Перейти до основного вмісту

Вася і Міка


У молодості Вася любив футбол. З часом він йому набрид і Вася підсів на Формулу 1. І підсів, потрібно сказати, капітально. Купив собі супутникову тарілку з усіма прибамбасами і бандитським способом навчився дивитися перегони на закодованих каналах.

В цей час, на роботі, Вася примудрився за зміну замість планових 20 болтів, виточувати 22 а то і 23. В результаті такої праці серед колег Вася попав у вискочки, а серед начальства – в ударнікі проізводства. Тут якраз на завод приїхав журналіст зі столиці, щоб написати статтю, як прекрасно живе і процвітає простий рабочій у непростий час становлення вітчизняної економіки. Ну, начальство і направило журналіста до Васі.

Вася йому все розказав про себе, про сім’ю, про те як йому вдається виточувати аж 23 болти, і тут дійшла черга до хобі.

- Ну, що це за хобі, Вася? Яка Формула 1? Хто про неї знає? Та і наших там нікого нема, – незадоволений відповіддю журналіст, - давай напишемо, що ти любиш футбол. Он наше Дінамо на мєждународной арєнє…

Але Вася пішов на принцип:

- Ні, футбол мені уже не нравицця, і всьо!

- Ну, тоді може льогкая атлєтіка? Он Бубка…

- Нє, - стояв на своєму Вася, - тільки Формула 1!

- Окей, - здається журналіст, - хто ж там ганяється у цій Формулі?

- Ну, Шумахер, Хаккінен, Вільньов, Сало…

- Стоп! В цьому шось є, - замислився журналіст, - Сало кажеш…

Далі було ще кілька запитань, після чого інтерв’ю і закінчилось. Вася пішов до станка точити чергового болта, а журналіст поїхав у Київ писати статтю в газету.

  І невдовзі, в одній із центральних газет вийшла стаття про Васю. Остання глава, де йшлося про хобі, називалася «САЛО З ЦИБУЛЕЮ». Там було написано про Васіне захоплення Формулою 1 і пояснювалось, що сталося це через те, що там виступає знаменитий фінський гонщик Міка Сало.

Не зрозуміло, який зв'язок? Тому, що українці люблять сало? Ні, не через це. Вибачте, винен, не вказав відразу прізвище нашого героя. Справа в тому, що прізвище Васі – Цибуля.          

Коментарі

Популярні дописи з цього блогу

Школі - гаплик

Не школі в цілому, як структурі з передачі знань з покоління в покоління, а школі зокрема, з її будівлями, опаленням, ремонтами, директором, завучами і педколективом, зі «здайте гроші на штори», «до дошки піде…», «а голову ти не забув?»... Цій школі, точно – гаплик. Як і більшість гапликів, цей гаплик також підкрався непомітно. З появою сучасних засобів комунікації, школа перестає бути єдиним місцем, де відбувається передача знань. Незабутня Катерина Кузьмівна ще у кінці 1960-х попереджала: «вдома не бешкетуйте, а вчіть уроки – я по телевізору все бачу». Я сам, як і більшість моїх однокласників, кілька днів вдома вечері до телевізора не підходили, а дехто, навіть показував телевізору зошити з виконаним домашнім завданням. Трохи згодом дійшло, що тодішня техніка ще не здатна на дистанційне навчання. На відміну від сучасної. Саме з її можливостями, останнім часом з перемінним успіхом тривали спроби невеликих гапличків. Проте, початок сучасному гаплику поклав COVID-19, який в основних рис...

Школі - гаплик 2

Перша серія не пройшла не поміченою, а навпаки, викликала ряд питань і зауважень. Тож, щоб детальніше окреслити ситуацію з сучасною школою, пропоную переглянути другу серію, в якій жодних висновків робити не буду. Лише інформація для роздумів, або погляд стороннього. Частенько задумуюсь над тим, чому мене до цих пір цікавить школа? В кінці-кінців, дійшов висновку - це через те, що вона, зараза, свого часу завдала мені таку психологічну травму, яка залишилась на все життя. І це при тому, що я не був серед гірших учнів, скоріше навпаки. А якою ж має бути травма у тих, що не навпаки?  Ранками, за ногу стягуючи мене з ліжка, мати повторювала: «ось виростеш, будеш згадувати шкільні роки, як кращі роки у своєму житті». Ні, не згадую такого, не були вони кращими, хоч убий. Що ж там відбувається у тій школі, що вона так травмує дітей? По суті, нічого складного, передача – прийом інформації між суб’єктами процесу.  І все, більше нічого. Точно так само, як іде передача і прийом радіосиг...

Ковчег у камені

(уривок із хронік Глибокої Цивілізації) Світ нагорі мертвий. Колись, дуже давно, там були океани, дерева, вітер. Там жили істоти, які називали себе людьми. Вони ходили босоніж по траві, сміялися під дощем, дивилися на зірки, не знаючи, що ті — вогні їхньої долі. Але коли Сонце роздулося, поглинуло Меркурій, випалило Венеру і злизало атмосферу Землі, люди вже були готові. Вони спустилися під землю. Ми — їхні нащадки. І ми вже не люди в їхньому сенсі. Ми стали іншими. Глибоко під колишніми континентами лежать Міста-Камені. Кожне — як метелик у коконі. Вони живляться геотермальним теплом, циркулюють воду в замкнених колах, створюють кисень у фотобіореакторах, вирощують їжу в грибних садах. Біолюмінесцентні стіни світять м’яко, наче згадка про Сонце. Ми більше не потребуємо зірок. Інтелект людства зберігається в Хроносховищах — великих архівах пам’яті, де думки і спогади записані в кварцових матрицях. Діти вчаться говорити не словами, а світлом і ритмом — ми розуміємо одне одного глиб...