Твір

Славка обрали представляти школу на міській олімпіаді з української літератури.
- Попрактикуйся вдома, - порадила Світлана Іванівна, - на вільну тему, там вона завжди буває.
- Пиши про щось сумне, - порадив вдома тато, - це резонує з реальним життям.
Що таке "резонує", Славко ще не знав, але суть уловив. У підсумку, ранком наступного дня, ще перед уроками, він передав Світлані Іванівні зошит з твором, написаним вдома.
У ньому йшлося про те, що Слако йдучи зі школи додому, біля перукарні завжди зустрічає стареньку бабусю. Одного разу бабусі він не зустрів. Не було її і наступного дня, і наступного тижня. А згодом Славко дізнався, що бабуся померла.
- Ну, що ти, це дуже сумно, - прочитавши твір резумувала вчителька, - зайди після уроків до мене, щось придумаємо.
Протягом двох уроків Славко обдумував сюжет не такого сумного твору, і на великій перерві, залишившися у класі, переписав твір, зробивши його більш оптимістичним.
У ньому знову йшлося про бабусю, яку Славко кожного дня зустрічав біля перукарні, деякий час бабусі не було, але через тиждень вона знову йому зустрілася. Після цього, задоволений такими подіями хлопчик, почав здороватися з басею, а відсутність бабусі пояснювалася її хворобою.
- Ну, що це за настрій, то смерть, то хвороба? - здивовано спитала Світлана Іванівна після уроків. - Давай щось веселіше, присядь, я перевірю зошити, а ти обдумай.
Славко був готовий до такого перебігу подій, тож розгорнув зошит, і написав: "Щодня, йдучи додому з школи, біля перекурні я зустрічаю стареньку бабусю. Але сьогодні я її не побачив, бо Світлана Іванівна залишила мене після уроків переписувати твір, а у цей час бабуся у себе вдома вже пила чай".