Sashkon

У тих, хто в есесері народились, В кутку комор, балконів, хиж, От, неодмінно, хоч пилюкою покрились, Стоять дві пари дерев'яних лиж.

У Носівці відкрився овочевий магазин. До молодого хлопчини, який працює продавцем, звертається покупець: - Я хочу купити половину качана капусти. - Ми не продаємо половинки, - говорить хлопчина, - мені потрібно запитати у хазяїна. І з цими словами йде в підсобку, не бачачи, що покупець ув'язався за ним. - Степановичу, тут один козел хоче купити пів-качана капусти, - і спиною відчувши на собі погляд покупця, додає, - а ось цей пан хоче купити другу половину! Коли справу було залагоджено, і покупець пішов, хазяїн кличе до себе продавця: - Мені подобаються кмітливі хлопці. Ти то сам звідки? - З Бобровиці. - А чого опинився в Носівці? - Нічого там робити! Там живуть одні повії і футболісти! - Гм! Моя дружина з Бобровиці ... - Невже! І за яку ж команду вона грала?

Загальмувати час, є гарний шанс: Життя, щоб не лякало   швидкоплинністю - За день спустіть відразу весь аванс, І до зарплати час вам стане вічністю.

Минулого року, під час переходу до зимового часу, я провів над собою експеримент небувалої жорстокості! А саме, вирішив продовжити жити за літнім часом. Мета була доволі прагматичною - мені, "сові", максимально продовжити світловий день. Зважаючи на те, що ходити на роботу уже не потрібно, телебачення не дивлюся, радіо не слухаю, здавалося, експериментові ніщо не загрожує. Тож, я почав. Оскільки годинники у гаджетах, які мають доступ до мережі, переводяться автоматично, усі свої будильники і нагадування перевів на годину назад. Скажу відразу - експеримент зазнав повного краху уже п'ятої доби від свого початку. Якщо жив би один, і десь далеко у лісі, звісно, протримався б до самого кінця, тобто до переходу на літній час. Але, коли живеш з оточуючими у різних часових поясах, це дуже напружує, до такого звикнути значно важче, ніж до переводу стрілок годинника. А взагалі, живемо ми дуже на раціонально, особливо влітку, коли третину світлової доби проводимо у лі...

Злий холодний вітeр б'є людей під дих, Забира з собою слабких і худих. І сильних і повних підхопити прагне. Та нести не може, він їх просто тягне. Я ж крокую вперто в теплому жакеті, Поряд пролітають ті, хто на дієті, Товстуни кружляють, ніби ті пір'їни. Мене ж не здуває, я взяв дві цеглини.

Уже мало хто знає, чому не достояв до наших днів обеліск, який було споруджено біля першої школи, якщо не помиляюся, на честь 30-ти річчя визволення Носівки від німецької окупації. Та, мабуть, ще менше тих, хто знає, що він взагалі існував. Тож послухайте, що я розкажу. На початку 1970-х, коли вже цей обеліск стояв, запрацював у Носівці на Вербові завод "Побідит". Звісно, ворожій тоді нам розвідці, а саме американському ЦРУ стало цікаво, що ж випускає цей завод з такою героїчною назвою. Не довго думаючи, ЦРУ направило у Носівку шпигуна, з завданням дізнатися всі подробиці про новий завод. Шпигун приїхав електричкою під виглядом пересічного Носівського киянина, сів на Вокзалі у автобус... Ви ж знаєте наші Носівські автобуси. У них і сьогодні доволі тісно, а у ті пори, коли на все місто автобусів бало аж два... Коротше, не доїхав, бідолаха - не витримало надмірного навантаження розніжене комфортом тіло американця. Наступному шпигуну категорично заборонили користу...

Справжні рибалки в'юна за рибу не вважають. А ми з пацанами їх брали. Ловили, в основному, марлею, або віконною занавіскою з тюлю. Я, зазвичай, був у компанії старших, тож мені тюль не доручали, я пужав, тобто, коли хлопці підходять з розчепіреною тканиною до берега, потрібно було добряче пострибати по прибережній рослинності, щоб випужати звідти рибу. Звісно, не ходили спеціально на в'юна, в основному у болоті через дорогу від лікарні, де зараз ставок і шлюз, водилися карасі, пічкурі, краснопірки, і навіть щуки. Щуку марлею впіймати не просто, у всякому разі, при мені ніколи не вдавалося цього зробити. Щука дуже легко перестрибує через рибальські сіті, не те що через шматок занавіски, поцуплений у мами зі скрині. То було моє знайомство з Носівськими в'юнами, а прощання з ними відбулося наприкінці 1970-х, коли вже працював. У вихідний з друзями вирішили згадати дитинство - купили в аптеці три метри марлі, і пройшлися з нею під правим берегом ставка метрів 100, ...

Одяглись дерева в кольори яскраві, Холод огортає місто і село. Все радієм більше сонечка появі. Промайнуло літо, наче й не було... *** Затихли восени пісні пташині, Птахам у вирій відлітати час. І лише мухи віддані людині, Ніколи, суки, не покинуть нас. *** Холодний вітер у полях свистить, Дощ часом перетворюється в ливень, І листя на деревах шелестить Вже кольору, як двісті гривень. *** Здається мені - знахабніли жінки! Ось, знають чудово і місто й село, Що бабине літо - існує віки. Де ж дідове літо? Нема й не було. *** У хаті у селі давно жаряка, Селянин топить в хаті, коли схоче. А в місті у квартирі - повна срака. Вода у батареях не дзюркоче.

А чи знаєте ви, що ми неправильно святкуємо день народження? Цю визначну подію у кожного в житті, ми святкуємо раз на рік, фактично відзначаючи ДАТУ народження, яка дійсно, трапляється раз на рік. А власне ДЕНЬ народження ми мали б відзначати щотижня. Отже, давайте або перейменуємо ДЕНЬ НАРОДЖЕННЯ у ДАТУ НАРОДЖЕННЯ, або святкувати власний ДЕНЬ НАРОДЖЕННЯ раз на сім діб. Я, наприклад, народився у вівторок. 😉

Петя був моїм наставником на «Побєдіті». Учив мене професії координатника-розточника. Дуже хороша людина. Про це говорить лише один вчинок – коли через півроку навчання я почав працювати самостійно, Петя таємно записав на мене пару деталей, які він сам зробив. Признався про це трохи пізніше. Шкода, що його життя обірвалося трагічно. А тоді, Петя, який жив не далеко від повороту, запропонував після зміни проїхати у легендарний магазин "на повороті", випити винця. Бухали на стадіоні. Щоб мати не почула запаху випитого, Петя видав мені лавровий листочок, пакунок з якими носив про всяк випадок з собою: - Пожуєш, перед тим, як зайти до хати, і запаху не буде. Як доїхав додому - погано пам’ятаю. Вранці, одягаю теніску, щось шелестить у кишені. Туди, а там - лавровий листочок.     

Після закінчення медучилища Юрка направили на роботу у славне село Лукашівка, на посаду. т.в.о. завідувача ФАП. У кінці 1970-х там ще існувала така медична установа. Село невелике, роботи не зайвої, тож якось Юрко запросив мене до себе у гості. Як годиться, господар зустрів гостя, "хлібом - сіллю" - у стерилізаторі для шприців зварив з півдесятка яєць, дістав з "подарункового набору" пляшку вина, яку ми благополучно осушили. Уже, як доїдали варені яйця, до "офісу фельдшера" зайшла схвильована жінка: - Лікарю, допоможіть! Матері погано. Юрко зібрав похідний чемоданчик з необхідними медичними причандалами, туди ж укинув товстенну книгу - Довідник фельдшера. - Це мій асистент, - представив мене Юрко, коли ми зайшли до кімнати, у якій на ліжку лежала хвора бабуся. - А який у вас стул? - спитав фельдшер, коли вислухав, на що та скаржиться. - Ага, сідайте-сідайте, - дочка хворої занесла до спальні два стільці. Юрко зауважив, що мова не про стільці, і по...

У Ніжині запустили газ до нової дев’ятиповерхівки. Невдовзі до газового господарства телефонує бабуся, якій надали квартиру на першому поверсі, бо хату її довелося знести після будівництва будинку:  – Духовка димить. Виїхали, перевірили – все в порядку.  Через день знову та ж баба: – Духовка димить. Приїхали:  - Ану ж показуйте, бабо, що у вас тут димить. Баба відкриває духовку, наполовину завантажену дровами, засовує під них газетку… Від гріха подалі, бабі, єдиній у будинку, поставили електричну плиту.