Перейти до основного вмісту

Дурдом

 

Васю виписали із дурдому. Друзі-однопалатники скинулися на літру горілки, яку вільний Вася пообіцяв передати через відому їм дірку у паркані.

Але обіцяти не означає зробити. Вася, неабияк набравшись у вокзальному буфеті, поїхав у свою Бухалівку, де й продовжив працювати майстром газової дільниці.

Лише через другу добу однопалатники таки зрозуміли, що Вася їх кинув. Помста не змусила довго чекати. Вони викрали в реєстратурі Васіну медичну карту, і скориставшись талантом Жоріка, почерком доктора Фішмана внесли запис про те, що Вася Крисюк - ідіот, шизофренік, підарас і потребує довічної госпіталізації.

Всю наступну ніч подільників мучили невиразні сумніви, а що, якщо доктор Фішман зрозуміє, що нічого подібного до Васіної карти не писав, і вся помста піде нанівець? І тоді Степан запропонував убити лікаря!

Фішман, як завжди в нічне чергування, трахкав дівчат у жіночому відділенні. Близько першої ночі, вийшовши звідти, він отримав смертельний удар трубою по голові, після чого припинив своє існування. Труп лікаря подільники закопали в саду під лавкою.

Закопали надійно, навіть поліцейський собака нічого не знайшов.

Після смерті лікаря минула одна доба, потім друга, а на початку третьої, Степанові наснився Фішман: "Це ж ти мене грюкнув трубою по голові. Інші ні до чого. Не боїшся, що вони тебе закладуть?".

Степан злякався такого розвитку подій, від чого й прокинувся. Рятівна думка прийшла миттєво. Він закрутив у джгут рушник і по черзі задушив усіх трьох спільників. Після чого ліг на ліжко і заснув.

 Степан був зовсім спокійний, бо в цілому світі тепер ніхто, крім нього, не знає, хто вбив доктора Фішмана.

Але Степан помилявся, ой, як він помилявся...

На ранок Степан раптом виразно згадав, що під час удару трубою по голові Фішмана, бічним зором у вікні жіночого відділення він бачив дівчат з голими цицьками. І тут Степан зрозумів – треба робити ноги, тим більше, що підкоп, який вони рили третій рік, майже готовий.

Наступної ночі, озброївшись ложкою, Степан здолав останні півметра підкопу і вийшов на волю.

«Додому не можна, - резонно подумав Степан, - там шукатимуть, треба йти до зрадника Васі». Згадавши, що Вася працює на газопроводі, Степан за допомогою двох гілок лози знайшов підземну комунікацію та вирушив уздовж неї.

Він усе йшов і йшов, а Вася ніяк не траплявся. Влітку Степан харчувався з городів, узимку – з льохів у містах і селах, які траплялися дорогою. І одного разу на заході сонця Степан угледів вдалині силует, що стоїть прямо на підземному газопроводі. Підійшовши ближче, Степан побачив людину азіатської зовнішності з рюкзаком та автоматом Калашнікова.

- Васю, а чому ти – монгол? – здивувався Степан.

- Хенд Хох! - Відповів "монгол", і додав, - Аусвайс!

- Васю, ти ж мені літруху винен. Забув?

- Літруха це на чотирьох, - відповів «Вася-монгол», - отже, тобі – стакан.

Він дістав з рюкзака стакан і трохи надпиту пляшку горілки, наповнивши його, простяг Степанові.

- Вибач, закусі нема.

- Так, - сказав Степан, відчуваючи тепло, що розповзалося по всьому тілу, - а в дурдомі зараз вечеря. Макарони…

Печінка Васі-монгола сильно гірчила, а смажене стегно віддавало бараниною. "Ні, це не Вася, - зрозумів Степан, - де ж тоді Вася!?"

І тут до Степана дійшло: Вася – це він, Степан! Від цієї думки Степанові стало зовсім сумно.

Він підібрав автомат Калашнікова, що валявся неподалік, затиснув зубами дуло і натиснув на спусковий гачок…

- О-о-о! Хто до нас завітав! - Розвівши руки в сторони, вигукнув доктор Фішман. - Степане, де ж ти так довго пропадав? Стривай, зараз тобі зроблять укольчик.

Коментарі

Популярні дописи з цього блогу

Школі - гаплик

Не школі в цілому, як структурі з передачі знань з покоління в покоління, а школі зокрема, з її будівлями, опаленням, ремонтами, директором, завучами і педколективом, зі «здайте гроші на штори», «до дошки піде…», «а голову ти не забув?»... Цій школі, точно – гаплик. Як і більшість гапликів, цей гаплик також підкрався непомітно. З появою сучасних засобів комунікації, школа перестає бути єдиним місцем, де відбувається передача знань. Незабутня Катерина Кузьмівна ще у кінці 1960-х попереджала: «вдома не бешкетуйте, а вчіть уроки – я по телевізору все бачу». Я сам, як і більшість моїх однокласників, кілька днів вдома вечері до телевізора не підходили, а дехто, навіть показував телевізору зошити з виконаним домашнім завданням. Трохи згодом дійшло, що тодішня техніка ще не здатна на дистанційне навчання. На відміну від сучасної. Саме з її можливостями, останнім часом з перемінним успіхом тривали спроби невеликих гапличків. Проте, початок сучасному гаплику поклав COVID-19, який в основних рис...

Школі - гаплик 2

Перша серія не пройшла не поміченою, а навпаки, викликала ряд питань і зауважень. Тож, щоб детальніше окреслити ситуацію з сучасною школою, пропоную переглянути другу серію, в якій жодних висновків робити не буду. Лише інформація для роздумів, або погляд стороннього. Частенько задумуюсь над тим, чому мене до цих пір цікавить школа? В кінці-кінців, дійшов висновку - це через те, що вона, зараза, свого часу завдала мені таку психологічну травму, яка залишилась на все життя. І це при тому, що я не був серед гірших учнів, скоріше навпаки. А якою ж має бути травма у тих, що не навпаки?  Ранками, за ногу стягуючи мене з ліжка, мати повторювала: «ось виростеш, будеш згадувати шкільні роки, як кращі роки у своєму житті». Ні, не згадую такого, не були вони кращими, хоч убий. Що ж там відбувається у тій школі, що вона так травмує дітей? По суті, нічого складного, передача – прийом інформації між суб’єктами процесу.  І все, більше нічого. Точно так само, як іде передача і прийом радіосиг...

Ковчег у камені

(уривок із хронік Глибокої Цивілізації) Світ нагорі мертвий. Колись, дуже давно, там були океани, дерева, вітер. Там жили істоти, які називали себе людьми. Вони ходили босоніж по траві, сміялися під дощем, дивилися на зірки, не знаючи, що ті — вогні їхньої долі. Але коли Сонце роздулося, поглинуло Меркурій, випалило Венеру і злизало атмосферу Землі, люди вже були готові. Вони спустилися під землю. Ми — їхні нащадки. І ми вже не люди в їхньому сенсі. Ми стали іншими. Глибоко під колишніми континентами лежать Міста-Камені. Кожне — як метелик у коконі. Вони живляться геотермальним теплом, циркулюють воду в замкнених колах, створюють кисень у фотобіореакторах, вирощують їжу в грибних садах. Біолюмінесцентні стіни світять м’яко, наче згадка про Сонце. Ми більше не потребуємо зірок. Інтелект людства зберігається в Хроносховищах — великих архівах пам’яті, де думки і спогади записані в кварцових матрицях. Діти вчаться говорити не словами, а світлом і ритмом — ми розуміємо одне одного глиб...