Наш завод, як не крути, ливарний. Сталь, чавун, бронза, алюміній — що скажеш, те й виллють. Робота звична, колектив нормальний, кожен своє знає. І тут — бах, приходить замовлення на якусь деталь, що, чесно кажучи, литтям її зробити — ну взагалі нереально. Та ще й після того обробка така, що хоч бери та плач.
Технологи посиділи, почесали потилиці, покрутили креслення і кажуть: ну його, не будемо брати. Ага, щас. Начальство тільки очима блимає — замовлення зверху, державне, не можна. І всі такі серйозні, мовляв, «ви не розумієте, це важливо».
Ну, подумали ще трохи — і рішили: зробимо не литтям, а фрезеруванням. У нас хоч і невеликі ці дільниці — фрезерна, токарна, шліфувальна — але щось там крутиться. Правда, в основному для себе. А тут таке замовлення.
Назвали ту штуку просто — деталь N17. І запросили на допомогу фрезерувальника зі стажем — Івана Григоровича Гомоляку. Старий вовк, усе життя з металом.
Принесли йому креслення, він покрутив, повертів, щось там собі під ніс пробурмотів — і каже:
— Зробимо.
Нормувальники ходили навколо нього, як мухи — все міряли, записували, дивилися, скільки часу пішло. Він їм деталь зробив, вони собі цифри порахували, погодили з ким треба — ну, і дали добро на виробництво.
А Григорович не дурень — знає, як система працює. Бо колись, молодим, як тільки прийшов на завод, так розігнався, що за одну зміну тижневу норму зробив. Думав, зараз грошей піднімe. Ага, йому тільки розцінку урізали в кілька разів. От і запам’ятав — не спіши, бо сам собі яму викопаєш.
Тепер усе спокійно: зібрав хлопців, порахували — по п’ять штук за зміну, і норм. Грошей вистачає, ніхто не париться, все тихо. За місяць — десь по 300 рублів на брата. І не нюхай гарячого металу, і без напрягу.
Ну і пішло життя. У курилці не зависали, по заводу без потреби не шастали, попрацювали годинку — і день пройшов. Гроші йдуть, всі задоволені.
Але... Біда, як завжди, звідки не чекали.
Прислали до нас хлопчину з ПТУ. Дали йому станок — старенький, але ще робочий. Він там потроху щось точив, нікому не заважав. І от якось раніше впорався зі своєю роботою, заглянув у креслення, що валялося на сусідньому станку, побачив, що розцінка там нормальна — і подумав: а чого б не підзаробити?
Заготовки лежали поруч, він і став до роботи. І на тобі — до кінця зміни зробив 28 штук. Здав у ВТК, все чисто. Станок витер, пішов собі додому задоволений.
А зранку — бам! — вся бригада в кабінеті начальника цеху. Паніка. Як? Хто? Чого?
Виявилося — новенький за дві години наклепав стільки, скільки ми за тиждень! Ну, і почалось. Хто затвердив розцінку, хто придумав норму, хто працював «на совість»...
Полетіли голови. Когось звільнили, когось перекинули на іншу роботу. Григоровича без зайвих слів — на пенсію. Ні подяки, ні грамоти, ні згадки. Отак.
А хлопчина той — тепер сам фігачить ту деталь N17, по 150 штук за зміну. Щоправда, розцінку зрізали до 6 копійок за штуку. Але йому премію обіцяють. Квартальну. Якщо виконає план.
Технологи посиділи, почесали потилиці, покрутили креслення і кажуть: ну його, не будемо брати. Ага, щас. Начальство тільки очима блимає — замовлення зверху, державне, не можна. І всі такі серйозні, мовляв, «ви не розумієте, це важливо».
Ну, подумали ще трохи — і рішили: зробимо не литтям, а фрезеруванням. У нас хоч і невеликі ці дільниці — фрезерна, токарна, шліфувальна — але щось там крутиться. Правда, в основному для себе. А тут таке замовлення.
Назвали ту штуку просто — деталь N17. І запросили на допомогу фрезерувальника зі стажем — Івана Григоровича Гомоляку. Старий вовк, усе життя з металом.
Принесли йому креслення, він покрутив, повертів, щось там собі під ніс пробурмотів — і каже:
— Зробимо.
Нормувальники ходили навколо нього, як мухи — все міряли, записували, дивилися, скільки часу пішло. Він їм деталь зробив, вони собі цифри порахували, погодили з ким треба — ну, і дали добро на виробництво.
А Григорович не дурень — знає, як система працює. Бо колись, молодим, як тільки прийшов на завод, так розігнався, що за одну зміну тижневу норму зробив. Думав, зараз грошей піднімe. Ага, йому тільки розцінку урізали в кілька разів. От і запам’ятав — не спіши, бо сам собі яму викопаєш.
Тепер усе спокійно: зібрав хлопців, порахували — по п’ять штук за зміну, і норм. Грошей вистачає, ніхто не париться, все тихо. За місяць — десь по 300 рублів на брата. І не нюхай гарячого металу, і без напрягу.
Ну і пішло життя. У курилці не зависали, по заводу без потреби не шастали, попрацювали годинку — і день пройшов. Гроші йдуть, всі задоволені.
Але... Біда, як завжди, звідки не чекали.
Прислали до нас хлопчину з ПТУ. Дали йому станок — старенький, але ще робочий. Він там потроху щось точив, нікому не заважав. І от якось раніше впорався зі своєю роботою, заглянув у креслення, що валялося на сусідньому станку, побачив, що розцінка там нормальна — і подумав: а чого б не підзаробити?
Заготовки лежали поруч, він і став до роботи. І на тобі — до кінця зміни зробив 28 штук. Здав у ВТК, все чисто. Станок витер, пішов собі додому задоволений.
А зранку — бам! — вся бригада в кабінеті начальника цеху. Паніка. Як? Хто? Чого?
Виявилося — новенький за дві години наклепав стільки, скільки ми за тиждень! Ну, і почалось. Хто затвердив розцінку, хто придумав норму, хто працював «на совість»...
Полетіли голови. Когось звільнили, когось перекинули на іншу роботу. Григоровича без зайвих слів — на пенсію. Ні подяки, ні грамоти, ні згадки. Отак.
А хлопчина той — тепер сам фігачить ту деталь N17, по 150 штук за зміну. Щоправда, розцінку зрізали до 6 копійок за штуку. Але йому премію обіцяють. Квартальну. Якщо виконає план.
Коментарі
Дописати коментар