Перейти до основного вмісту

Приборкання людини

Хтось має сумнів, що людина - дитя природи? Питання риторичне. Природа створила людину, у ній людина жила, еволюціонувала, поки їй не набрид природний бардак, і вона вирішила створити свій. Не так щоб ні з того, ні з сього, просто всі передумови для цього настали.
І тут почалося. Адже, як не крути, нові порядки давалися не легко по дуже простій причині - перефразувавши стару істину: можна вивести людину з природи, а природу з людини - ніколи.
Яку задачу ставила природа перед людиною? Та, точно таку, як і перед кожною живою істотою - розмножатися. І все! А що ж хотіла людина сама від себе і свого оточення, покинувши "батьківську хату"? Не будемо заглиблюватися у сиву давнину, все одно про неї нам нічого не відомо. Одне можна сказати точно - людина намагалася створити для себе комфортне середовище. Процес досягнення цієї мети втілився у Декалозі - десятьох заповідях Божих.
Відчуваєте різницю - у природи була лише одна заповідь, а у суспільства - десять!
Маючи згадані заповіді, вирвати людину з лап природи взялася церква. Методи, якими це робили, перераховувати не буду, вони і без цього відомі. Але ні ці методи, ні час майже нічого не змінили, адже десять заповідей залишаються актуальними і сьогодні. Природа не відпускає свою дитину.
Згодом закони релігійні змінилися законами світськими, пекло на тому світі змінили на буцигарню у цьому, але суспільство так і не змогло приборкати всі свої складові частини. Не можна сказати, щоб це якось серйозно впливало на життя суспільства загалом. Адже протидію негативним діям можна знайти лише при наявності останніх. Проте, якби негатив не проявлявся, то і витрачати ресурси на його ліквідацію не знадобилося б. І тут ми підходимо до головного питання: чи реально витравити з людини природу? Якщо цього не змогли зробити ні інквізиція ні комуністи, відповідь однозначна - ні. Людина, як невід'ємна частина природи, зі всіма своїми природними інстинктами залишиться з ними до кінця. У цьому не може бути жодного сумніву. Можна лиш спробувати мінімізувати негативні природні прояви кожного з нас.
Для того, щоб зрозуміти як цього досягти, сходимо в цирк. Не на довго і не на клоунів, як дехто подумав. Переглянемо лише один номер з хижаками. Бачите, що відбувається, коли лев стрибнув з тумби на тумбу через кільце. Правильно, він отримує смаколик. Все, покидаємо цирк, прокручуючи у голові дуже просту думку - то, може, і людей заохочувати "смаколиком" за правильні вчинки?
Звісно, суспільство з давніх давен заохочувало людей "пирогом", з кожним століттям і тисячоліттям все більше віддаючи йому перевагу перед "батогом". Але, "пироги" суттєво не зменшили негативних проявів природи у людині. Тут потрібно діяти більш вигадливо.
І ось ми підходимо до того, за ради чого власне і пишуться ці рядки. А що, як взявши за основу той же Декалог, за виконання всіх його вимог, і людину заохочувати смаколиком? Уже сьогодні всі технічні можливості для цього є. Кращого смаколика для людини, ніж гроші, людство не придумало, тож на практиці це може виглядати наступним чином.
Протягом місяця не був у коханки, нічого не вкрав, нікого не вбив - отримуй певну суму на свій рахунок. Поцупив пару огірків на закуску з городу сусіда - мінус 300% вартості украденого. Уявили? Ну і маючи такий контроль за собою навряд хто наважиться на більш вагомі порушення.
Ось і все. Повторюю, з сьогоднішнім рівнем розвитку науки і технологій здійснення тотального контролю над людиною не є чимось фантастичним. При чому, така думка прийшла і ще прийде не лише у мою голову.
Ви проти такого контролю? Тоді поводьтеся відповідним чином. Інакше...

Коментарі

Популярні дописи з цього блогу

Школі - гаплик

Не школі в цілому, як структурі з передачі знань з покоління в покоління, а школі зокрема, з її будівлями, опаленням, ремонтами, директором, завучами і педколективом, зі «здайте гроші на штори», «до дошки піде…», «а голову ти не забув?»... Цій школі, точно – гаплик. Як і більшість гапликів, цей гаплик також підкрався непомітно. З появою сучасних засобів комунікації, школа перестає бути єдиним місцем, де відбувається передача знань. Незабутня Катерина Кузьмівна ще у кінці 1960-х попереджала: «вдома не бешкетуйте, а вчіть уроки – я по телевізору все бачу». Я сам, як і більшість моїх однокласників, кілька днів вдома вечері до телевізора не підходили, а дехто, навіть показував телевізору зошити з виконаним домашнім завданням. Трохи згодом дійшло, що тодішня техніка ще не здатна на дистанційне навчання. На відміну від сучасної. Саме з її можливостями, останнім часом з перемінним успіхом тривали спроби невеликих гапличків. Проте, початок сучасному гаплику поклав COVID-19, який в основних рис...

Школі - гаплик 2

Перша серія не пройшла не поміченою, а навпаки, викликала ряд питань і зауважень. Тож, щоб детальніше окреслити ситуацію з сучасною школою, пропоную переглянути другу серію, в якій жодних висновків робити не буду. Лише інформація для роздумів, або погляд стороннього. Частенько задумуюсь над тим, чому мене до цих пір цікавить школа? В кінці-кінців, дійшов висновку - це через те, що вона, зараза, свого часу завдала мені таку психологічну травму, яка залишилась на все життя. І це при тому, що я не був серед гірших учнів, скоріше навпаки. А якою ж має бути травма у тих, що не навпаки?  Ранками, за ногу стягуючи мене з ліжка, мати повторювала: «ось виростеш, будеш згадувати шкільні роки, як кращі роки у своєму житті». Ні, не згадую такого, не були вони кращими, хоч убий. Що ж там відбувається у тій школі, що вона так травмує дітей? По суті, нічого складного, передача – прийом інформації між суб’єктами процесу.  І все, більше нічого. Точно так само, як іде передача і прийом радіосиг...

Ковчег у камені

(уривок із хронік Глибокої Цивілізації) Світ нагорі мертвий. Колись, дуже давно, там були океани, дерева, вітер. Там жили істоти, які називали себе людьми. Вони ходили босоніж по траві, сміялися під дощем, дивилися на зірки, не знаючи, що ті — вогні їхньої долі. Але коли Сонце роздулося, поглинуло Меркурій, випалило Венеру і злизало атмосферу Землі, люди вже були готові. Вони спустилися під землю. Ми — їхні нащадки. І ми вже не люди в їхньому сенсі. Ми стали іншими. Глибоко під колишніми континентами лежать Міста-Камені. Кожне — як метелик у коконі. Вони живляться геотермальним теплом, циркулюють воду в замкнених колах, створюють кисень у фотобіореакторах, вирощують їжу в грибних садах. Біолюмінесцентні стіни світять м’яко, наче згадка про Сонце. Ми більше не потребуємо зірок. Інтелект людства зберігається в Хроносховищах — великих архівах пам’яті, де думки і спогади записані в кварцових матрицях. Діти вчаться говорити не словами, а світлом і ритмом — ми розуміємо одне одного глиб...