Перейти до основного вмісту

Багато вільного часу




Люди, які ходять на роботу, часто запитують: «Що ви робите на пенсії, як проводите час?»
Буває по-різному. Наприклад, в минулу суботу, ми з дружиною поїхали в центр за покупками. Обійшли мало не всі магазини, дещо купили і зібралися додому.
 Вийшовши з «Голівуду», ми побачили поліцейського, який щось записував, поклавши папку на капот автомобіля. Чемно, з посмішкою, я запитав його, що сталося. Він повідомив, що тут стоянка автомобілів заборонена, і наказав пред’явити водійське посвідчення. Я поцікавився, чи не може він поблажливо поставитись до двох пенсіонерів і не складати протокол. Без будь-якої реакції на моє прохання він продовжував писати.
Це вивело мене з себе, я попросив прибрати папку з капота автомобіля і обізвав його йолопом. Він подивився на мене холодним поглядом і спитав, як моє прізвище.
Тут вже втрутилася дружина. Ті, хто знайомий з нею, розуміють - якщо вона заведеться, зупинити її дуже важко. Після недовгої суперечки, дружина обізвала полісмена тупим і, взагалі – дурбилом.
Після цього, він зупинив перехожих, щоб ті підписали протокол, в якому нас звинуватили не лише в паркуванні автомобіля в не відведеному для цього місці, а й в образі службової особи при виконанні. 
На завершення поліцейський повідомив, що мою особистість встановлять за номером автомобіля і задоволений собою, сівши до службового авто, поїхав патрулювати далі.  
Потім прийшла наша маршрутка на Вербів, і ми поїхали додому.
Спитаєте, чи не шкода нам власника автомобіля? Зовсім ні, тому, що на задньому склі був приклеєний стікер  з російським триколором…

Коментарі

Популярні дописи з цього блогу

Школі - гаплик

Не школі в цілому, як структурі з передачі знань з покоління в покоління, а школі зокрема, з її будівлями, опаленням, ремонтами, директором, завучами і педколективом, зі «здайте гроші на штори», «до дошки піде…», «а голову ти не забув?»... Цій школі, точно – гаплик. Як і більшість гапликів, цей гаплик також підкрався непомітно. З появою сучасних засобів комунікації, школа перестає бути єдиним місцем, де відбувається передача знань. Незабутня Катерина Кузьмівна ще у кінці 1960-х попереджала: «вдома не бешкетуйте, а вчіть уроки – я по телевізору все бачу». Я сам, як і більшість моїх однокласників, кілька днів вдома вечері до телевізора не підходили, а дехто, навіть показував телевізору зошити з виконаним домашнім завданням. Трохи згодом дійшло, що тодішня техніка ще не здатна на дистанційне навчання. На відміну від сучасної. Саме з її можливостями, останнім часом з перемінним успіхом тривали спроби невеликих гапличків. Проте, початок сучасному гаплику поклав COVID-19, який в основних рис...

Школі - гаплик 2

Перша серія не пройшла не поміченою, а навпаки, викликала ряд питань і зауважень. Тож, щоб детальніше окреслити ситуацію з сучасною школою, пропоную переглянути другу серію, в якій жодних висновків робити не буду. Лише інформація для роздумів, або погляд стороннього. Частенько задумуюсь над тим, чому мене до цих пір цікавить школа? В кінці-кінців, дійшов висновку - це через те, що вона, зараза, свого часу завдала мені таку психологічну травму, яка залишилась на все життя. І це при тому, що я не був серед гірших учнів, скоріше навпаки. А якою ж має бути травма у тих, що не навпаки?  Ранками, за ногу стягуючи мене з ліжка, мати повторювала: «ось виростеш, будеш згадувати шкільні роки, як кращі роки у своєму житті». Ні, не згадую такого, не були вони кращими, хоч убий. Що ж там відбувається у тій школі, що вона так травмує дітей? По суті, нічого складного, передача – прийом інформації між суб’єктами процесу.  І все, більше нічого. Точно так само, як іде передача і прийом радіосиг...

Ковчег у камені

(уривок із хронік Глибокої Цивілізації) Світ нагорі мертвий. Колись, дуже давно, там були океани, дерева, вітер. Там жили істоти, які називали себе людьми. Вони ходили босоніж по траві, сміялися під дощем, дивилися на зірки, не знаючи, що ті — вогні їхньої долі. Але коли Сонце роздулося, поглинуло Меркурій, випалило Венеру і злизало атмосферу Землі, люди вже були готові. Вони спустилися під землю. Ми — їхні нащадки. І ми вже не люди в їхньому сенсі. Ми стали іншими. Глибоко під колишніми континентами лежать Міста-Камені. Кожне — як метелик у коконі. Вони живляться геотермальним теплом, циркулюють воду в замкнених колах, створюють кисень у фотобіореакторах, вирощують їжу в грибних садах. Біолюмінесцентні стіни світять м’яко, наче згадка про Сонце. Ми більше не потребуємо зірок. Інтелект людства зберігається в Хроносховищах — великих архівах пам’яті, де думки і спогади записані в кварцових матрицях. Діти вчаться говорити не словами, а світлом і ритмом — ми розуміємо одне одного глиб...