись
виготовленням бомб справа небезпечна.
Коментарі
Дописати коментар