Перейти до основного вмісту

Публікації

Ковчег у камені

(уривок із хронік Глибокої Цивілізації) Світ нагорі мертвий. Колись, дуже давно, там були океани, дерева, вітер. Там жили істоти, які називали себе людьми. Вони ходили босоніж по траві, сміялися під дощем, дивилися на зірки, не знаючи, що ті — вогні їхньої долі. Але коли Сонце роздулося, поглинуло Меркурій, випалило Венеру і злизало атмосферу Землі, люди вже були готові. Вони спустилися під землю. Ми — їхні нащадки. І ми вже не люди в їхньому сенсі. Ми стали іншими. Глибоко під колишніми континентами лежать Міста-Камені. Кожне — як метелик у коконі. Вони живляться геотермальним теплом, циркулюють воду в замкнених колах, створюють кисень у фотобіореакторах, вирощують їжу в грибних садах. Біолюмінесцентні стіни світять м’яко, наче згадка про Сонце. Ми більше не потребуємо зірок. Інтелект людства зберігається в Хроносховищах — великих архівах пам’яті, де думки і спогади записані в кварцових матрицях. Діти вчаться говорити не словами, а світлом і ритмом — ми розуміємо одне одного глиб...
Останні дописи

Деталь N17

Наш завод, як не крути, ливарний. Сталь, чавун, бронза, алюміній — що скажеш, те й виллють. Робота звична, колектив нормальний, кожен своє знає. І тут — бах, приходить замовлення на якусь деталь, що, чесно кажучи, литтям її зробити — ну взагалі нереально. Та ще й після того обробка така, що хоч бери та плач. Технологи посиділи, почесали потилиці, покрутили креслення і кажуть: ну його, не будемо брати. Ага, щас. Начальство тільки очима блимає — замовлення зверху, державне, не можна. І всі такі серйозні, мовляв, «ви не розумієте, це важливо». Ну, подумали ще трохи — і рішили: зробимо не литтям, а фрезеруванням. У нас хоч і невеликі ці дільниці — фрезерна, токарна, шліфувальна — але щось там крутиться. Правда, в основному для себе. А тут таке замовлення. Назвали ту штуку просто — деталь N17. І запросили на допомогу фрезерувальника зі стажем — Івана Григоровича Гомоляку. Старий вовк, усе життя з металом. Принесли йому креслення, він покрутив, повертів, щось там собі під ніс пробурмотів...

Новорічна

  - Добрий вечір! В пізній час Ми з'явилися до вас!   Стіл, ялинка і музон. В кутку з фікусом вазон.   - Так, до столу всі сідаєм, Старий дружно проводжаєм.   Тост: - Щоб добре всім було! І поїхало - пішло.   За столом - ги-ги, га-га, Під столом чиясь нога.   Вона нею смик та смик, Так поряд з нею чоловік!   Чарка, чарка, олів'є. Веселіше всім стає.   Ось настав вже той момент - На екрані Президент.   І шампанське в стелю - "бах". "Дзинь-дзинь" келихи в руках.   Танці - шаманці, викрутас. - Пригорнуся я до вас.   - Чоловік ваш! Це ж не жарти! - А-а, он ріжеться у карти.   Знов до столу, знову чарка, - Всі до дна, бо буде сварка!   Чарка, чарка, анекдот. В рота не потрапить шпрот.   Раптом шуба і салат Попросилися назад.   І куди ж цей викидон? Та, до фікуса в вазон.   Все, не можу вже бухати, Треба трохи подрімати. ...

Твір

Славка обрали представляти школу на міській олімпіаді з української літератури. - Попрактикуйся вдома, - порадила Світлана Іванівна, - на вільну тему, там вона завжди буває. - Пиши про щось сумне, - порадив вдома тато, - це резонує з реальним життям. Що таке "резонує", Славко ще не знав, але суть уловив. У підсумку, ранком наступного дня, ще перед уроками, він передав Світлані Іванівні зошит з твором, написаним вдома. У ньому йшлося про те, що Слако йдучи зі школи додому, біля перукарні завжди зустрічає стареньку бабусю. Одного разу бабусі він не зустрів. Не було її і наступного дня, і наступного тижня. А згодом Славко дізнався, що бабуся померла. - Ну, що ти, це дуже сумно, - прочитавши твір резумувала вчителька, - зайди після уроків до мене, щось придумаємо. Протягом двох уроків Славко обдумував сюжет не такого сумного твору, і на великій перерві, залишившися у класі, переписав твір, зробивши його більш оптимістичним. У ньому знову йшлося про бабусю, яку ...

Звідки летять ракети?

Минулої ночі під час тривоги побачив ворожу ракету. Вірніше, не побачив - почув, і впіймав себе на думці, що рухається вона не туди. Чому на захід? І відразу зрозумів, на скільки міцною і довготривалою є підсвідомість. Першу половину свого життя я прожив при совку, під дією його пропаганди. Пригадую, як щодня, з ранку до вечора, радіо і телебачення сповіщало нам про кровожерливих капіталістів, які не можуть ні їсти ні спати, коли поряд з ними живе і процвітає перша у світі країна робітників і селян. У дитинстві не раз прокидався від жахливих снів, у яких з американських літаків летіли бомби на наші голови. Тож я, як і весь радянський народ, чекали агресію з заходу. Ось і тієї ночі, коли смартфон кілька разів сповіщав про підвищену небезпеку, вдивлявся на захід, де у той час на небі виблискував Арктур - найяскравіша зоря у сузір'ї Волопаса. А загуло на сході. Це звідти летять на нас ракети, це там сьогодні справжні наші вороги. Як справедливо зауважив А. Шопенгауер: "Справ...

Урок історії (п'єса)

  Дійові особи: Кароліна Денисівна - вчителька Фекла Петренко - п'ятидесятниця Мотрона Швець - п'ятидесятниця Никифор Андріюк - п'ятидесятник Омелян Сергієнко - двадцятник Кіберик - кібернетичний оцінювач знань.   Дія перша. 2222 рік. В джакузі з піною лежить Кароліна Денисівна, тихо побулькують струї гідромасажу. Перед нею на пів стіни монітор, на якому розміщені аватарки учнів.   Кароліна Денисівна: Діти, починаємо урок історії. Як завжди, перед вами світлина - загадка. Хто знає, що це? (помахом мокрої руки з піною виводить на монітор зображення дискового телефонного апарату зразка 1970-х років). Ще не встигла з'явитися картинка, як під аватаром Никифора Андріюка заблимав зелений індикатор. Кароліна Денисівна: Бачу, Никифоре, ти знаєш. Хотілося б послухати інших. За кілька секунд зелений індикатор спалахнув і під аватаром Фекли Петренко. Кароліна Денисівна: Так, Фекло, відповідай. Фекла Петренко: Це високочастотний генератор низькочас...

Бігунок

Карабас приїхав у місто з єдиною метою - придбати бігунок до системи запалювання. Літо, як кажуть, у розпалі, а мотік через таку дрібничку стоїть без діла. Його поганяли то з магазину на ринок, то з ринку, у інший магазин, і ось, нарешті, очікувана деталь опинилася у Карабаса в кишені. По дорозі на вокзал зрозумів, що до туалету не дотягне. А ось якраз перед будинком густі чагарники, тож не роздумуючи шмигнув за них. Щойно закінчив свою справу, як зовсім поряд пролунало два постріли, після яких з-за рогу будинку вибіг чоловік з гвинтівкою, і побіг прямо на Карабаса. Той не встиг нічого зрозуміти, як чоловік пригальмував, крикнув: - Тримай. Кинув гвинтівку Карабасу і зник у чагарниках. Карабас інстинктивно ухопив гвинтівку, яка летіла прямо на нього, і у цю мить з-за рогу вискочили два мента і одночасно заверещали: - Зброю - на землю! Руки - за голову! - і направили на Карабаса свої пістолети. Карабас слухняно виконав команду. Менти підбігли, збили його з ніг, кілька раз...