Перейти до основного вмісту

Вася і Хуан

Одного разу Вася завів собі кота. Ну, як завів, кіт, вірніше зовсім мале кошеня, саме прийшло до дверей Васіної квартири. Людка відкрила двері, а воно сидить, мале, голодне. 

З ім'ям для кота визначились відразу. Саме того дня Монтойя, за якого вболівав Вася, виграв у Монако, тож кота у його честь і назвали Хуан. 

Хуан виявився слухняним і ніжним котом. До лотка звик відразу, на стола ніколи не застрибував, шпалер не драв. Коли Вася після зміни лягав перед тєліком на диван, кіт лягав поруч і тихенько муркотів...

Та ось у Хуана настав той самий, найтрагічніший день у житті домашнього кота - день кастрації. Кіт переніс операцію мужньо, рана згодом загоїлась, але у поведінці його дещо змінилось. Ходить на лоток день - два, а потім візьме, та й наложить посеред хати. Та не те, що наложить, відверто кажучи - висере здоровенну купелю говна. 

Чи то щось сталося з котячим організмом після операції, чи то так кіт мстить за кастрацію - не відомо. 

Після цих виходок Хуана, того все частіше почали звати Хуан-падло, що ще більше ріднило його з легендарним Монтойєю. Не по поведінці, звичайно, а по імені.

Якось, під час перекуру Вася розповів сусідам, що зібрались на лавці перед під'їздом, про своє котяче горе. 

На це баба Ліза, відповіла:

- Вася, тобі крупно повезло, шо твій кіт сере у тебе в хаті, бо в мене є прекрасний метод, як його від цього відучить. 

Ти ж знаєш, я з котами давно, у мене їх було штук двадцять. У тебе точно кіт, чи кішка?

- Да точно, бо кастріровали ж.

- Це харашо, потому шо у мене колись був Барсік. Ну, кіт, як кіт, а потім гоп, і Барсік кошенят навів. Ага, значить про говно. Ото, як наваляє кіт серед хати, ти його за шкуру, мордою в говно три рази, і викидай у хвортку. У тебе перший етаж - не розіб'ється.

Тільки перед цим провірь, чи розумний у тебе кіт, чи ні. Бо розумного раз десять викінуть, і поможе, а дурного нада викидать більше, може даже всю жизнь.

- А як провірить?

- Дуже просто. Підносиш кота до стєнкі, якщо упирається у неї лапами - то розумний, а як головою - дурень.

Перевірив Вася Хуана на інтелект - розумний виявився. Ну вони з Людкою, значить, товчуть кота мордою у вироблене ним же говно, викидають у кватирку, та рахують. Викинули десять разів, і сподіваючись, що метод баби Лізи спрацював, якось і розслабилися. 

Але даремно. 

У понеділок, якраз після гонки в Японії, де Монтойя зійшов через неполадки з гідравлікою,  повертається Вася зі зміни у зрозуміло якому настрої, заходить у квартиру, а перед самими дверима величезна купа говна!

- Хуан! Падло! - викрикнув зі злості Вася.

В цю мить, кіт зривається з місця, підбігає до створеної ним купи, тричі товчеться у неї мордою, біжить у кухню, на підвіконня, і вискакує у кватирку.

Ну, і хто після цього скаже, що, Хуан-падло дурень? Так само, як і його легендарний майже тезка?

Коментарі

Популярні дописи з цього блогу

Школі - гаплик

Не школі в цілому, як структурі з передачі знань з покоління в покоління, а школі зокрема, з її будівлями, опаленням, ремонтами, директором, завучами і педколективом, зі «здайте гроші на штори», «до дошки піде…», «а голову ти не забув?»... Цій школі, точно – гаплик. Як і більшість гапликів, цей гаплик також підкрався непомітно. З появою сучасних засобів комунікації, школа перестає бути єдиним місцем, де відбувається передача знань. Незабутня Катерина Кузьмівна ще у кінці 1960-х попереджала: «вдома не бешкетуйте, а вчіть уроки – я по телевізору все бачу». Я сам, як і більшість моїх однокласників, кілька днів вдома вечері до телевізора не підходили, а дехто, навіть показував телевізору зошити з виконаним домашнім завданням. Трохи згодом дійшло, що тодішня техніка ще не здатна на дистанційне навчання. На відміну від сучасної. Саме з її можливостями, останнім часом з перемінним успіхом тривали спроби невеликих гапличків. Проте, початок сучасному гаплику поклав COVID-19, який в основних рис...

Школі - гаплик 2

Перша серія не пройшла не поміченою, а навпаки, викликала ряд питань і зауважень. Тож, щоб детальніше окреслити ситуацію з сучасною школою, пропоную переглянути другу серію, в якій жодних висновків робити не буду. Лише інформація для роздумів, або погляд стороннього. Частенько задумуюсь над тим, чому мене до цих пір цікавить школа? В кінці-кінців, дійшов висновку - це через те, що вона, зараза, свого часу завдала мені таку психологічну травму, яка залишилась на все життя. І це при тому, що я не був серед гірших учнів, скоріше навпаки. А якою ж має бути травма у тих, що не навпаки?  Ранками, за ногу стягуючи мене з ліжка, мати повторювала: «ось виростеш, будеш згадувати шкільні роки, як кращі роки у своєму житті». Ні, не згадую такого, не були вони кращими, хоч убий. Що ж там відбувається у тій школі, що вона так травмує дітей? По суті, нічого складного, передача – прийом інформації між суб’єктами процесу.  І все, більше нічого. Точно так само, як іде передача і прийом радіосиг...

Ковчег у камені

(уривок із хронік Глибокої Цивілізації) Світ нагорі мертвий. Колись, дуже давно, там були океани, дерева, вітер. Там жили істоти, які називали себе людьми. Вони ходили босоніж по траві, сміялися під дощем, дивилися на зірки, не знаючи, що ті — вогні їхньої долі. Але коли Сонце роздулося, поглинуло Меркурій, випалило Венеру і злизало атмосферу Землі, люди вже були готові. Вони спустилися під землю. Ми — їхні нащадки. І ми вже не люди в їхньому сенсі. Ми стали іншими. Глибоко під колишніми континентами лежать Міста-Камені. Кожне — як метелик у коконі. Вони живляться геотермальним теплом, циркулюють воду в замкнених колах, створюють кисень у фотобіореакторах, вирощують їжу в грибних садах. Біолюмінесцентні стіни світять м’яко, наче згадка про Сонце. Ми більше не потребуємо зірок. Інтелект людства зберігається в Хроносховищах — великих архівах пам’яті, де думки і спогади записані в кварцових матрицях. Діти вчаться говорити не словами, а світлом і ритмом — ми розуміємо одне одного глиб...