Як опинився Славік у нашому провінційному
райцентрі уже ніхто й не пам’ятає. Більше того, мало хто знав його справжнє
ім’я. Лише відділ кадрів і рідні знали
чи він Станіслав, чи В’ячеслав, чи Святослав, для решти він був Славік, або
Контра.
Чому Контра? Та тому, що Славік був
музикант – контрабасист. Про це знали всі, контрабас така штука, що його не сховаєш, а Славіка часто запрошували у Будинок культури зіграти в самодіяльному оркестрі, і
Контрі доводилося майже через усе місто пертися зі своїм великогабаритним
музичним інструментом.
Контрабас у Славіка був примітний – білого
кольору. Чому такий – не відомо. Музичні люди не приставали з запитаннями з
цього приводу, боячись здатися профанами, а ті хто був далекий від музики,
думали, можливо так і треба, і теж мало цікавились рідкісним забарвленням
Славкового контрабасу. Публіку, і музичну і не дуже, значно більше цікавило
інше питання – де Контра взяв цей контрабас? Ходили різні версії з цього
приводу. Найбільш популярною була – він його украв. Ця версія влаштовувала майже
всіх, тому так і порішили.
Концерти у нашому провінційному райцентрі,
як правило, закінчуються посиденьками далеко за північ. Тож, нерідко, Контра і
контрабас поверталися додому нарізно – то один Контра, то один контрабас.
Разом, не завжди виходило, але обидва неодмінно повертались. Де б не губив
Славік свого інструмента, всі прекрасно знали чий він, і доставляли за адресою.
Адже, контрабас – для мешканців нашого міста, абсолютно непотрібна річ.
За гру на контрабасі у провінційному
райцентрі, як правило, не платять, тож Славік влаштувався на роботу у місцеву
газову контору.
Спочатку наповнював балони, а згодом,
вивчившись на слюсаря з ремонту і експлуатації газових приладів, почав
виконувати ремонти за заявками.
Ставши таким чином «на ноги», Славік, як
говорять у нас, пристав у прими. Чи були ці стосунки оформлені офіційно, чи ні,
знову ж таки, мало кому відомо. Відомо, що у додачу до молодиці з хатою, Славік
отримав ще й тещу. А з нею - класику жанру, одвічний батл: зять-теща.
Не те, щоб Славік занадто зловживав
алкоголем, але рідко який робочий день з надання такої потрібної послуги людям,
як ремонт газових плит, обходився без випивки. Та теща, будь вона неладна,
вимагала неймовірного – 100 % тверезості.
Мабуть слід нагадати, що у ті пори не лише
у нашому райцентрі, а вважай, і в усій країні, єдиною твердою валютою була
«рідка валюта». Ви мене розумієте.
Ще коли Славік влаштовувався на роботу,
начальник його попередив:
- Дивись, хлопче, у газовому господарстві
горілкою можна ноги мити.
Мити ноги, то звичайно, метафора, за таке
нецільове використання «цілющої рідини» від її поціновувачів можна було отримати
по пиці, проте, метафора була дуже близька до істини. Проблеми де б його знайти
випити у газовому господарстві не існувало взагалі. Була проблема – як би не «нажратися».
А з цим у Славіка, дійсно, була проблема. Ну, як тут встоїш, коли у кожній
хаті, де він ремонтував газову плиту - наливають. Відмовлятися? Тоді, виходить,
даром робив? Такого Контра ніяк не міг допустити.
Зазвичай у Славіка на день було до десятка
заявок на ремонти. У такому режимі споживання «рідкої валюти» він міг виконати
не більше п’яти-шести. Після чого втрачав навички слюсаря, «вмикав автопілот»,
який у більшості випадків і приводив його у обійми до «улюбленої» тещі. Попрацювавши так кілька місяців Славік нажив
собі купу неприємностей як на роботі, так і вдома. Тож у голові
слюсаря-контрабасиста визріла геніальна комбінація. У сумку з інструментом він
поклав півлітрову пляшку з закруткою – дуже рідкісною річчю у ті пори. Що це
дало?
У першій хаті, після виконаної роботи
приймав сто п’ятдесят, закушував, і йшов далі. Тут теж наливали, але Славік
показував себе принциповим:
- Що ви, я у робочий час не п’ю! Хіба що
після роботи, тож, якщо можна, налийте з собою, - і виймав з сумки пляшку з
закруткою, яку господар наповнював належними Славіку ста п’ятдесятьма.
- Не переллєте з пляшки у пляшку? А ось у
мене є, - і завбачливий слюсар діставав зі своєї сумки лійку.
А далі йшло по-колу. У наступного клієнта,
протверезівши, Славік знову приймав. Ще у наступного – підставляв пляшку, і так
до закінчення робочого дня.
Ця нехитра комбінація, була дійсно
геніальною, адже давала Славіку потрійну вигоду: всі заявки на ремонт були виконані, протягом
дня він був і напоєний і нагодований, ще й на вечір мав додому півлітру!
Все б добре, та залишалася проблема з тещею, але
ще гірше, що до антиалкогольної кампанії долучилася і Славікова жінка, яка на
початку, відносилася до випивок чоловіка більш поблажливо. Одному проти двох
було дуже важко, та Контра тримався.
Після чергового шмону, коли у сумці була
виявлена пляшка з закруткою вщент наповнена самогоном, Славік почав ховати її у
посадці, що росла по дорозі з роботи, хоча й далекувато від дому. Та що
поробиш?
Того ж разу Славік цього не зробив –
ліньки далеко ходити за кількома ковтками підбадьорливої рідини, а сховав
пляшку у туалеті, поклавши її на планку вгорі під дахом. Що таке надвірний
туалет, сподіваюсь, пояснювати не треба. Кому треба – погугліть, проте, не
відвідавши його, ви все одно у повній мірі не відчуєте всієї гами відчуттів, що
виникають при одній лише згадці про цю споруду. Але це сьогодні, у ті ж часи,
коли відбувалися ці події, відвідини надвірного туалету були звичною справою,
адже нічого іншого для здійснення природної для всього живого процедури тоді у
нашому провінційному райцентрі не існувало.
Повечерявши, Славік за офіційною версією,
тобто для жінки з тещею, вийшов перекурити, а за таємною – хильнути з пляшки в
туалеті. Чи то від хвилювання, чи від неуважності, але пляшка вислизнула з руки,
і … Так-так, прямо в дірку, з усім її вмістом.
Скільки часу приходив до тями, скільки
викурив цигарок, сидячи на лавці під двором, Славік точно не пам’ятав, але
трохи оговтавшись, зрозумів, що нічого страшного не сталося. Пляшка ж з
закруткою! Раз, горілка з пляшки не виливається, значить і потрапити до пляшки
нічого не зможе. Залишається лише дістати. Але як? Маніпуляції з підручними
засобами ні до чого не привели, і тут, у голові Контри визріла ще одна
геніальна ідея – смичок! Він же наче спеціально створений для виловлювання
пляшок з дірки надвірного туалету! Після своєї основної функції, звичайно.
Горлечко пляшки має пройти між волосиною і тростиною, а далі – справа техніки.
Все так і сталося, Славіку вдалося підчепити
пляшку смичком, і вдалим порухом руки визволити її з вонючої безодні. Не
даремно ж Контра у нашому провінційному райцентрі мав славу віртуоза смичка.
Уже сутеніло, коли відмивши біля колодязя
свою здобич, Славік втамував таки спрагу, тим самим остаточно заспокоївши
шоковану, таким непередбачуваним перебігом подій, нервову систему.
Як рятував від туалетного вмісту смичок,
достеменно не відомо. Через тиждень, на черговому концерті той виглядав
бездоганно. Єдине, що нагадувало про занурювання у неприємне середовище, це
запах, позбутися якого остаточно так і не вдалося. Саме завдяки неприємному
запаху смичка і сплила на загал ця історія.
Ще десь з рік після цього жінка з тещею
терпіли Славіка, а потім вигнали з дому. Той невдовзі пристав ще до однієї
молодиці, але не надовго, після чого зник з міста у невідомому напрямку.
Промайнуло кілька років, Славіка – Контру,
у нашому провінційному райцентрі майже забули. Аж тут, Віктор Олексійович -
директор музичної школи, після того, як звозив дітей на концерт у Київ,
повідомив зацікавленій громадськості:
- Бачив Славіка! Сидить у оркестрі і
наярює на своєму білому контрабасі. Я його тільки по інструменту і впізнав.
Шкода, поспілкуватися не вдалося – у мене ж діти, електричка…
Подумалося, от і добре, що у Славіка так
склалося, що він займається улюбленою справою, що зберіг свій легендарний білий
контрабас. Цікаво, а смичок у нього той самий? За ці роки неприємний запах мав
би остаточно зникнути.
Коментарі
Дописати коментар