Перейти до основного вмісту

Незважаючи на "дорогого Леоніда Ілліча"



Іван Степанович прокинувся з важкою головою і тремтінням в усьому тілі. Одягаючись, намагався згадати подробиці вчорашнього дня. Клятий зоотехнік у райцентрі п'ятий день гуляє на весіллі  у брата, і йому, голові, довелося відбувати перевірку районних ветеринарів.  Здається, поїхали задоволеними, згадав Іван Степанович.
Дружина покликала до столу. Зважаючи на стан чоловіка, налила чарку перваку власного виробництва. Рука Івана Степановича звично потягнулася до чарки, але мозок дав команду "стояти!".
- Ні, сьогодні не п'ю, принеси краще розсолу – прохрипів він.
- Тобі, що, пороблено? - здивувалась дружина, подаючи кружку з розсолом.
- Боюсь.  На збори приїде Волков.
- Той, з райкому?
- Еге ж, - відповів Іван Степанович, допиваючи розсіл, яким і обмежився сніданок. Без чарки їжа до роту не лізла.
*  *  *
Товариш Волков працював в райкомі трохи менше року, та й посаду займав не надто високу - заввідділом. Про те, без перебільшення, районна номенклатура боялася Волкова сильніше, ніж першого секретаря райкому. Відверто кажучи, його боявся навіть сам - Перший.
З подачі товариша Волкова в районі уже звільнили з партії і з посад двох голів колгоспів, та ще й з формулюванням "за моральноє разложеніє", читай - за п'янку.
Леонід Петрович Волков знав, що "за очі" його зовуть "звір". Звіром він зовсім не хотів бути. В своїй роботі намагався діяти так, як учили його в школі, інституті, ВПШ - бути принциповим, безкомпромісним, втілювати в життя марксистсько-ленінське вчення. Хоча, за час роботи в райкомі товариш Волков помітив, що життя не дуже поспішає сприймати це вчення. В книгах, які він читав, було все по іншому. Життя ж постійно підкладало Леоніду Петровичу сюрпризи.
Ось, і три дні тому йому доручили відповідальне завдання, не передбачене ні Програмою ні Статутом КПРС - супроводжувати комісію обкому. Цим питанням мав займатися другий секретар райкому, але того після першого дня "супроводу" вночі забрала "швидка" - "з печінкою". Вранці, наступного дня Перший викликав товариша Волкова і наказав:
- Дуй в готель, веди комісію в ресторан снідати. І запам'ятай: чим більше вип'ють - тим менше перевірять.
Леонід Петрович не звик сперечатись з керівництвом, і три дні сумлінно виконував надане доручення. І от, учора комісія нарешті завершила свою роботу, а сьогодні Волков прокинувся з головним болем і гидким присмаком у роті. Він проковтнув пігулку "від голови", випив  літру води, і пішов на роботу.
Сьогодні він мав бути присутнім на загальних зборах у колгоспі "Путь до комунізму". Тож, за дві години потрібно було накидати тези виступу та кілька разів прочитати, щоб менше зазирати до папірця, показуючи тим самим публіці свій інтелект. Але, після трьох днів надмірного вживання алкоголю, мозок відмовлявся від будь - яких думок. Навчений керівником обкомівської комісії - чим отруївся, тим і лікуйся, мозок Леоніда Петровича працював лише в цьому напрямі. Він кілька разів піднімав тіло товариша Волкова зі стільця, з метою надати команду ногам збігати в магазин, але вчасно оговтувався - посада не дозволяла.
*  *  *
Товариш Волков трохи запізнився - підвела машина. На ганку його вже чекали голова з парторгом. Привітавшись, пройшли до заповненого колгоспниками залу сільського клубу. На сцені, за столом накритим червоною тканиною, вже сиділа президія. За спинами президії посміхався Ленін, роботи завклубом Петренка, чимось схожий на японця.
Щойно прибулі зайняли свої місця в президії: по центру, біля графину з водою - Іван Степанович, по праву руку від нього - Леонід Петрович, по ліву - парторг.
Голова відкрив збори, представивши публіці товариша Волкова і надав слово парторгу. Волков з подивом глянув на Івана Степановича. Це він, як голова, мав звітувати про роботу колгоспу.
- Горло болить, - збрехав голова. Після вчорашнього він би не витримав і десяти хвилин за трибуною.
В іншому випадку товариш Волков не допустив би подібного, але сьогодні не було ні бажання ні сил сперечатись, і він неохоче змирився з явним порушенням регламенту і перевів погляд на доповідача. Головний біль не вщух до цих пір, виступ він так і не підготував, тому вирішив послухати доповідь, щоб було про що сказати, коли йому нададуть слово. 
- Дорогіє товаріщі! Вступая на трудовую вахту, посвящонную очередному с'єзду нашей родной комуністіческой партії, колхознікі колгоспу "Путь до комунізму", як і все труженики страни взялі на себя..., - почав доповідь парторг.
Виконавши громадський обов'язок, голова трохи розслабився і вирішив зайнятися собою в плані боротьби з сушняком, якого до цього часу він так і не подолав. Взявши за горло графин, Іван Степанович оглянув стола, і лише тепер помітив, що склянки нема!
"Туди т-твою розтуди", вилаявся подумки, глянув наліво за куліси, де дівчата готували обід для начальства і впіймавши очима бухгалтерку Гальку, на пальцях продемонстрував їй, що без склянки з графина води на публіці не вип'єш.
З усієї пантоміми Івана Степановича Галька зрозуміла єдиний жест - пальцем по шиї. Його вона добре знала, і зрозуміла, як всі нормальні люди. Зайшовши до артистичної кімнати, де вже накривали столи, кмітлива бухгалтерка дістала з ящика пляшку горілки, сховала під кофту, пригнувшись, за спинами президії пробралась до голови і сунула йому під столом доставлений вантаж.
Голова від несподіванки витріщив очі, його кинуло в жар. Прийшовши до тями, зиркнув на Волкова. Той, здається, не помітив, все ще збираючись вловити суть доповіді парторга.
Якби Іван Степанович знаходився не в президії на сцені, він би побив цю кляту Гальку, а так лише прошипів крізь зуби: "Дурепо! Стакан!!!".
Галька, зрозумівши свою помилку, зашарілась, знову сховала пляшку під кофту, і там же способом, яким прийшла, покинула сцену.
Нову команду голови вона зрозуміла по своєму. Відкоркувала пляшку горілки, наповнила нею склянку по самі вінця, і уже не криючись пішла через сцену і поставила гранчака на стіл перед головою.
Ну й дурепа, подумав той, повний графин води, а вона ще й склянку приперла з водою. Та добре й так. Тепер у нього були всі засоби дати відсіч клятому сушняку. Так розмірковуючи, голова підніс склянку до рота...
Лише на третьому ковтку Іван Степанович зрозумів, що в склянці не вода! Чи то від горілки, чи з переляку у нього перехопило подих і очі полізли на лоба. Швидко оцінивши ситуацію, голова рвучко поставив склянку на стіл, і відсахнувся від неї, мовляв це все не моє, я нічого не знаю. Для повноти непричетності, потрібно було б ще стерти відбитки пальців, але не зважаючи на стресову ситуацію, у нього вистачило тями цього не робити.
Почавши стукіт склянки об стіл, і побачивши її біля себе наполовину наповненою, зайнятий поглинанням доповіді парторга, товариш Волков інтерпретував цей натюрморт по своєму - голова запрошує його випити води. Дуже доречно, подумав Леонід Петрович, якого теж мучив сушняк.
До завідуючого відділом райкому партії доходило довше, ніж до голови колгоспу. Леонід Петрович залпом осушив склянку, поставив її на стола, перевів погляд на виступаючого і лише тоді зрозумів те, що значно раніше зрозумів Іван Степанович, який немов у сповільненій зйомці спостерігав за цією драматичною подією. Він весь похолов, лисина покрилась холодним потом, і реально відчув, як душа тріпочеться в п'ятках. За одну мить в його голові промайнули сотні думок, серед яких виділялась одна: "З партії попруть, з роботи виженуть. Це кінець".
- Чувствуя неустанную поддєржку партії, правительства і лічно дорогого Леоніда Ілліча Брєжнєва, колгоспникі когоспу "Путь до комунізму" своїм ударним трудом... - гудів з трибуни парторг. В залі його ніхто не слухав. Всі присутні знали доповідь парторга майже напам'ять. Ще в перший рік роботи, парторг "передрав" цю доповідь з журналу "Комуніст" за 1976 рік, і змінював в ній лише кількість центнерів, гектарів, літрів і номер чергового з'їзду партії. Решта тексту за багато років змін не зазнала. Тому, колгоспники або розмовляли впівголоса один з одним, або поглиблювались у власні думки. Вони, що називається, "відбували номер". Сперечатись з головою, який наказав, щоб прийшли всі, було собі дорожче.
Не слухав парторга і Іван Степанович. Думки його були гнітючі і страшні. Аж тут, коли він прикидав що краще, втопитись, чи повіситись, відчув поштовх у праве коліно. Підняв очі і зустрівся поглядом зі "звіром".
- Хороша вода у тебе, Степановичу, - прошепотів той, підморгнув лівим оком і посміхнувся.
В таких випадках говорять - гора з плечей. Яка гора!? З плечей Івана Степановича звалились всі гори Євразійського континенту  разом узяті!
 Він вирівняв спину, випнув груди, обвів поглядом зал і раптом зрозумів, що він любить цих людей, любить цю президію, любить парторга, який не вгавав на трибуні, любить пришелепкувату Гальку, любить товариша Волкова, який, виявляється, ніякий не "звір", а справжній мужик. Життя йому здалося прекрасним, а перспективи - райдужними. Незважаючи ні на "партію і правітєльсьво" ні на "дорогого Леоніда Ілліча".     

Коментарі

Популярні дописи з цього блогу

Школі - гаплик

Не школі в цілому, як структурі з передачі знань з покоління в покоління, а школі зокрема, з її будівлями, опаленням, ремонтами, директором, завучами і педколективом, зі «здайте гроші на штори», «до дошки піде…», «а голову ти не забув?»... Цій школі, точно – гаплик. Як і більшість гапликів, цей гаплик також підкрався непомітно. З появою сучасних засобів комунікації, школа перестає бути єдиним місцем, де відбувається передача знань. Незабутня Катерина Кузьмівна ще у кінці 1960-х попереджала: «вдома не бешкетуйте, а вчіть уроки – я по телевізору все бачу». Я сам, як і більшість моїх однокласників, кілька днів вдома вечері до телевізора не підходили, а дехто, навіть показував телевізору зошити з виконаним домашнім завданням. Трохи згодом дійшло, що тодішня техніка ще не здатна на дистанційне навчання. На відміну від сучасної. Саме з її можливостями, останнім часом з перемінним успіхом тривали спроби невеликих гапличків. Проте, початок сучасному гаплику поклав COVID-19, який в основних рис...

Школі - гаплик 2

Перша серія не пройшла не поміченою, а навпаки, викликала ряд питань і зауважень. Тож, щоб детальніше окреслити ситуацію з сучасною школою, пропоную переглянути другу серію, в якій жодних висновків робити не буду. Лише інформація для роздумів, або погляд стороннього. Частенько задумуюсь над тим, чому мене до цих пір цікавить школа? В кінці-кінців, дійшов висновку - це через те, що вона, зараза, свого часу завдала мені таку психологічну травму, яка залишилась на все життя. І це при тому, що я не був серед гірших учнів, скоріше навпаки. А якою ж має бути травма у тих, що не навпаки?  Ранками, за ногу стягуючи мене з ліжка, мати повторювала: «ось виростеш, будеш згадувати шкільні роки, як кращі роки у своєму житті». Ні, не згадую такого, не були вони кращими, хоч убий. Що ж там відбувається у тій школі, що вона так травмує дітей? По суті, нічого складного, передача – прийом інформації між суб’єктами процесу.  І все, більше нічого. Точно так само, як іде передача і прийом радіосиг...

Ковчег у камені

(уривок із хронік Глибокої Цивілізації) Світ нагорі мертвий. Колись, дуже давно, там були океани, дерева, вітер. Там жили істоти, які називали себе людьми. Вони ходили босоніж по траві, сміялися під дощем, дивилися на зірки, не знаючи, що ті — вогні їхньої долі. Але коли Сонце роздулося, поглинуло Меркурій, випалило Венеру і злизало атмосферу Землі, люди вже були готові. Вони спустилися під землю. Ми — їхні нащадки. І ми вже не люди в їхньому сенсі. Ми стали іншими. Глибоко під колишніми континентами лежать Міста-Камені. Кожне — як метелик у коконі. Вони живляться геотермальним теплом, циркулюють воду в замкнених колах, створюють кисень у фотобіореакторах, вирощують їжу в грибних садах. Біолюмінесцентні стіни світять м’яко, наче згадка про Сонце. Ми більше не потребуємо зірок. Інтелект людства зберігається в Хроносховищах — великих архівах пам’яті, де думки і спогади записані в кварцових матрицях. Діти вчаться говорити не словами, а світлом і ритмом — ми розуміємо одне одного глиб...