№812

Відрядження до Чернігова. Дводенний семінар з проблем екології. Все, як завжди: реєструємось, знайомимось з розкладом занять, слухаємо, конспектуємо.

Не зважаючи ні на тему подібних занять, ні на службовий рівень слухачів, останніх можна розділити на три групи: перша – приїхала за знаннями; друга – відірвавшись від роботи і сім’ї весело провести час; і третя – невідомо, для чого приїхала. І, що саме цікаво, переважна більшість навіть з першої групи, приїхавши додому, ніколи не відкриє конспекту, та й навіть не згадає, про що йшла мова на лекціях, заняттях, конверсаторіумах…

Ночувати йдемо до «Градецького». Поселяємось з колегою з сусіднього району у кімнату №812. Знищуємо припаси, привезені з дому, дивимось телевізор, ділимося думками про політичну ситуацію в країні. За всім цим непомітно проходить вечір.

Готуємось до сну. Колега бере з столу ключа з написом «№812» на бирці, щоб замкнути двері, зупиняється, уважно дивиться на ключ, щось згадуючи, посміхається і вигукує:

- Це ж треба!

- Що? - не розумію.

- Уявляєш, більше тридцяти років тому у цьому номері зі мною трапився кумедний випадок, який я запам’ятав на все життя. Хочеш розповім?

- Звичайно.

І він розповів доволі цікаву, хоча дещо неймовірну історію.

*  *  *

У кінці семидесятих, точніше не пригадаю, посилають мене у Чернігів на курси підвищення кваліфікації. Теж на два дні. З ранку збираюся на автобус, здається все взяв, але хвилює відчуття – щось забув. Уже вийшов з хати, аж тут, як обухом по голові – паспорт!

Повертаюсь, кричу жінці:

- Паспорт забув, мерщій подай!

Жінка до шухляди, де лежать документи, хапає паспорт, я за нього, в кишеню, і бігом на автостанцію, щоб встигнути на автобус.

У Чернігові, до того, я був єдиний раз - коли забирали в армію, а у відрядженні – вперше.

Протримали до сьомої вечора, щоб завтра раніше роз’їхатись. Забронювали нам місця у «Градецькому», який нещодавно відкрили. Без «броні» тоді поселитися у готель було не реально. Чи їздили більше, чи готелів було менше, чи ще чомусь – не знаю.  Адміністратор видає анкети – заповнюйте. Я розташувався у зручному кріслі, дістав ручку, паспорт і… О, жах! Паспорт виявляється не мій, а жінчин!

Мої колеги сидять, заповнюють анкети, а я кумекаю де буду ночувати. Мабуть, на вокзалі - знаходжу вихід. Хлопці, дізнаються причину мого занепокоєння, починають кепкувати:

 - От, пощастило молодому – приємно проведе ніч.

 Староста групи припиняє надмірний прояв емоцій:

- Хлопцю потрібно допомогти.

Як на лихо, серед нас жодної жінки. Тож, приймаємо рішення: здаємо пачкою паспорти з анкетами, звіряти присутніх ніхто не буде. Постараємось для «жінки» вибити одномісний номер. Не вийде – не біда. Отримуємо перепустки, проникаємо до готелю, а далі вирішимо, як бути. Дійсно, усе йшло по плану, за виключенням одномісного номера: «Вам заброньовані лише двомісні». Видали перепустки, ключі. Мені, тобто згідно з документами - моїй жінці, дістався саме цей, № 812. 

Підіймаємось ліфтом на восьмий поверх. Староста учить:

- Головне - не панікуй. Іди у свій номер, якщо там уже хтось є, вибачайся – помилився. Якщо нікого нема – замкнись і ночуй спокійно, сподіваючись, що нікого не підселять.

- А якщо підселять?

- Тоді, - чухає потилицю староста, - дій по обстановці. У крайньому разі, перекимариш у кріслі у нас, у 816-му.

На прощання хлопці ляскають по спині:

- Якщо сам не впораєшся -  зови, допоможемо, - ги-ги-ги.

Знаходжу двері з номером «812». Натискаю ручку – замкнено. Відмикаю, заходжу – нікого. Це вже добре. Замикаюсь, як учили, починаю розпаковувати сумку, обмірковуючи своє становище.

Отже, умова задачі: готель працює до 23:00,  значить, до закриття готелю у номері може з’явитись небажана сусідка, якщо в цей час мене тут не буде – ніякого конфлікту. Після 23:00 з’являюсь у номер. Якщо нема нікого – спокійно сплю до ранку, якщо ж когось уже підселили – вибачаюсь, і йду ночувати до хлопців у кріслі. В задачі питається: то якого біса я тут роблю? Мені за межами вісімсот дванадцятого номера потрібно провести всього лиш три години! Все геніальне – просте!

Беру привезені з дому пляшку, закуску і прямую до дверей. Для втілення в життя «геніального плану» не вистачає кількох хвилин – з коридору смикнули за ручку дверей.

Стою, не видаю жодного звуку. Сподіваюсь, посмикають і підуть. Даремно. У двері постукали. Потім сильніше. І нарешті чую, по коридору голос чергової і брязкання ключів.

Інстинкт самозбереження спрацював миттєво: продукти - у сумку, а сам – у ліжко, з головою під ковдру!  У взутті і одязі. Ледве встиг.

- А-а-а, вона спить, - говорить чергова, - ось вам ключ, вранці занесете.

Грюкнули двері, але тиші не настало. По кімнаті важкими кроками хтось походжав. Моя сусідка – здогадуюсь. Тихенько піднімаю край ковдри і одним оком оглядаю кімнату. А там, огрядна тітка, з центнер вагою, розпаковує валізу. А як буде роздягатись? Я уявив цю картину. З переляку заплющив очі, і стомлений довгим днем, насправді почав засинати.

Прокинувся від запаху смаженої курки і гірчиці. У животі забурчало – від обіду нічого не їв. Крім того, страшенно хотілося в туалет. Тітка за столом апетитно уминала курку. Подумки прикидаю, що буде, якщо саме зараз вилізти з під ковдри і сказати: «Вибачте, тьотю, я не туди потрапив»?

Нарешті, за звуками, які долинали під ковдру, зрозумів - тітка покінчила з куркою і збирається до сну. Нарешті світло згасло, і досить скоро тітка захропіла! Саме цього я й чекав. Не створюючи зайвого шуму сходив у туалет. Прислухаючись до хропіння сусідки, у цілковитій темряві повечеряв салом з огірком, для заспокоєння нервів прийняв «100 грам». Роздягнувся, одяг сховав під матрац, взуття – під ліжко, до самої стіни.

Як і ввечері, прокинувся від запаху смаженої курки і гірчиці. Чи тітка доїдала вчорашню курку, чи це була нова – невідомо. На годиннику 8:15. Через 45 хвилин починаються заняття. Запізнююсь. Та це ніщо, у порівнянні з минулою ніччю. Знову хочу у туалет. Лежу, прикидаюся сплячим, вірніше – сплячою. Розмірковую, як тітка реагувала б на звістку, з ким вона насправді провела ніч?

Тим часом, покінчивши з куркою, сусідка почала збиратись. Не пройшло і півгодини, як вона зачинила, двері, і в замку двічі повернула ключ. Нарешті! Здається, все скінчилось. Мерщій ковдру з себе, і у туалет. Аж тут ключ у дверях: «клац-клац». Ледь встиг зачинитись у санвузлі.

- А, ти вже встала, - почався з кімнати голос тітки.

- Так, - намагаюся відповідати жіночим голосом.

- Я залишу ключ на столі, занеси його черговій. Зараз у неї зачинено.

- Добре, - відповідаю фальцетом.

Все, моя неочікувана сусідка зникла назавжди. Неспішно приводжу себе до ладу. Миюся, голюся, снідаю. І, як здавалося тоді, теж назавжди покидаю № 812.

Запізнення на заняття обернулось на користь. У перерві хлопці причепилися з розпитуваннями. Виявляється, вони приходили до моєї кімнати. На жіноче: «Хто там?», нічого не відповіли, і весь вечір ламали голову в здогадах.

- Молодиця, - відповідаю, - хоч куди! Я їй у всьому зізнався, зібрався до вас, на крісло. Але вона не пустила. А тільки вимкнули світло, покликала до себе...

Бачу, хто вірить, хто ні. Та, то уже не мої проблеми. Хай як хочуть. Дійсно, не буду ж я розповідати всю правду, як ховався під ковдрою від стокілограмової тітки. Засміють.

*  *  *

На цьому колега закінчив свою кумедну розповідь. На годиннику - дванадцята. Лягаємо, починаю дрімати.

- Не спиш, - питає сусід?

- Ні.

- У цієї історії було продовження. Ще більш цікаве. Хочеш, розкажу?

Мені нічого не залишалося, як погодитись.

- Тоді, слухай. Приїхав додому після курсів, «всипав чортів» жінці, за те, що переплутала паспорти. На запитання: «де ночував» - відповів, що у хлопців, на кріслі. Поступово почав забувати події тією злощасної ночі. Та, тижнів через два після відрядження, приходить жінка додому, і з порогу: «Ану розказуй, з ким ти провів ніч у Чернігові»…

Понад годину колега розповідав ще одну, дійсно захоплюючу, історію. Але вона уже не мала відношення до № 812 у готелі «Градецький».