Марія Іванівна, по давно заведеному розпорядку, після вечері сіла до телевізора для перегляду чергової серії чергового серіалу.
Її теж традиційну дрімоту цього разу потурбував епізод, коли головна героїня, згадувала своїх колишніх коханців. Нарахувала щось близько тридцяти.
"А у мене скільки ж їх було?" - задумалася і собі Марія Іванівна.
Вже закінчилася чергова серія чергового серіалу, надмірно балакучу голову змінив футбольний матч, та Марія Іванівна цього не помічала. Думками вона поринула у часи, коли була молодою і красивою, коли для неї і її ровесників спарювання було передбачено самою природою, а суспільство ставило на шляху до цього нікому не потрібні перепони і умовності.
Вона зберегла цноту до шлюбу, ну майже до шлюбу.
Першим у неї був Вовка, Вовка - перший, звичайно, бо був ще й другий. Віддалася йому тижнів за три до розпису. Кому потрібен був цей розпис? Зараз вона розуміла, що лише для легалізації природних втіх у Вовчиної тітки за шафою, де той мешкав під час навчання. Крім цих втіх, нічого спільного у них не було: вона на другому курсі, він на четвертому, вона з села, він з міста, вона філолог, він фізик. Тому, власне, і розбіглися через рік після одруженя.
Потім був Славік, недовго, два чи три місяці, а потім Вітя, і Новий рік, який зустрічали разом, і коли Наталка потягнула Вітю у свою кімнату, вона заради помсти пішла з хлопчиною, якого зовсім мало знала. А в кімнаті був ще один, і вони по черзі і разом промучили її майже всю ніч. Як же їх звали? Не згадати. А нарахувала скільки? П'ять чи шість?
Ні, так не піде, вирішила Марія Іванівна. Вимкнула телевізор, дістала зошит у клітинку, знайшла ручку і записала:
1. Вовка - перший,
2. Славік.
3. Вітя.
4.5. Невідомі з гуртожитку.
6...
Шостим, уже на п'ятому курсі був Мухамед із Мавританії, з яким прожили весь рік як чоловік з дружиною. Чи кохала вона його? Звісно, ні. Він був хорошим, жодним словом, жодним вчинком її не образив. Мав гроші, був щедрим. Як чоловік, повністю задовольняв її потреби. А ще, після навчання обіцяв забрати її у Францію.
Вона розуміла - бреше, проте якась надія все таки жевріла. Але даремно. Одного вечора, зайшовши до кімнати, не побачила ні Мухамеда, ні його речей.
Потім була робота, і був Вовка - другий. Красень, інтелектуал, спортсмен, без шкідливих звичок. Їй лестило, що з усього жіночого колективу він обрав її.
За ті двадцять років, що прожили разом, було всяке. Звичайно, він зраджував. Вперше, дізнавшись про це, не влаштувала розбірок - боялась втратити. Тим більше, що у них уже було двоє дітей. Не скандалила і потім, а на його зраду відповідала власною.
Так і жили, та одного разу не витримала.
Згадуючи про той період життя, на очах Марії Іванівни знову з'явилися сльози...
Далі було кілька, можна сказати, швидкоплинних романів, а потім з'явився Юра.
Стосунків не оформляли, жили собі, та й годі, а коли у Юри виявили невиліковну хворобу, щоб уладнати майнові питання, вирішили документально оформити свої відносини.
Та була перепона - з Вовкою до цих пір були не розлучені. Довелося тоді побігати, Юра уже майже не вставав з ліжка. І знову сльози...
Глянула на годинник - майже друга ночі! Оце засиділась! Зате список готовий. Порахувала - дванадцять, та й пішла спати. Але недовго. Щойно заснула, як наснився Толік:
- Маруся, Маруся, а про мене ти забула? Як же так?
І дійсно, як вона могла забути ті три дні і три ночі...
У темряві дісталася столу, ввімкнули настольну лампу і не дочекавшись поки очі звикнуть до світла дописала: "Толік".
Ранком, поснідавши, раптом збагнула, значить всіх разом виходить тринадцять!
Вона не була забобонною, але ж не хотілося підсумовувати життя таким непривабливим числом. Весь день знову й знову перебирала у пам'яті свої стосунки з чоловіками, але так нікого нового і не згадала.
І тоді вирішила вписати у список Сидоренка. Уже й вивела "Сид...", але зупинилась. Кого вона обманює? Саму себе. Для чого?
Не вийшло у них з Сидоренком, хоча за словами колежанок, він був таким неймовірним коханцем. Саме через цікавість, і пішла з ним, але він як не старався, а за ті півтори години так нічого і не зміг. Вона потім для чогось розповіла про це Людці, а якщо знає Людка, то знають всі...
Сидоренко перестав здороватися, а місяців через два звільнився.
Що ж робити, як же бути? І тут, Марія Іванівна згадала Степана Степановича - дідка з сусіднього під'їзду. Самотній, інколи робив їй однозначні натяки. Тож, очевидно, дідок ще може. Десь же він передавав їй свою візитку.
І привід є! Він - головний енергетик, а у неї якраз розетка не працює...
Після опівночі, коли енергетичний сусід пішов, ще збуджена Марія Іванівна розгорнула зошит і доповнила список:
"14. Степан".
Посиділа трохи, подумала, рішуче вирвала з зошита сторінку зі щойно завершеним списком, розірвала її надвоє, потім ще і ще. Підібравши зі столу дрібні шматочки паперу, віднесла їх у відро для сміття, і задоволена собою пішла спати.
Її теж традиційну дрімоту цього разу потурбував епізод, коли головна героїня, згадувала своїх колишніх коханців. Нарахувала щось близько тридцяти.
"А у мене скільки ж їх було?" - задумалася і собі Марія Іванівна.
Вже закінчилася чергова серія чергового серіалу, надмірно балакучу голову змінив футбольний матч, та Марія Іванівна цього не помічала. Думками вона поринула у часи, коли була молодою і красивою, коли для неї і її ровесників спарювання було передбачено самою природою, а суспільство ставило на шляху до цього нікому не потрібні перепони і умовності.
Вона зберегла цноту до шлюбу, ну майже до шлюбу.
Першим у неї був Вовка, Вовка - перший, звичайно, бо був ще й другий. Віддалася йому тижнів за три до розпису. Кому потрібен був цей розпис? Зараз вона розуміла, що лише для легалізації природних втіх у Вовчиної тітки за шафою, де той мешкав під час навчання. Крім цих втіх, нічого спільного у них не було: вона на другому курсі, він на четвертому, вона з села, він з міста, вона філолог, він фізик. Тому, власне, і розбіглися через рік після одруженя.
Потім був Славік, недовго, два чи три місяці, а потім Вітя, і Новий рік, який зустрічали разом, і коли Наталка потягнула Вітю у свою кімнату, вона заради помсти пішла з хлопчиною, якого зовсім мало знала. А в кімнаті був ще один, і вони по черзі і разом промучили її майже всю ніч. Як же їх звали? Не згадати. А нарахувала скільки? П'ять чи шість?
Ні, так не піде, вирішила Марія Іванівна. Вимкнула телевізор, дістала зошит у клітинку, знайшла ручку і записала:
1. Вовка - перший,
2. Славік.
3. Вітя.
4.5. Невідомі з гуртожитку.
6...
Шостим, уже на п'ятому курсі був Мухамед із Мавританії, з яким прожили весь рік як чоловік з дружиною. Чи кохала вона його? Звісно, ні. Він був хорошим, жодним словом, жодним вчинком її не образив. Мав гроші, був щедрим. Як чоловік, повністю задовольняв її потреби. А ще, після навчання обіцяв забрати її у Францію.
Вона розуміла - бреше, проте якась надія все таки жевріла. Але даремно. Одного вечора, зайшовши до кімнати, не побачила ні Мухамеда, ні його речей.
Потім була робота, і був Вовка - другий. Красень, інтелектуал, спортсмен, без шкідливих звичок. Їй лестило, що з усього жіночого колективу він обрав її.
За ті двадцять років, що прожили разом, було всяке. Звичайно, він зраджував. Вперше, дізнавшись про це, не влаштувала розбірок - боялась втратити. Тим більше, що у них уже було двоє дітей. Не скандалила і потім, а на його зраду відповідала власною.
Так і жили, та одного разу не витримала.
Згадуючи про той період життя, на очах Марії Іванівни знову з'явилися сльози...
Далі було кілька, можна сказати, швидкоплинних романів, а потім з'явився Юра.
Стосунків не оформляли, жили собі, та й годі, а коли у Юри виявили невиліковну хворобу, щоб уладнати майнові питання, вирішили документально оформити свої відносини.
Та була перепона - з Вовкою до цих пір були не розлучені. Довелося тоді побігати, Юра уже майже не вставав з ліжка. І знову сльози...
Глянула на годинник - майже друга ночі! Оце засиділась! Зате список готовий. Порахувала - дванадцять, та й пішла спати. Але недовго. Щойно заснула, як наснився Толік:
- Маруся, Маруся, а про мене ти забула? Як же так?
І дійсно, як вона могла забути ті три дні і три ночі...
У темряві дісталася столу, ввімкнули настольну лампу і не дочекавшись поки очі звикнуть до світла дописала: "Толік".
Ранком, поснідавши, раптом збагнула, значить всіх разом виходить тринадцять!
Вона не була забобонною, але ж не хотілося підсумовувати життя таким непривабливим числом. Весь день знову й знову перебирала у пам'яті свої стосунки з чоловіками, але так нікого нового і не згадала.
І тоді вирішила вписати у список Сидоренка. Уже й вивела "Сид...", але зупинилась. Кого вона обманює? Саму себе. Для чого?
Не вийшло у них з Сидоренком, хоча за словами колежанок, він був таким неймовірним коханцем. Саме через цікавість, і пішла з ним, але він як не старався, а за ті півтори години так нічого і не зміг. Вона потім для чогось розповіла про це Людці, а якщо знає Людка, то знають всі...
Сидоренко перестав здороватися, а місяців через два звільнився.
Що ж робити, як же бути? І тут, Марія Іванівна згадала Степана Степановича - дідка з сусіднього під'їзду. Самотній, інколи робив їй однозначні натяки. Тож, очевидно, дідок ще може. Десь же він передавав їй свою візитку.
І привід є! Він - головний енергетик, а у неї якраз розетка не працює...
Після опівночі, коли енергетичний сусід пішов, ще збуджена Марія Іванівна розгорнула зошит і доповнила список:
"14. Степан".
Посиділа трохи, подумала, рішуче вирвала з зошита сторінку зі щойно завершеним списком, розірвала її надвоє, потім ще і ще. Підібравши зі столу дрібні шматочки паперу, віднесла їх у відро для сміття, і задоволена собою пішла спати.
Коментарі
Дописати коментар